5031
Шість міфів про інвестиції в Україні
— Казна та Політика
Офіційна статистика не відображає достовірних даних про надходження та відтік іноземного капіталу, що створює умови для політичних спекуляцій на теми інвестицій. Насправді, внутрішні інвестиції завжди у рази перевищували іноземні, тому державі потрібно залучати інвестиції не у галузі чи окремі підприємства, а в інновації і виробництво продукту з високою доданою вартістю.
Згідно з першим міфом, в Україні начебто протягом останніх двох років відбувся суттєвий відтік прямих іноземних інвестицій (ПІІ): у 2014 – 11,3 млрд дол., у 2015 р. – 3,2 млрд дол. Насправді, ці цифри включають як реальні обсяги надходжень і витоку капіталу, так і курсову різницю при девальвації гривні.
А статистика ПІІ у нас ведеться за накопичувальним принципом. Щоразу Держстат переоцінює весь іноземний капітал, який надійшов в Україну за весь період незалежності за поточним курсом гривні до долара США. Із звіту Держстату видно, що найбільший вплив на ці показники мають саме курсові різниці: по 12,4 та 5 млрд дол., відповідно.
Проте, протягом цих двох складних років відбувалось і надходження іноземного капіталу: у 2014 р. – 2,5 млрд дол. і 3,8 млрд дол – у 2015-му. Реальні витоки ж були незначними: у 2014-му – 1,2 млрд дол. і 0,9 млрд – у 2015-му. Водночас, статистичні дані цього не відображають ані за галузевим, ані за регіональним розрізами.
Скільки насправді надходить і виходить іноземного капіталу, оцінити майже неможливо. Об’єктивно Україна залишається привабливою для іноземного бізнесу – як споживчий ринок і ринок кваліфікованої недорогої робочої сили. Окрім прямого інвестування, інвестори знаходять інші способи заводити сюди свої гроші. Наприклад, надають кредити, обходячи обмеження Національного банку щодо руху капіталу.
Звіти Держстату виявляються зовсім непридатними для аналізу інвестицій, особливо у роки значних курсових коливань. Державні органи не в змозі проаналізувати, де відбувся реальний притік, а де – відтік, і, як «сліпі кошенята», не розуміють ані наслідків від впроваджених рішень, ані проблем інвесторів. А не можеш виміряти – не зможеш і вплинути.
Вадами статистичної звітності користуються політики, які спекулюють на темі іноземних інвестицій і маніпулюють суспільною думкою. На політичних заявах і виросли міфи про інвестиції.
Вдосконалення звітів Держастату має стати одним із завдань для влади. Доцільно подавати інформацію по залучених ПІІ у галузевому та регіональному розрізі за звітний період, на додаток до накопичених обсягів. І окремо потрібно показувати акціонерний капітал, що надійшов, що вибув, а також зміни обсягів капіталу відповідно до курсової різниці.
Другий міф – іноземний інвестор є головним інвестором для України. Загальний стан капіталовкладень в Україні визначають не ПІІ, а внутрішні капітальні інвестиції, яких щороку вкладається у середньому в 3-7 разів більше.
Так, за всі роки незалежності ПІІ надійшло 45,2 млрд дол. (станом на 01.10.2016). А в основний капітал лише в одному 2008 р. було інвестовано 51,7 млрд дол. (272,1 млрд грн по курсу 5,27), із яких лише 3% були кошти іноземних інвесторів. І частка іноземного капіталу в інвестиціях в основний капітал залишається не змінною – 2-3%. За більш привабливого інвестиційного клімату в Україні, надходження іноземного капіталу жодного разу не перевищували рекордних 10,9 млрд дол. США, залучених у 2008 році.
Представники влади постійно апелюють саме до показника ПІІ, звітуючи про платіжний баланс. Проте позитивне зовнішньоторгове сальдо не означає, що валюта, яка зайшла в країну, працює в економіці цієї країни. Наприклад, у 2016 році переважно кошти іноземних інвесторів надійшли у фінансовий і страховий сектори у зв’язку з вимогами НБУ щодо докапіталізації банківської системи.
Державна політика залучення інвестицій має більше уваги приділяти створенню умов для внутрішнього інвестування в основний капітал. Тоді «підтягнуться» й іноземні інвестори.
Третій міф – більшість ПІІ в Україні є кіпрськими і мають українське походження. За статистикою станом на 1 жовтня 2016 р. інвестицій надійшло з 125 країн світу. Із них 24,4% – із Кіпру, 13,1% – із Нідерландів, 12,1% – із Німеччини, із Росії – 10,2%, із Австрії – 5,8 , із Британії – 4,2 та 4,0% – з офшорних Віргінських островів. Дійсно, із Кіпру інвестується в Україну найбільше, але не більшість, а третина всіх ПІІ.
Сенс четвертого міфу полягає у тому, що приватизація є ефективним інструментом залучення іноземних інвестицій. За українським законодавством, справді, іноземні громадяни можуть інвестувати через придбання незабороненого законами нерухомого чи рухомого майна, у тому числі через приватизацію. Проте вже зараз можна констатувати, що очікуваного від приватизації «підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів для здійснення структурної перебудови національної економіки», не відбулось.
