484
Чи здатні українці провести реформи та модернізувати країну
— Казна та Політика
Соціолог Євген Головаха розповів про особливості психології українців, соціальний лад і політичні погляди, про які потрібно знати, щоб зіскочити з “часової петлі” і через покоління знову не боротися за незалежність
Євген Головаха – видатний український соціолог, філософ і психолог, заступник директора Інституту соціології Академії наук України. Він вивчає і пояснює причинно-наслідкові процеси становлення українського суспільства з початку здобуття країною незалежності. Він розробив свою інтерпретацію соціальної амбівалентності (стану роздвоєності психіки) українського суспільства.
“Геній нашого часу” зустрівся з бізнесменами, волонтерами та громадськими активістами, щоб подискутувати на тему “бути чи не бути реформам в Україні”. НВ публікує короткий спіч і витяги з діалогів, які прозвучали під час зустрічі.
“Гамлетівське питання” бути, чи не бути модернізації і реформам в Україні дійсно має шекспірівський підтекст. Насправді Гамлет не обирає бути – значить жити, а не бути – значить померти. У нього все навпаки: бути – це померти. Тому що жити в такому світі, як йому пропонується, де благородних вбивають, а залишаються “низькі”, для нього не має сенсу. Це значить прийняти підлість і ницість цього світу.
У цьому сенсі, реформам в Україні бути. І нам доведеться з реформами дуже довго мучитися, як і у Гамлета, з усіма жахами існування. У мене є глибоке переконання, що у нас вистачить терпіння, і волі, і бажання [провести реформи].
Історія не знає закономірностей, і на цьому будується оптимізм людей. Українське суспільство, на жаль, живе відповідно з циклічно-песимістичною концепцією трактування історії. Так історично склалося. Україна пройшла через кілька циклічних спроб побудувати свою державу ще з часів Київської Русі.
Але Україна ще й дивно мікроцикли переживає. На жаль, наше суспільство не іиконало за останні 25 років необхідну роботу, і взялося за неї тільки сьогодні. Всі попередні наші вожді [колишні президенти України] відкладали реформи. І, при цьому, вони завжди говорили, що це треба робити. Шлях наш ще тільки починається.
З точки зору масової свідомості, у нас за 25 років ще ніколи не було європейської перспективи. Вектор пострадянської реінтеграції був набагато потужним. Його підтримували приблизно 60% населення, а європейський шлях – в кращому випадку 42-43%. І серед них було ще багато людей, які хотіли рухатися в обох напрямках – ця знаменита українська амбівалентна свідомість (стан роздвоєність поглядів). Але Росія примудрилася зробити неймовірно багато, щоб у масовій свідомості стався злам. Зараз у нас консолідовані еліта і маси, чого ніколи не було. І цим моментом треба скористатися.
У нас еліта, або те, що ми нею називаємо (те, що бовтається на поверхні), 25 років одностайно казала, що нам потрібно рухатися в європейському напрямку. При тому, що цей вектор абсолютно суперечив їх навичкам, інстинктам, інтересам. І це теж дивовижний феномен. (З кого рекрутувалися перші особи держави? Перший президент представляв ще партійну верхівку, другий – червоний директорат, третій був комсомольцем, а четвертий… Це вже було дуже своєрідне явище. Це був бунт трудової містечкової культури проти сільської. Якщо комусь доводилося пожити в таких промислових селищах – це було досить страшно.) Українська верхівка була фантастично лояльна по відношенню до російської влади. Найбільш лояльна, якщо не враховувати середньоазіатські країни. І що їх змушувало говорити про Європу? По-перше, це страх периферійної верхівки перед метрополією [Москвою]. Та сильніша, та нахабніша, та багатша. І, звичайно, вони розуміли, що їх з’їдять. А другий чинник – вони не хочуть, щоб їх діти жили в тій країні, яку вони створили. А оскільки українці дуже люблять своїх дітей – вони так виявляли свою відповідальність перед ними.
В українців взагалі інститут сім’ї дуже сильний, міцні сімейні традиції. Українці перші в Європі за показником шлюбності. Ми можемо розлучатися, але тут же намагаємось знову об’єднатися. У нас навіть сімейні принципи в будівництві кар’єри закладені. І це не випадково, це єдиний інститут, який зберігав стабільність тоді, коли навколо було все зруйновано.
Базисний тип психіки у нас європейський. Один концепт – досягнення щастя і успіху. Але на нас стільки нашарувань, така спадщина авторитарна і радянська, що шляхи досягнення цих цілей у нас відрізняються від європейців.
Від 50% до 60% людей вважають, що Україна має бути президентською державою. Це свідчення дуже сильного авторитарного мислення. Є мораль, побудована на відповідальності перед принципами, і мораль, побудована на відповідальності перед людьми (близькими, президентом тощо). І світ поділений на ці два типи. Етика побудована на відповідальності перед принципами, перед Богом, а люди, президенти нічого не значать. Ми, на жаль, належимо до другого типу. Звичайно, це чудово, що перейшли на парламентсько-президентську форму правління. Але, цього мало. В Європі тільки Франція має таку модель, всі інші – парламентські республіки. Тоді ми тільки поламаємо цей страшний “інститут ЦК КПУ”, який відновив Кучма, і який діє досі.
