305
Субсидіарна альтернатива
— Казна та Політика
Обіцянки Президента провести реформи, які змусять жити Україну по-новому, не забуваються навіть на тлі напруженої ситуації на сході країни. Тим більше, що на носі – чергові вибори, до яких пропрезидентській політсилі важливо продемонструвати хоч би якісь зрушення в цьому процесі.
Принаймні з приводу однієї з подібних обіцянок Петра Порошенка – мова про глибоку децентралізацію системи держуправління та реформування місцевого самоврядування – наприкінці серпня прозвучали певні пропозиції. Мова про заяву міністра фінансів Олександра Шлапака про ініціативи уряду щодо внесення змін до Бюджетного кодексу та слова першого заступника міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства В´ячеслав Негоди про підготовку законопроекту про створення муніципальної міліції.
Оформлені як законодавчі ініціативи проекти КМУ надійдуть на розгляд Верховної Ради, очевидно, у другій половині вересня (так, швидкість впровадження залишає бажати кращого). Якщо проаналізувати заяви розробників, помічаєш, що їх об´єднує одна важлива деталь – в обох випадках як один із базових принципів реформування виступає субсидіарність.
Що за звір такий?
Як уже писали «Коментарі», вживання терміна «федералізація» в Україні наштовхується на негативну реакцію суттєвої частини політикуму і суспільства через підозри в тому, що за цим словом криється мало не проект розчленування країни (хоча сам по собі він такого сенсу позбавлений). Тому в ходу більш загальний і «нешкідливий» термін «децентралізація» – але головний недолік у тому, що це – надто розмите поняття. А от саме субсидіарність набагато точніше описує суть можливого шляху реформ в Україні.
Для експертів це визначення та ідеологія, що ховається за ним, давно не становлять особливого секрету, але на рівні «наукпопу» йому явно не було приділено належної уваги. А дарма, адже субсидіарність – один із ключових принципів, на яких заснований, наприклад, Європейський Союз.
Отже, мова йде про те, що більшість конкретних проблем, з якими доводиться стикатися громадянам у їхніх взаємовідносинах з органами публічного управління, публічних послуг, простіше і ефективніше вирішувати на місцевому рівні – максимально наближеному до конкретної людини або групи осіб.
Інтуїтивно цей принцип зрозумілий кожному з нас: отримати, наприклад, довідку про склад сім´ї (краще б взагалі обійтися без цих довідок, але це вже інший бік питання – про створення єдиних держреєстрів і баз даних) все-таки простіше в ЖЕКу або правлінні житлового кооперативу, ніж в обласній адміністрації. Як і отримати дозвіл на будівництво або встановлення кіоску має сенс у районній адміністрації, а не в якомусь міністерстві.
Ще в 1985 році Європейська хартія місцевого самоврядування закріпила за місцевими адміністраціями розв’язання всіх задач, крім тих, які їм не під силу. А на вищому рівні Маастрихтський договір (1992) обмежив усі повноваження ЄС тільки тими сферами, де дій окремих країн недостатньо.
Взагалі, існує три критерії, які дають можливість об´єктивно визначити, якою мірою принцип субсидіарності може бути використаний для розв’язання тієї чи іншої проблеми.
1. Близькість до конкретного громадянина (одержувача публічних послуг) – чим «нижчий» рівень прийняття рішень, тим краще.
2. Достатність – слід визначити, чи можуть взагалі ці завдання бути вирішені на найбільш низькому рівні. Цілком можливо, що для їх вирішення взагалі не потрібне втручання державної влади, вистачить і самоорганізації громадян (наприклад, для проведення суботника в парку) – з іншого боку, є завдання, які місцевим органам влади не під силу (наприклад, будівництво трас міжнародного значення).
3. Ефективність – слід визначити, на якому ж рівні прийняття рішень впорається з проблемою максимально швидко при мінімальних затратах.
Під силу і не під силу
Зрозуміло, що для небагатої держави, до того ж обтяженої наявністю депресивних регіонів, якою є Україна, питання ефективності виходить на перший план – точніше, питання ресурсної бази.
Жителям сільської місцевості, наприклад, не з чуток знайомі проблеми, пов´язані з наявністю/відсутністю фельдшерсько-акушерських пунктів і шкіл у кожному населеному пункті. Дійсно, утримувати школу заради трьох учнів неефективно – ефективніше реалізувати програму «Шкільний автобус». Але, з іншого боку, залишати жителів району на площі в сотні квадратних кілометрів без доступної первинної медичної допомоги (медустанова є тільки в райцентрі, дороги розбиті, «швидких» немає, бензину теж немає) – це порушувати їхні базові й гарантовані Конституцією права.
Частково проблема розв’язується за рахунок перерозподілу податкових потоків. Чим більше із зібраних фіскалами коштів залишається на місцях – тим більше ресурсів у кожної територіальної громади. Але це в теорії. На практиці – селище, більшість жителів якого становлять пенсіонери, що ведуть практично натуральне господарство, не забезпечить своїми податками навіть один повноцінний ФАП.
Вихід – у продуманій адміністративно-територіальній реформі. Не обійтися без укрупнення існуючих територіальних громад, але, головне – у розв’язанні наболілих питань упорядкування та інвентаризації власності цих громад і прив´язці питань самоврядування до питання права власності. Грубо кажучи: якщо такого поняття, як «районна власність» не існує, то і розподіл повноважень між органами самоврядування повинен зміститися на користь міських, селищних і сільських рад. Це – як один із варіантів.
Іншим може бути акцент на регіональному підході. В даному випадку акцент при розподілі повноважень робиться на регіоні – великій і значною мірою самодостатній у фінансовому, адміністративному та соціальному плані одиниці. Кількість і межі регіонів не обов´язково при цьому повинні збігатися з нинішніми кордонами областей України – щоправда, такий шлях складніший у реалізації.
З іншого боку, легких шляхів реформування країни, особливо з урахуванням ситуації на Донбасі, не існує в принципі.
Анна Василик
За матеріалами: Коментарі
Поділитися новиною
