Індустріалізація АПК


Індустріалізація АПК

Сьогодні одним з безумовних пріоритетів економіки країни є АПК. Рекордні темпи зростання дають підстави політикам і експертам розглядати галузь як локомотив економічного зростання України.

З цим можна було би погодитися, якби не критично високий відсоток імпортної складової, що склався в останні роки для забезпечення аграрного виробництва. Це і енергоносії, і хімічні добрива, і засоби захисту рослин. Найбільша питома вага капітальних інвестицій – понад 60% – у складну сільськогосподарську техніку. Витрати на її імпорт вже перевищують 1 млрд дол. Реалізація амбіційних планів щодо доведення виробництва зерна до 100 млн т на рік призведе до того, що іноземна складова в структурі агровиробництва перевищить 70%. Це створює досить серйозну загрозу стабільному розвитку конкурентоспроможності українського АПК.

Втім, гадаю, що аграрний сектор має на сьогоднішній день всі шанси стати потужним важелем розвитку національної економіки. Однак необхідно забезпечити синергію АПК з суміжними галузями та розробити комплекс заходів щодо нівелювання ризиків від коливань цін на зовнішніх ринках.

В іншому випадку аграрії ризикують повторити досвід металургів (попередніх фаворитів держави). Ми з вами вже були свідками злетів і падінь цієї галузі, яка, на жаль, з причини слабкого розвитку внутрішнього ринку, також потрапила у сильну залежність від кон’юнктури світового ринку. Згубних наслідків можна було уникнути при грамотній інноваційно-промисловій політиці, яка сприяла б технологічному оновленню галузі та створенню ланцюжків доданих вартостей, максимально інтегруючи національних виробників на створення кінцевого продукту.

Варто сказати, що, незважаючи на стрімке зростання галузі в останні роки, більшість технологій, що використовуються аграріями, відстають від вимог сьогодення. Віддача в секторі аграрного виробництва України в рази (а іноді в десятки разів) менша, ніж у наших конкурентів. В 2015 р. на 1 працюючого в аграрному секторі ЄС припадало 29,5 тис. дол. доданої вартості. При цьому, наприклад, у Німеччині – 43,3 тис. дол., у Франції – 95,4 тис. дол. І на цьому тлі в Україні – лише 6,3 тис. дол.! АПК, питома вага якого становить 14% ВВП нашої країни, зможе дати імпульс економіці тільки збільшивши ефективність за допомогою освоєння передових технологій.

Яскравим доказом цього служить Південна Корея – країна, яка за 30 років пройшла шлях від аграрної до індустріально розвинутої економіки і сьогодні займає перші місця на світовому ринку високотехнологічних товарів.

У 1960-х роках на сектор АПК припадало майже 40% ВВП. Шовк-сирець, каракатиці, жива риба і рис забезпечували чверть експорту. Однак не домінуюча роль цієї галузі забезпечила модернізацію економіки. Такий ривок став можливим завдяки інвестиціям у галузь, підтримці сільської інфраструктури та широкому застосуванню передових технологій. Зростання продуктивності праці збільшило попит на промислову продукцію, як сільгоспмашинобудування, так і суміжних галузей. Так аграрії спільно з промисловцями дали економіці потужний імпульс для структурної трансформації і розвитку. В результаті частка АПК у ВВП Кореї скоротилася до 2%, а продуктивність зросла на порядок і досягає сьогодні 26,5 тис. дол.

Стартові можливості України сьогодні набагато кращі. Попри те, що вітчизняні виробники сільгосптехніки останні 25 років кинуті напризволяще, їм вдалося зберегти науковий, кадровий та виробничий потенціал, здатний посилити позиції аграріїв. Проте не в усіх галузях. Через злочинну бездіяльність і непрофесіоналізм чиновників Україна втратила низку виробництв, в т.ч. дизелебудування – виробництво, яке по крихтах створювалося протягом декількох десятків років. Сьогодні лише 10 країн світу можуть пишатися власною галуззю двигунобудування.

Для того щоб говорити про сьогоднішні механізми підтримки галузі, необхідно зазирнути у минуле. В Україні фундамент галузі сільгоспмашинобудування був закладений ще в кінці 19-го століття в Харкові Максиміліаном Гельферіх. Німецький промисловець організував у місті виробництво землеробських машин. Пізніше до нього приєднався Завод млинових знарядь, що належав тоді бельгійцю. Так з’явилося “Товариство М. Гельферіх-Саде”, з цехів якого виїхали перші парові і кінні молотарки, сівалки, жниварки, снопов’язки. Багатьом це підприємство відоме як Завод «Серп і молот». Саме там був освоєний випуск масових дизельних двигунів сімейства СМД для сільськогосподарської техніки — зернозбиральних, кормозбиральних та кукурудзозбиральних комбайнів, для тракторів, а також для різної дорожньо-будівельної техніки.

