1525
На хлібі та воді
— Енергетика
Енергозалежність України змінила структуру вітчизняної промисловості. Вона вже ніколи не буде такою, як за часів СРСР
Напередодні проголошення Незалежності наша країна вважалася найбільш економічно розвиненою республікою СРСР. В УРСР перебувала четверта частина союзної промисловості, а в галузях металургії, машинобудування та хімпрому республіка входила до числа лідерів серед всіх «п’ятнадцяти сестер». Під управлінням Києва в 1991 році опинилася і приблизно третина союзних потужностей військово-промислового комплексу — близько 3,6 тис. підприємств ВПК (з більш 3 млн. співробітників). Також республіці дісталася і третина ракетно-космічного виробничого потенціалу СРСР. Півтори сотні підприємств і незліченна кількість конструкторських бюро та науково-дослідних центрів забезпечили лідерство і в цій сфері — з двадцяти типів радянських ракет, дванадцять проектували й виробляли в УРСР.
Сировинний потік
Спроба експлуатувати спадщину Радянського Союзу, як показала практика останніх двадцяти років, виявилася не тільки безглуздою, а й навіть шкідливою. Насамперед, унаслідок надзвичайної енергозалежності вітчизняних індустріальних гігантів. Підприємства металургії і хімпрому, спроектовані та побудовані в радянський час, були заточені на безмежне та безконтрольне використання природного газу, вартість якого тоді складала копійки.
Коли за газ довелося платити багато, з’ясувалося, що при високій частці енергоносіїв у собівартості продукції розвивати виробництво товарів високого переділу невигідно. У результаті частка машинобудування в структурі промислового виробництва впала більш ніж удвічі — до 14%. А новостворені корпорації зосередилися на експорті руди, хімікатів і сталі. Деякий час все було добре, однак поставки сировини за кордон мають істотний недолік — сильну залежність від коливань кон’юнктури світового ринку. Це привело вітчизняну важку промисловість (і залежний від неї держбюджет) до найбільшої вразливості в період глобальних фінансово-економічних потрясінь у 1998-му, а особливо — в 2008 році.
Торік Україна спожила близько 50 млрд. куб. м природного газу. З них 20 млрд. куб. м спалила вітчизняна індустрія. У тому числі понад 12 млрд. куб. м освоїли енергетики та хіміки, а 4,5 млрд. куб. м — металурги. Частка промисловості в загальному обсязі споживання газу в 2013 році склала майже 40%, а населення та бюджетних організацій — близько 35%.
Порівняно дешевим енергоносієм в Україні залишається електрика (близько 30 коп. за 1 кВт•год.), половину з якої випускають чотири вітчизняні АЕС у складі півтора десятків енергоблоків. Але й тут не обійшлося без впливу радянської спадщини — станції спроектовано під використання російського ядерного палива ТВЕЛ.
Аграрна академія
Традиційний валютний донор держбюджету — гірничо-металургійний комплекс — стрімко втрачає свій статус годувальника. І пальма першості переходить до АПК. Так, минулого року понад чверть українського експорту припало на сільськогосподарську продукцію — $17 млрд. Вперше за роки незалежності аграрії обігнали за цим показником металургів, які заробили на експорті трохи більше $14 млрд. Тенденція зміни зовнішньоторговельних пріоритетів спостерігалася вже останні кілька років. Ще в 2011 році в структурі зовнішніх поставок ГМК займав 40%, рік по тому — 32%.
Днями перший заступник міністра економіки Анатолій Максюта заявив, що уряд планує змінити структуру української економіки, зменшивши питому вагу енергоємних галузей. За його словами, перспективними для нашої країни є сільське господарство, харчова промисловість, IT-технології, машинобудування, авіа- та суднобудування.
І якщо до планів чиновників у нас завжди ставилися скептично — хіба мало про що мріють в урядових кабінетах, то в перспективній прозорливості вітчизняних олігархів мало хто сумнівається. Так, вже після кризи 2008 року в аграрний сектор почали інвестувати великі суми власники металургійних і сировинних активів — Рінат Ахметов, Ігор Коломойський та Сергій Тарута. А колишній громадянин Росії Вадим Новинський вже давно контролював великого українського переробника сільгосппродукції «Верес».
У цьому світі вже не видається дивним рішення президента Петра Порошенка, який сам вийшов із галузі з виробництва продуктів, про призначення колишнього президента «Миронівського хлібопродукту» (ТМ «Наша Ряба») Юрія Косюка першим заступником керівника АП — куратором силового блоку уряду.
Ядерна альтернатива
У 1999 році уряди України та США в процесі ядерного роззброєння нашої армії почали програму кваліфікації американського палива для українських АЕС.
