744
Ксенія Мельник: державне управління природними ресурсами. Чи існує ефективна модель?
— Казна та Політика
Згідно з Індексом управління ресурсами 2017, що оцінює якість управління природними ресурсами в 81 країні, які виробляють 82% світових обсягів нафти, 78% – газу, 90% алмазів і 72% – міді, лише 16 країн мають хороші або задовільні оцінки ефективності управління.
Виходячи з Mining Contribution Index (індекс МСІ оцінює 183 країни – ред.), з 50 найбільш залежних від видобутку ресурсів економік світу приблизно 75% оцінюються нижче від задовільного рівня управління ресурсами. Це одна з найскладніших сфер економіки в політичному і соціально-економічному аспектах.
Галузь приносить трильйонні доходи, але водночас в країнах, що мають багаті запаси ресурсів, в бідності проживає понад 1,8 млрд людей.
Як не перетворити природні ресурси на джерело збагачення владної еліти, уникнути монополізації галузі, подолати корупцію, а також як раціонально використовувати доходи, що надходять, в інтересах національного розвитку? Завдання непросте для уряду будь-якої країни.
Зазвичай під ефективним державним управлінням природними ресурсами передбачається дотримання верховенства закону, стримування корупції, стабільність політичних інститутів, уряд, підзвітний суспільству. Воно вимагає більш розвиненого політичного середовища, яке, наприклад, заохочує вільну пресу і активне громадянське суспільство.
Ключовий компонент підзвітності – це прозорість в контрактах, бенефіціарних правах і доходах. Ефективне управління також передбачає здатність уряду перетворити фактор видобутку природних ресурсів на стійке соціально-економічне зростання і добробут.
Найбільш ефективне державне управління своїми ресурсами здійснює Норвегія. До відкриття в кінці 1960-х років нафти, країна мала більш низькі, порівняно з іншими країнами Європи, показники доходу на душу населення. Спочатку державна політика полягала в підтримці і наданні переваг державним компаніям (Statoil Hydro і Saga). У 1994 р. змінилося законодавство, що захищає місцеві компанії, тепер вони повністю працюють в умовах міжнародної конкуренції.
Нафтогазова галузь найбільша в країні за створенням вартості, доходів уряду, інвестицій та експорту. У 2017 р. ця галузь склала 14% ВВП країни. У неї надійшло 19% від загального обсягу інвестицій, вона дала 17% від загальних державних доходів. Частка нафти і газу в експорті країни становить 40% в 2017 р. Нафта і газ генерували величезні доходи, які допомогли Норвегії стати дуже багатою державою і сформувати найбагатший у світі фонд національного добробуту з активами понад 1 трлн дол. США (див. таблицю).
Під час цінового буму на ринку ресурсів (2003-2011) багаті на ресурси країни Латинської Америки, Суб-Сахарної Африки і Південно-Східної Азії вжили заходів для отримання вигоди від високих цін. Відправні точки в кожному регіоні були різні, кожна країна стикалася з різними внутрішніми викликами, і пріоритети розвитку у кожної були різними.
Країни Латинської Америки можуть вважатися найбільш просунутими в плані законодавчої зрілості і зв’язків з рещтою економіки. Влади Чилі, Колумбії і останнім часом Перу концептуально змінюють підходи до управління гірничовидобувною галуззю у зв’язку з виникненням соціально-економічних конфліктів.
Чилі – друга країна (після Норвегії) з найвищим показником ефективності управління ресурсами. Частка Чилі в загальному обсязі світового видобутку міді становить 27,7%, роблячи країну найбільшим виробником. У 2018 році виробництво міді досягло рекордного показника – 5,83 млн т.
У розвиток гірничовидобувної промисловості Чилі активно залучалися іноземні інвестиції. З 1974 по 2012 роки Чилі залучило близько 30 млрд дол. США в гірничовидобувну галузь. Сьогодні понад 52% від загального обсягу інвестицій в країну, а це близько 10 млрд дол. США на рік, надходять саме в гірничовидобувну галузь, з них 20,4% – у видобуток міді.
