1417
Андрій Зінченко: дорогі депутати, або скільки ми платимо за обранців?
— Казна та Політика
Вчора
Ст. 1 Конституції встановлює, що Україна – демократична держава. Демократичною держава є в тому випадку, коли устрій і функціонування відповідає в, з-поміж іншого, волі народу.
Ст. 5 Конституції також встановлює, що єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування.
Безпосередня або пряма демократія існувала досить широко і була представлена, наприклад, в Стародавній Греції в формі еклесії, в Римі вигляді коміцій, в Скандинавії та Німеччині у вигляді тингів.
У слов’ян аналог прямої демократії відомий у вигляді віче. Спільне у всіх цих форм волевиявлення – вільне пряме голосування громадян щодо суспільно значущих питань.
Враховуючи населення окремих міст і країн в минулому, це була цілком робоча форма організації влади в тих місцях, де її практикували. І хоча оцінки історичної динаміки населення планети істотно різняться, проте сучасні демографи бачать консенсусні цифри за останні 10 000 років в інтервалі 4 млн – 7,6 млрд осіб.
Відповідно зі зростанням населення здійснювати таку форму демократії ставало все складніше. Зважаючи на це, народилася представницька демократія. Її суть полягала в тому, що громадяни обирають своїх представників в органи влади, делегуючи їм право представляти їхні інтереси і приймати закони.
Поряд з цим завжди існувала територіальна неоднорідність розподілу громадян і самих органів державної і представницької влади.
Органи державної влади історично були пов’язані зі столицями та місцями, що їх замінюють, в результаті чого в законодавстві України головні органи, наприклад, виконавчої влади прямо називаються центральними.
Конкретно-історичні причини такого становища є предметами окремих досліджень, але для наших цілей зауважимо, що не останню роль в кінцевому стані речей грали швидкість проходження інформації від центру до периферії і назад, а також фактори, нерозривно пов’язані з конкретними особами і суспільними відносинами.
В таких умовах стає очевидним, що іншого місця для законодавчого органу, ніж в столиці, придумати організувати було нелегко.
Природно, що участь представників периферії у владному процесі віддалено відбуватися в широкому сенсі не могла і вимагала прямих матеріальних витрат.
Це питання в основному стояло для еліти минулого не так гостро. Так, англійські парламентарії вперше отримали зарплату в 1911 році і вона склала в річному обчисленні 400 фунтів, збільшившись за 100 років в 164 рази.
Народні депутати в країні рад здійснювали свої повноваження не пориваючи зі службовою або виробничою діяльністю, тобто на сесію їздили фактично у відрядження.
Їм в цінах 1989 року відшкодовувалися витрати, пов’язані з депутатською діяльністю, в розмірі 200 рублів щомісяця, не оподатковуваних прибутковим податком.
Правда, тимчасово звільненим за рішенням постійної комісії від виконання службових або виробничих обов’язків також виплачувалося 500 рублів щомісяця, що підлягали обкладенню прибутковим податком.
За цей період заробітна плата за основним місцем роботи не зберігалася. Тобто в країні рад, де всі в теорії були рівні, стало зрозуміло, що альтернативи фінансуванню цих витрат для забезпечення об’єктивної сторони даної ділянки роботи загалом-то і не залишалося.
Важливо розуміти, що в 90-і роки законодавство України багато в чому базувалося на ще радянських зразках, організаційних підходах і можливостях. Тому концепція представницького органу законодавчої влади була багато в чому успадкована в «кращих» її проявах і багатьох влаштовувала як тоді, так і сьогодні.
У підсумку ми маємо щорічні кошториси Верховної Ради, Норми витрат на одного народного депутата України та інші документи, які затверджуються самими депутатами від імені населення.
Сьогодні
В 2018 році за кошторисом витрат Верховної Ради на апарат заплановано майже 1 млрд 730 млн грн. З них на заробітну плату депутатів майже 553 млн грн. Приблизно 34 млн на відрядження депутатів і помічників. 176 автомобілів автобази проїдуть 3 500 000 виключно цільових кілометрів.
Для порівняння, на зарплату співробітників Верховної Ради заплановано 646 млн грн, але всього їх в апараті та споріднених структурах близько 2200 осіб.
З цифрами можна ознайомитися на сторінці проекту постанови.
Окремо варто звернути увагу – на 1 депутата на рік доводиться за планом 90 тис. грн на проїзд по країні, і 237,5 тис. грн на оренду житла або номера в готелі.
При цьому не всі народні депутати мають потребу в житлі в столиці – багато хто володіє там житловою нерухомістю та зареєстровані. Разом з цим в 2016 році 186 депутатів отримали компенсацій за оренду житла на суму близько 29 млн грн, а в 2017 – 176 депутатів – 32,6 млн грн.
Нагадаємо, що конституційний склад Ради становить 450 депутатів, з яких повноваження реалізують 423.
Остання проблема, до речі, фінансується на рівні значної собівартості сучасного будівництва (без урахування комерційної маржі, але навіть якщо таку враховувати, то цифри все одно вийдуть чималі).
За час каденції набігають суми достатніх для будівництва цільових житлових комплексів. Тут читач може згадати, що така практика в історії вже застосовувалася, і буде правий, але не варто забувати, що в подальшому виселення впливових квартиронаймачів з відомчого житла стикалося з нерозв’язними труднощами, приватизацією і т.д.