Спочатку це дозволило Києву зберегти потенціал провідної у країні ядерної лабораторії, яка пізніше отримала національний статус і була перетворена в ННЦ «Харківський фізико-технічний інститут». Запрацювало повноцінне Ядерне відділення НАНУ.
Реалізовано спільну американо-українську розробку нової електронної системи контролю над активною зоною реакторів російського виробництва. Завдяки цьому вдалося завантажити частини потужностей харківського заводу «Хартрон» і врятувати більшість активів цього підприємства від недобросовісного поглинання.
Далі Україна почала самостійні роботи з поховання виробленого палива АЕС. У ході реалізації програми запущено ліцензійне виробництво залізничних контейнерів технології Holtec Inc. на заводі «Азовмаш», а також завершено розробку національної технології вентильованих контейнерів зберігання для їх виробництва на потужностях «Атоменергомаш». Цей етап програми кваліфікації американського палива для АЕС України дозволив нашій країні приступити до проекту будівництва власного сухого сховища ядерного палива та впритул наблизитися до демонополізації послуг російських компаній щодо забезпечення вивезення та зберігання палива на їх території.
Станом на 2013 рік, 14 держав світу експлуатувало енергетичні реактори РФ, і були зобов’язані закуповувати тільки російське паливо. Україні вдалося стати першою країною світу, яка здобула можливість спільного завантаження в реактори АЕС палива американського та російського виробництва і таким чином використовувати одночасно технологічні досягнення двох світових гігантів.
Технології війни
Українські оборонні підприємства залежні від імпорту комплектуючих, насамперед — російських, і говорити про самодостатній розвиток всього національного ВПК неможливо. Експерти вважають, що необхідно розвивати лише окремі перспективні напрямки, в яких є найменший рівень залежності від традиційних схем кооперації.
До таких напрямків належить виробництво ракет «повітря-повітря» київської АХК «Артем» або крилатих ракет «повітря-земля», які раніше збиралися в Харкові та оснащувалися двигунами «Мотор Січ». Наприкінці XX століття виробництво останніх було виведено з Харкова за межі України. За розробку більш досконалих моделей крилатих ракет на основі запорізьких двигунів замість підприємств Харкова на початку 2000-х років взялися дніпропетровські «Південмаш» і КБ «Південне». Першим їхнім проектом на цій ниві стала розробка в кінці 1990-х років комплексу крилатих ракет «Борисфен». У 2001–2004 роки на базі цього так і не створеного комплексу з’явилася більш досконала розробка комплексу «Грім», який також не дійшов до випробувань. Зазначені перші пілотні розробки в кінці 2000-х років стали основною більш широко відомих проектів «Коршун» і «Сапсан». Нині їх розробка знайшла своє місце в оборонному замовленні серед основних пріоритетів, незважаючи на надзвичайну технологічну складність, а також на політичний фактор. Останній був пов’язаний із проявом недобросовісної конкуренції на ринку озброєнь — ця конкуренція виливалася в гучні збройові скандали, які гальмували розвиток вітчизняного ракетобудування.
Переломним моментом у припиненні проявів такої конкуренції став 2005 рік, коли в Києві успішно завершився секретний судовий процес проти групи приватних осіб по так званій «Справі Євдокимова». Його фігуранти організували в 2001 році несанкціоноване переміщення через повітряні кордони держав колишнього СРСР і Ісламської Республіки Іран 18-ти неоснащених ядерними боєголовками авіаційних крилатих ракет дальнього радіусу дії Х-55.
Крилаті ракети Х-55 виробництва українського підприємства ХДАВП і розробки російського КБ «Веселка» були виведені з України Ялтинською угодою 2001 року про врегулювання погашення заборгованості України за природний газ.
Багато в чому завдяки внутрішньополітичним змінам 2005 року Києву вдалося побороти скандальну обставину свого виходу на міжнародний ринок конвенціональних ракетних озброєнь. Тож після того як Києв зміг уникнути санкцій стосовно згаданого інциденту, Україну почали сприймати на світовому ринку цивільних технологій ракетобудування як країну, яка довела свою здатність контролювати передачу технологій подвійного призначення та нівелювати їх надзвичайну схильність до політичних ризиків. З 2008 року наша країна почала стабільно брати участь у численних ракетобудівних проектах з ЄС, США, КНР, Бразилією та іншими партнерами. А кілька років для такого просування на ринки — це зовсім небагато. Адже більшість молодих ракетобудівних країн — Індія, Пакистан, Іран, ПАР, Індонезія й Аргентина — витратили на такий вихід не одне десятиліття, і не всі з них зробили це успішно.
Ігор Рибалка, Андрій Старостін
За матеріалами: Коментарі
Поділитися новиною