Інвестиції в завод у 1980-х роках становили понад 200 млн дол., а виробничі потужності заводу були доведені до 200 тисяч двигунів на рік, що за сьогоднішнім обчисленням становить понад 1 млрд. товарної продукції. На виробництві було задіяно близько 10 тис. осіб. А з урахуванням суміжних галузей зайнятість сягала 100 тисяч осіб. Сьогодні вітчизняного дизелебудування немає. А адже в Україні на його основі планували виготовляти двигуни на трактори і комбайни для 1/6 частини суші. Сьогодні національні виробники змушені на десятки мільйонів доларів імпортувати двигуни з Німеччини або Росії, інвестуючи фактично в економіки цих країн. Варто сказати, що разом з Заводом «Серп і молот» загинула ціла гілка підприємств-суміжників: Чугуївський завод паливної апаратури, Дергачівський завод турбокомпресорів, Харківський завод «Поршень», Завод «Київтрактордеталь» ім. Лепсе, Луганський завод колінчатих валів, Куп’янський ливарний завод і багато інших.

Напевно, при наявності на рубежі 90-х державної промислової політики і механізмів підтримки, негативних наслідків вищезгаданих історій можна було уникнути. На жаль, це не поодинокі факти. Україна суттєво втратила позиції в забезпеченні аграрного сектора вітчизняною технікою і обладнанням, але, на щастя, не безповоротно. Їх ще можна відновити, спираючись на потенціал, в першу чергу, Харківського регіону, який продовжує залишатися провідним центром сільгоспмашинобудування, зберігши досить потужний потенціал у виробництві тракторів, трансмісій, причіпної техніки, а також галузеву і заводську інженерно-конструкторську базу.

У такій складній, критичній ситуації дуже важливою була заява глави уряду Володимира Гройсмана про необхідність пріоритетного розвитку сільськогосподарського машинобудування та проведення політики здорового протекціонізму на захист національних виробників.

З цією метою були реалізовані системні кроки для пошуку оптимальних стимулів. Зокрема, зроблені зміни в Бюджетному Кодексі. Пунктом 42 “Прикінцеві та перехідні положення” Бюджетного кодексу України передбачено, що в 2017-2021 роках щорічний обсяг коштів Державного бюджету України, що спрямовуються на державну підтримку сільськогосподарських товаровиробників, становить не менше 1 відсотка випуску продукції у сільському господарстві. При цьому до 2019 р. 20% такої підтримки буде використовуватися сільськогосподарськими товаровиробниками на придбання у вітчизняних виробників сільськогосподарської техніки та обладнання (2017 – 10%, 2018 – 15%). Таким чином, до 2017 р. ця сума складе 550 млн грн. бюджетних асигнувань, на 2018 р. планується збільшення до 900 млн грн, а в 2019 р. – до 1,5 млрд грн.

Попередня «практика» уряду Азарова щодо фінансового стимулювання галузі не тільки не дала бажаного результату, але і призвела до негативних наслідків.

Фахівці Національного комітету з промислового розвитку проаналізували законодавчо-нормативну базу так званої «підтримки». Дивно, що після цього вітчизняне сільгоспмашинобудування вижило. При існуючому методичному підході до визначення локалізації жоден виробник не міг досягти рівня 60% і, отже, претендувати на компенсацію. Гроші йшли на «викруткові» виробництва, де, згідно з постановою уряду Азарова, достатній рівень локалізації – 20%. Активну участь у процесі брали трейдери, які постачали в Україну на складання машинокомплекти, збільшуючи прибуток за рахунок бюджетних коштів.

Подібна підтримка сприяла створенню умов для налагодження «викруткових» виробництв іноземної техніки. Більшість українських виробників не потрапляли в «список щастя», який формував Мінагрополітики. А ті, хто опинявся серед обраних, прямували в обласні комісії, які формувалися на місцях. Оскільки виплати припадали на останній квартал, претенденти на компенсацію були змушені «ділитися». У такій ситуації охочих “брати участь в забігу» ставало все менше, а список коротшав. На жаль, така практика мала місце багато років і реалізовувалася під красивими гаслами про підтримку вітчизняного виробництва, а по суті виконувала роль зашморгу. Гроші, що виділялися, осідали в кишенях чиновників і комерсантів від бюджету. Але настав час нарешті розірвати це корупційне коло і докорінно змінити існуючий порядок.

