255
Центробанки проти урядів
— Світ
Безрозсудне посилення центральних банків тримає уряди на короткому повідку. Німецький Бундесбанк аж ніяк не дарма нагадує нам про те, що безпрецедентна монетарна аккомодация в Єврозоні веде до небажаних побічних ефектів. Зокрема, вона дозволяє політикам розслабитися і не поспішати з бюджетною консолідацією і реалізацією структурних реформ. Так, наприклад, влітку 2011 року, як тільки Європейський центральний банк провів інтервенцію, купивши державні облігації Італії та Іспанії через Програму покупки цінних паперів, а спред відсунувся від історичних максимумів, уряди цих країн почали здавати назад по своїм колишнім обіцянкам щодо реформ. Приблизно те ж саме трапилося два роки по тому, коли було оголошено про запуск Програми прямих грошових операцій – ЄЦБ допоміг зняти напругу на ринку, а й потреба в реформах різко знизилася. Тим часом, поки не ясно, яким чином центральні банки повинні враховувати ці наслідки в своїх політичних концепціях. Іншими словами, чи повинні Центробанки калібрувати свою монетарну політику – зокрема, посилювати її сильніше, ніж могло б знадобитися при інших обставинах – щоб тримати уряду на короткому повідку, змушуючи їх виконувати свою частину роботи? Так, є чимало причин вчинити саме так, але, в кінцевому рахунку подібна калібрування буде серйозною помилкою. І для цього є ряд причин.
По-перше, Центробанк поставить під загрозу реалізацію власних завдань – для ЄЦБ таким завданням є забезпечення цінової стабільності. Якщо центральний банк перейде до більш обмежувальної монетарної політики, просто щоб чинити тиск на політиків, він упустить з уваги власну мету – інфляцію на рівні 2%. У нинішніх умовах, при інфляції нижче 1%, виконання ключового завдання Центробанку вже під загрозою. По-друге, використовуючи свої політичні інструменти не тільки для досягнення цінової стабільності, а й для впливу на уряди, центральний банк підриває основи власної незалежності. Ця незалежність базується на припущенні про те, що Центробанк займається виключно своїми завданнями, і не йде на компроміси. Тільки вибрані політики можуть вибирати між взаємовиключними цілями. У Центробанку немає повноважень впливати на рішення урядів.
По-третє, зовсім не очевидно, що більш високі процентні ставки, ніж необхідно в сформованих економічних умовах, спонукають політиків до реалізації необхідних політик. Реакція значною мірою залежить від того, чи є у уряду місце для маневру, і від загальної економічної ситуації. Досвід Єврозони в період кризи говорить про те, що занадто жорстка монетарна політика та кредитні умови ведуть до ослаблення економіки і можуть спровокувати рецесію, що контр-продуктивно і, в кінцевому рахунку, може вилитися у зростання державного боргу, а не в скорочення. Це, в свою чергу, налаштує громадськість проти подібних політик. Теорія і практика показують, що фіскальні скорочення успішні тільки в тому випадку, якщо вони реалізуються у відповідних монетарних умовах, зокрема, коли номінальна процентна ставка нижче, ніж номінальні темпи зростання економіки.
По-четверте, сприятливий ефект структурних реформ проявляється не відразу, про що свідчить досвід Німеччини 2002-2004 років. Якщо монетарні умови залишаються занадто жорсткими, а фіскальна консолідація – занадто різкою, ціна структурних реформ виявляється занадто високою, що демотивує політиків. І, нарешті, спроби використовувати монетарну політику для підштовхування урядів до реалізації фіскальної консолідації і структурних реформ не дозволять домогтися бажаних результатів в Єврозоні. Країни Єврозони застосували жорсткі заходи фіскальної консолідації та реалізували набагато більше реформ, ніж інші великі економіки – такі як США, Японія і Великобританія – при цьому вони були позбавлені монетарних стимулів, що знайшло своє відображення в зміцненні курсу євро. Не дивно, що економічні показники валютного союзу залишають бажати кращого. Економіка в регіоні практично не росте, серйозно відстаючи від своїх конкурентів, а дефляція переслідує її по п’ятах. Підводячи підсумок, можна сказати, що на загрозу, пов’язану з втручанням центральних банків у фіскальну політику, потрібно дивитися під іншим кутом. Саме спроби вплинути на фіскальну політику через більш суттєве ужестоеніе монетарної політики, ніж припускають сформовані умови і вимоги забезпечення цінової стабільності – і відмова від використання всіх доступних інструментів монетарної політики, включаючи інтервенції на найбільшому фінансовому ринку – ринку державних облігацій – ставлять під загрозу успішність інших політик і ефективність роботи самого Центробанку. А, забезпечуючи цінову стабільність, і ускладнюючи таким чином досягнення інших політичних цілей, Центробанк ніяк не може поставити під загрозу свій головний і найбільш цінний актив: свою незалежність.
Лоренцо Біні Смаги, The Financial Times
За матеріалами: forexpf.ru
Поділитися новиною