Деякі країни Південно-Східної Азії не розглядають свій мінеральний сектор як основний рушій економічного зростання. Камбоджа, Лаос, М’янма, В’єтнам і Таїланд роблять акцент на виробництво, використовуючи порівняно низькі ставки заробітної плати, а не на мінеральні ресурси.
За останні 20 років основним гравцем на світовому ринку ресурсів став Китай. Якщо в 1989 р. частка Китаю у світовому видобутку металевих копалин становила лише 5 , то зараз він перший в світі з видобутку: вугілля (46 світового видобутку), золота (15,2%), цинку (39,1%), третій у світі за видобутком залізної руди (10,8%) і міді (9,3%).
Однак усе це не забезпечує реальні потреби, його економіка споживає 49% світового обсягу видобутку залізної руди, 46% міді, 45% цинку і 53% нікелю. Для забезпечення країни необхідними ресурсами уряд Китаю почав стимулювати збільшення внутрішнього видобутку, а також здійснювати видобуток в інших країнах, з 2003 р. заохочуючи міжнародне співробітництво китайських компаній. Китай купив більш ніж 300 іноземних гірничовидобувних компаній.
Роблячи висновки з досвіду 2000-2010 років як у внутрішньому, так і в зарубіжному гірничовидобувному секторі, підхід Китаю в забезпеченні економіки ресурсами став прагматичним. Він імпортував сировину з країн, де витрати на імпорт були нижчими, ніж на внутрішній видобуток. Тепер, коли темпи зростання економіки знизилася, Китай більш ефективно розвиває і збільшує внутрішній гірничовидобувний сектор.
Вступивши в більш стабільний період споживання, прагнення Китаю забезпечити зовнішні джерела ресурсів втратило певний імпульс.
Також змінюється структура споживання в бік нових видів ресурсів, і екологічні міркування стануть більш важливими. Доти, доки ресурси доступні на світових ринках за цінами нижчими, ніж внутрішнє виробництво, ентузіазм Китаю щодо придбання зарубіжних активів ослабне.
В гірничовидобувній промисловості домінують державні підприємства, через які уряд впливає на політику. Хоча, всупереч поширеній думці, не завжди компанії належать державі, як, наприклад, найбільші за вартістю активів Zijin Mining Group (портфель проектів з видобутку золота, міді, свинцю і цинку, вольфраму і залізної руди в 24 провінціях Китаю і дев’яти зарубіжних країнах), Jiangxi Copper (виробник міді. Більша частина діяльності знаходиться в Китаї, хоча частково володіє мідним проектом Escondida в Чилі), China Molybdenum (виробник міді, кобальту, ніобію та фосфатів в Австралії, Бразилії та ІН Конго, а також кілька проектів в Китаї), Shandong Gold Mining (великий виробник золота в Китаї). У нафтогазовій галузі державні нафтові компанії Sinopec і CNPC функціонують в основному як дуополія.
Держава може контролювати видобуток ресурсів через державні компанії або обмежиться роллю регулятора, віддавши видобуток приватним компаніям; може не володіти власністю в видобувних компаніях (наприклад, Канада, Австралія), мати монопольну власність (наприклад, Мексика, Саудівська Аравія) або часткову власність з розширеними або обмеженими повноваженнями в управлінні компаніями.
Також вибір моделі залежить від виду ресурсу. Сьогодні більш ніж половина компаній, що видобувають нафту і газ, і частка яких становить 75% світового видобутку, повністю або в контрольній частини належать урядам.
Для порівняння, повністю володіють або в контрольній частині компаніями уряди 24% і 20% країн, багатих на залізну руду й мідь відповідно, що становить 35% і 43% світового виробництва кожного з цих ресурсів.
Як ми бачимо з наведених вище прикладів, жодна з цих моделей не гірша або не краща зі інші, якщо оцінювати їх ефективність. Багато чого залежить від країни, інституційних і політичних умов, які визначають порядок ухвалення рішень і взаємодії влади, населення, громадянського суспільства і видобувних компаній, рівня корупції.
Ксенія Мельник, кандидат географічних наук
За матеріалами: Finance.ua
Поділитися новиною