Зробити це непросто. Адже частина державних службовців, причетних до минулих схемам, як і раніше, благополучно перебувають на своїх робочих місцях, прагнучи не допустити змін у звичний, роками налагоджений механізм «підтримки». Судити про це можна зі змісту проектів документів, підготовлених чиновниками середньої ланки Мінагрополітики на виконання доручення та чітких вказівок глави уряду. По суті, запропоновані ними підходи мало чим відрізняються від існуючих в чинних Постановах «папєрєдніків».

Національний комітет з промислового розвитку при безпосередній участі Першого віце-прем’єр-міністра Степана Кубіва серед пріоритетних завдань визначив пошук механізмів промислової політики для відновлення лідируючих позицій українського сільгоспмашинобудування на внутрішньому ринку і створення конкурентоспроможної, експортоорієнтованої продукції. Після низки консультацій та досягнення консенсусу з МЕРТ, першими особами Мінагрополітики та Мінфіну було розроблено такі рекомендації.

По-перше, гроші недоцільно виділяти виробникам, оскільки це призведе до подорожчання техніки. Їх повинні отримувати покупці техніки та обладнання для АПК.

По-друге, необхідно внести зміни до Постанови Кабінету Міністрів України від 27 травня 2013 №369 в частині методики розрахунку рівня локалізації. Використовуючи європейську практику, експерти запропонували використовувати дані про митну вартість компонентів, імпортованих в Україну підприємством вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу, а також компонентів, що входять до складу будь-якого придбаного у постачальника-резидента України товару, вартість якого становить 5 і більше відсотків у собівартості техніки і обладнання.

По-третє, підприємство, чия техніка і обладнання претендує на компенсацію, має здійснювати на території України ключові технологічні операції, які забезпечують необхідний рівень локалізації. Перелік цих операцій залежно від виду техніки запропонований експертами Нацкомітету.

По-четверте, необхідно прийняти Постанову КМУ, де буде чітко прописаний порядок надання компенсації. Мінфін повинен визначити фінансові установи та їхні функції для реалізації нової ініціативи.

А для того, щоб нівелювати корупційну складову і забезпечити прозорий процес розподілу коштів, треба створити міжвідомчу комісію. До її складу мають увійти відповідальні, компетентні фахівці МЕРТ, Мінагрополітики, Національного комітету з промислового розвитку, керівники галузевих наукових установ, підприємств вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу та представники громадських організацій. Комісія буде формувати Перелік виробників техніки та обладнання, чия продукція буде претендувати на компенсацію. Вони повинні відповідати таким вимогам:

- бути резидентом України не менше 2-х років,
- для складної самохідної техніки мати рівень локалізації не нижче 35%, для решти – 60%,
- мати питому вагу витрат на оплату праці (з урахуванням нарахувань на заробітну плату) у складі собівартості продукції не менше 8 відсотків,
- мати конструкторсько-технологічну документацію та / або поставлену на баланс інтелектуальну власність на техніку та обладнання
- мати систему гарантійного та післягарантійного обслуговування техніки та обладнання.

Прем’єр-міністр України на засіданні Кабінету міністрів 14 лютого дав чіткий сигнал машинобудівникам і аграріям – Уряд компенсує 15% вартості сільськогосподарської техніки.

Попереду велика робота. Необхідно запустити не тільки механізм компенсації вартості техніки і обладнання, але і компенсації процентних ставок лізингу та кредитування вітчизняної техніки. Варто впорядкувати роботу НАК «Украгролізинг», забезпечити недискримінаційні умови для придбання техніки вітчизняними виробниками.

Наступним кроком має стати розробка державної програми по створенню складної причіпної і самохідної техніки, яка в кінцевому підсумку визначить майбутній розвиток галузі, заснованої на технологіях точного, щадного землеробства в Україні. Все це можливо завдяки концентрації ресурсів у рамках реалізації державних цільових програм, що об’єднують виробничі потужності, галузеву і заводську науку, закладаючи фундамент і створюючи стабільну синергію на багаторічну перспективу.

Анатолій Гіршфельд

  • i

    Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідну частину тексту й натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це нам.

Дивись також
Сервіс підбору кредитів
  • Надішліть заявку
  • Дізнайтесь про рішення банку
  • Підтвердіть заявку та отримайте гроші
грн
Замовити кредит онлайн
В Контексті Finance.ua