По-перше, часто на приватизованих підприємствах, окрім зміни власника, або нічого у виробництві не змінювалося, або, як у перші роки приватизації, виробничі потужності «різалися на метал», і промислове підприємство перетворювалось на торгівельний майданчик або склади для оренди.
По-друге, обсяги інвестиційних зобов’язань власників приватизованих об’єктів за 21 рік (з 1995-го) є «краплею у морі» у порівнянні з інвестиціями в основний капітал підприємств України: 33,2 млрд грн проти 3 трлн грн.
Додайте до цього те, що об’єкти приватизувались переважно за заниженою ціною поза конкурсами чи аукціонами – це третій фактор. На початок жовтня 2016 р. приватизовано 124 022 об’єктів, і лише 20,9% із них – за конкурсом чи на аукціонах. Більшість – 55,7% підприємств – викупались за іншими схемами. Наразі нічого не змінилось.
У 2016 р. 76,4% підприємств, виставлених на приватизацію, були викуплені, 22,0% продані на аукціонах і лише 1,7 % – за конкурсом.
Четвертий фактор – гроші від приватизації не інвестуються в економіку: у створення нових активів чи модернізацію інших стратегічних держпідприємств. За Бюджетним кодексом (ст.15), кошти від приватизації спрямовуються на покриття дефіциту бюджету. За період 1995-2015 рр. від приватизації надійшло 63,8 млрд грн., які кожного разу «проїдались» у той самий рік, коли й надходили до держбюджету.
Цього року на економіку ніяк не вплинуло те, що провалився план Міністерства економічного розвитку і торгівлі залучити 5 млрд дол. ПІІ від приватизації. Проте, може так і краще, ніж продавати активи за безцінь в умовах кризи.
Внаслідок «проїдання» коштів від приватизації, разом із активами держава втратила можливість впливати на розвиток економіки. Адже держава, нехтуючи іншими формами залучення приватного господаря (концесія, державно-приватне партнерство), не створила нових інститутів для ефективного регулювання економічної діяльності та залучення інвестицій.
Для того, щоб кошти від приватизації працювали на економіку, потрібно їх вкладати в основний капітал підприємств, наприклад, через спецфонд, але не покривати ними дефіцит бюджету.
П’ятий міф – у держбюджеті на 2016-2017 рр. передбачені кошти на реалізацію державних інвестиційних проектів.
Справді, у бюджеті-2016 передбачено 1 млрд грн на десять державних інвестиційних програм. Проте, цей мільярд державних інвестицій потопає у видатках держбюджету у 676,9 млрд грн. В проекті бюджету-2017 закладений той самий мільярд гривень на фінансування тих самих десяти проектів. Проте, їхня загальна сума – 9,5 млрд грн, а реалізація розрахована на 10 років. До того ж, серед них немає жодного у обороно-промисловому секторі, інноваційній діяльності, тобто здатних генерувати додану вартість, зростання ВВП, збільшення експорту – все, що допоможе вивести економіку з кризи.
По факту фінансування державних інвестиційних проектів заморожуються на 10 років, а передбачені для них бюджетні кошти спрямовуються на соціальну і культурну сфери – 70,5%, на розвиток автомобільних доріг – 23,2% і на охорону навколишнього середовища – 6,2%.
Державні інвестиції у соціальні проекти можуть собі дозволити лише розвинуті економіки з високим рівнем життя. В Україні ж ВВП, за даними Світового банку, на душу населення у 2015 р. становив 2115 дол. Для порівняння, у США – 56 115,7 дол., Франції – 36 205,6 дол., Польщі – 12 554,5 дол.
Приклад інших країн доводить: економіка починає зростати, коли інвестиції вливаються у виробництво. Наприклад, за розрахунками, щоб досягти рівня розвитку економіки, який сьогодні має Польща, Україні потрібно впродовж 10 років удвічі більші обсяги інвестицій, ніж вони були в останні 5 років. І вкладати потрібно в експортоорієнтовані галузі, де виробляється продукт з високою доданою вартістю.
Шостий міф – у ринковій економіці держава в інвестиційному процесі має лише створювати умови для рівної конкуренції. Насправді сьогодні постулати економічного лібералізму піддаються сумніву у світових експертних колах і навіть на рівні міжнародних фінансових інституцій. Щодо України, то рівень розвитку економіки свідчить не на користь пануючої у владі позиції, що держава має бути спостерігачем, а не учасником в економічних процесах.
Саме завдячуючи такій позиції невтручання, у нас досі відсутня державна стратегія залучення інвестицій, а тому й не створені інвестиційні стимули. Польща, Словаччина, Туреччина, Китай і багато інших країн успішно використовують для залучення інвестицій такі інструменти, як спеціальні економічні зони, промислові та індустріальні парки, податкові важелі тощо.
Чи можливо, щоб за умови рівних конкурентних засад, створити дієві інвестиційні стимули, і при цьому не порушити наших міжнародних зобов’язань за торгово-економічними угодами?
В Україні державна інвестиційна політика має передбачати стимули не для галузей чи суб’єктів господарювання, а за принципом інноваційності продукції, затребуваності на світових ринках, впровадженню високих технологій тощо.
Світлана Ковалівська, Інститут суспільно-економічних досліджень (ІСЕД)
За матеріалами: Finance.ua
Поділитися новиною
Також за темою