У Скандинавських країнах 58% відсотків людей є автономними індивідами, і тільки 15% розцінюють ієрархію, як цінність. В Україні лише 1% людей схильні до індивідуальної автономії. У нас люди – люди соціального порядку, і культура підданих, ми – піддані. От росіяни – вже піддані, так піддані, а ми піддані циклами. І вириватися з підданства шляхом бунту – це кожного разу збільшувати ризик катастроф.
Росіяни жорстокі не по природі, а через необхідність. Все ж, українці – південний народ, в більш приємних кліматичних і ландшафтних умовах перебуває, ніж росіяни. Але через те, що зараз у нас відбувається, ми теж можемо стати жорстокими. Нас такими війна може зробити. Вона виробляє жорстокі навички у будь-якого, навіть м’якого і з гумором народу.
Градус ненависті і нетерпимості колосально зріс за останні два роки. Це не властиво для України, але ми це фіксуємо. Ми раніше були просто ізоляціоністами – намагалися відсторонитися від незрозумілого, але не нетерпимими. А з війною ми можемо отримати справжню нетерпимість. А у нас складна країна, сформована з уламків трьох імперій – російської, османської та австро-угорської. І кожна мала своє уявлення про світ, і не найсвітліше. У такій країні підвищити градус агресії – це отримати неймовірно потужне громадянське протистояння.
Сьогодні влада повинна вирішити питання війни і миру. Але чи зможуть волонтери переключитися з війни на мир, і почати контролювати цю владу? Чи зможуть ці люди вирватися з психології “помічників на війні”, “тих, хто подають патрони”? Чи не вмре це позитивне новоутворення, в черговий раз разом з революцією і війною, які породили його?
У нас з’являлося багато цікавих соціальних феноменів, які могли стати базовими для реформи і модернізації, але вони гинули в зародку. Не приживається позитивне нове, що служить самореалізацією для людини. У попередні роки переважна більшість громадян України жодних добровільних соціальних контактів з іншими громадянами не мали. У США 58% [громадян займаються волонтерськими роботами], у нас – у найкращому разі, 17%, і це було ще в 1992 році, а потім коливалося 12-15%. За останні два роки у три рази зросла кількість людей, які займаються громадською роботою. Але це ті люди, які і раніше були активні, просто в цей час отримали більше місця для самореалізації. Це трагедія для суспільства.
Всі волонтери – люди гідні, жертвують своїми інтересами і часом, ризикуючи життям, на благо суспільству. Я не впевнений, що вони можуть стати ефективними політиками. Ці люди не придатні для політики. Політики не можуть бути порядними за своєю природою, вони повинні вміти здавати соратників тоді, коли в цьому є необхідність. Я не прихильник “прекрасної душі” в політиці. Політики повинні бути під контролем [цих прекрасних душ].
У нас немає виборців під ідеологічні політичні проекти. Тільки третина визначає свою політичну позицію. Більшість виборців абсолютно байдужі до політичних аспектів. Лібералів у нас 2%, правоцентристів більше – 4%, трохи більше соціалістів. Комуністи зживають себе – 2%, переважно серед пенсіонерів. Число націоналістів зросла за 25 років, але це окрема тема.
Ніхто свідомо не душить здорову політичну систему, вона просто не виживає. А політики дуже чутливі люди. Розвідали, що ідеологія не проходить, а проходить особистісний проект – Блок Тимошенко, Блок Порошенко, блок Яценюка, Удар – це Кличко. Самопоміч – це перший проект, який не заснований на особистості, оскільки Садового ще рано було зараховувати до “особистості”. Але і він не ідеологічний.
Була спроба створити проект з регіональної ідеології – це був страшний проект. Це був шлях до розколу країни за чіткою лінією між блакитним і помаранчевим забарвленням. І якщо б її законсервували – була б війна регіонів країни. Що ми і почали спостерігати.
Тест на соціальний цинізм в українському суспільстві показав, що 70% громадян вважають, що люди навколо готові піти на аморальний вчинок, наприклад, заради кар’єри. Хоча самі себе аморальними визнають тільки 2-3% громадян. Оцінка більшості – це більшість, а значить – це самооцінка громадян України. Суспільство себе вважає аморальними (це психологія).
І що цікаво, за всі роки незалежності цей показник “аморальної більшості” найгіршим був у 2012 році. Погіршення економічного становища призводило до зростання соціального цинізму. Але в 2014 році, все таки, цей показник знизився, незважаючи на колосальне погіршення економічного становища, і зростання тривожності в суспільстві. А це світова тенденція: зростає соціальна тривожність – зростає цинізм. А у нас сталося навпаки, тому що сталася революція гідності. Відчуття того, що людина відстояв свою гідність, призвело до цього.
Але не можна ламати психіку людей. Для того, щоб змінилися цінності в суспільстві, потрібно 30 років для невеликого зсуву. Потрібно розвиватися еволюційно, а не революційно. Потрібно спокійно і раціонально здійснювати тиск на владу. Будь-мораліст волає змінитися, але ніхто не почне із себе. Якщо владу не змусити змінити себе, то ми знову підемо по макроциклу. Якщо не буде систематичної роботи громадських організацій, і ми не будемо здійснювати постійний контроль влади, і не змусимо їх почати з себе, якщо не закликати до змін – ми отримаємо столітній цикл модернізації і реформ.
Леся Виговська
За матеріалами: НВ
Поділитися новиною