У підсумку – компенсація. Хоча ліжко-місця в гуртожитку Верховної Ради з ранковою маршруткою або метро до роботи звучать набагато демократичніше.
Справедливості заради варто зазначити, що в 2013 році при «курсі 8» аналогічні витрати на проживання склали 34,5 млн грн. І гривні начебто однакові, і депутати в деякій частині ті ж, але яка різниця в сприйнятті!
Звісно, “дорогі” українські парламентарії не найдорожчі в світі. Згідно з The Economist першість в абсолютних цифрах утримує Австралія з річною зарплатою депутата в близько 200 тис. USD.
Далі йде з 5%-ним відставанням Нігерія, Італія, США (перша оплата в США становила 50 центів на день в 1789 році), Бразилія, Канада, Сінгапур, Японія, Норвегія і замикає десятку лідерів Гонконг з приблизно 130 тисячами USD.
В даному ряду сильно виділяється Нігерія.
Приблизно схоже співвідношення ВВП на душу населення і зарплати парламентарія в Кенії і Гані, але в відносних цифрах Кенійські парламентарії – найдорожчі в світі.
У Європі депутати заробляють від трохи вищої середньої заробітної плати по країні до 5-6 кратного, як в Італії, її розміру. Депутатів же в Італії майже 1000 осіб. Для порівняння, в Японії – понад 700, а в Сінгапурі – менше 100. При цьому заробітна плата представників Японії і Сінгапуру, ВВП на душу населення і середня зарплата по країні перебувають на зіставному рівні.
Важливо зазначити, що в більшості країн різного роду пільги і компенсації є частиною звичайної практики. У вищеназваній Італії депутати можуть без виправдувальних документів витрачати кілька десятків (40) тисяч євро на рік на будь-які цілі.
Французькі та Німецькі представники можуть отримати майже необмежене відшкодування витрат, пов’язаних з професійною діяльністю. Хорватські платники податків “страждають” матеріально для компенсації, наприклад, роботи законодавців у відриві від сім’ї.
При цьому з точки зору громадськості ціна, яку оплачують платники податків, не завжди прямо корелює з ефективністю роботи представників, що в деяких випадках призводить до зміни суспільних відносин в даній сфері.
Так, 9 років тому консервативні англійці реорганізували систему фінансової підтримки парламентаріїв, яка, наприклад, включала компенсацію витрат на обслуговування кредитів і навіть внутрішню обробку житла поряд зі звичними витратами на транспорт і іншим.
З цих позицій поточна ситуація в Україні не виглядає такою, що занадто вибивається з середнього загального стану справ.
Сьогодні представницька демократія – це найпоширеніша форма участі громадян у суспільному житті, але й вона недосконала.
В першу чергу в частині реальної узгодженості позицій представника і частини населення, яка уповноважує його на голосування, апогеєм чого в разі України нерідко вважають, наприклад, пам’ятне голосування 16 січня 2014 року.
На цьому тлі дискусійні рішення місцевих рад про ущільнювальну забудову та бюджети виглядали вже не настільки яскраво в плані відповідності волі місцевих жителів.
Зустрічі з виборцями теж відбуваються на практиці не так часто, як останнім хотілося б. Охоплення громадян і питань буває недостатньо широким. Нерідко це відбувається, в тому числі, в результаті слабкої інформованості та пасивної громадянської позиції самих людей, а іноді і через реальну зайнятість сторін, несприятливі погодні умови, стан здоров’я тощо.
В Україні це питання намагаються компенсувати штатом уповноважених помічників, але в реальності таких теж на округах бачили не завжди.
Окремого вивчення варті повідомлення ЗМІ про не персональні голосування, коли в залі, за повідомленнями тих же ЗМІ, присутній не весь депутат, а тільки фрагмент у вигляді картки для голосування.
Завтра
Імплементувати досягнення фінтеху, біометрична фінасова ідентифікація, мережі передачі даних нового покоління в поєднанні з сучасними технічними засобами цілком готові дозволити по-новому поглянути на організацію праці парламентарія і апарату.
Особливо з огляду на результати всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 року, де 26 730 432 громадянина (або 91,1% від тих, хто прийшов) недвозначно натякнули, що конституційний склад парламенту на їхню думку надлишковий рівно на третину.
При цьому чисельність населення відтоді зменшилася приблизно на 10 000 000 осіб, але відповідне рішення референдуму не імплементовано досі. Як не здійснено і перепис населення, який являє собою окрему суттєву статтю витрат і ризиків, які потребують оптимізації.
Залишається відкритим питання застосування blockchain в державному управлінні.
Адже всі осучаснені дії і рішення представників з використанням перспективних технологій можуть бути зібрані в blockchain, який практично неможливо підробити, прозорий, доступний для аналізу. Який обслуговується інститутами громадянського суспільства, політичними партіями, міжнародними організаціями та простими людьми – всіма бажаючими.
Відеоконференції з електоратом, персональна віддалена участь в будь-яких питаннях з використанням біометричної і банківської ідентифікації, узагальнення реальної думки виборчого округу щодо принципово важливих питань державного і суспільного життя цілком ймовірно є наступним кроком розвитку представницької демократії на шляху до прямої електронної демократії, яка з часом змінить інституційне посередництво і витрати на нього.
Андрій Зінченко, доктор філософії в галузі економіки, доцент кафедри фінансів Національного університету суднобудування, магістр державного управління (MPA)
За матеріалами: Finance.ua
Поділитися новиною
