661
На зворотному боці труби
— Енергетика
Чеський мільярдер Петро Келлнер купив частку в ГТС Словаччини дуже вчасно. Попит на її послуги помітно пожвавиться завдяки українсько-російському конфлікту і реверсу газу
У 2013 році 49% акцій словацького міжнародного газотранспортного консорціуму SPP за $1,6 млрд. придбала європейська компанія Energeticky a Prumyslovy Holding (EPH). Тоді ніхто не міг подумати, що зміна власника чужого інфраструктурного об’єкта рік потому так сильно вплине на гостроту і впертість українського уряду в переговорах з «Газпромом».
На радянській швидкості
Нагадаємо, тоді продавцем приватного пакета акцій словацького ГТС виступив субконсорціум Slovak Gas Holding BV (SGH). Останній був створений на зорі 2000-х в рівних частках «Газпромом» і корпораціями GDF Suez (Франція) і E.One Rhurgas (Німеччина). Відтоді акціонери пережили багату і в цілому неблагополучну історію. У ході цієї історії німці відмовилися від найбільшого на той час приватного пакета акцій «Газпрому» (близько 4%), а сама російська монополія своєчасно не сплатила власні 35% акцій SGH.
В результаті GDF Suez і E.One Rhurgas потрапили в пастку. Їм довелося ділити пакет між собою, причому на жорстких умовах росіян, оскільки саме вони були власниками газу на стику ГТС України та Словаччини.
Монополіст наполягав, щоб колишні партнери по SGH гарантували йому непорушність схем експорту газу, закладених ще за часів СРСР. Незважаючи на давній крах Союзу, ця вимога дотримувалася. Тобто весь природний газ на українсько-словацькому кордоні належав дочірній компанії «Газпрому» «Газекспорт», а також її агентам, серед яких найбільш відомі – швейцарські Gazprom Germania і ZMB. Через деякий час до поставок цього газу підключилися компанії RosUkrEnergo і Centragas (обидві пов’язані з Дмитром Фірташем). За взаємними зобов’язаннями словацький консорціум SPP і субконсорціум SGH повинні були «Газпрому» гарантувати чітке дотримання квот на використання ними газопроводу.
Російська монополія, в свою чергу, надавала GDF Suez і E.One Rhurgas зустрічні гарантії, що саме вони, а не хтось інший, отримають право закуповувати для перепродажу на ринках ЄС певні обсяги газу російського і азіатського походження.
Загалом на виході з ГТС України в словацькому напрямку щорічний обсяг поставок цих ресурсів у кращі роки сягав 85 млрд. м3. Це дозволяло партнерам у SGH перетворювати Братиславу і особливо довколишній австрійський Відень на головні епіцентри великого вуглеводневого бізнесу в Європі. За оборотами цей торговий майданчик далеко випереджав Норвегію, а також Італію та Іспанію, які оперували африканським газом.
Проте влада РФ в середині 2000-х ризикнула зробити ставку на першу гілку конкурентного Словаччині та Україні російсько-німецького газопроводу «Північний потік». І обсяг прокачування через Україну в словацькому напрямку зменшився до 45-52 млрд. м3 на рік. Хоча кінцевий замовник музики для багатостраждальної російсько-німецької газової оперети виявився аж ніяк не в Москві, а в Брюсселі. Єврокомісія з готовністю взялася використати падіння прокачування газу до Центральної Європи як підставу для посилення європейського енергетичного законодавства.
У результаті до початку нинішнього десятиліття відповідно до оновленого енергетичного законодавства ЄС виявилося, що всі без винятків компанії, що видобувають природний газ, не мають права опосередкованого або прямого володіння газопроводами під загрозою штрафних санкцій. У результаті дроблення і розподілу видобутку і торгівлі газом ним заволоділи майже всі європейські компанії. Не оминув цей процес стороною і Україну, уряд якої в травні вирішив розділити колись єдиний «Нафтогаз України» на НАК з функцією імпортера, трубопровідний «Укртрансгаз» і «Укргазвидобування».
У зворотному напрямку
Саме Словаччина дала старт фундаментальним змінам на європейському ринку торгівлі вуглеводнями. Сьогодні співвласник словацької газотранспортної системи ЕPH сподівається наростити ринкову вартість за рахунок зусиль акціонерів. Ними є найбільша в Словаччині фінансова група J&T, виручка якої становить $4 млрд., а також фінансова компанія PPF багатющого жителя Чехії Петра Келлнера, чий статок преса оцінює в $6 млрд. У Росії J&T належить перейменований J&T Банк (колишній «Третій Рим»), а компанії мільярдера і його місцеві партнери володіють Ханти-Мансійським банком, тісно пов’язаним з видобутком газу, і петербурзьким банком «Номос», який обслуговує операції російської золото-металургійної компанії «Поліметал».
Купуючи пакет акцій SPP, Келлнер цілком міг розраховувати на майбутню увагу до цього активу з боку російських середніх виробників газу, які довгі роки безуспішно домагаються незалежного від «Газпрому» права експорту видобутого ними енергоносія на європейські ринки.
Починаючи від 2012 року, коли Україна уклала пробний договір з німецькою RWE Trading&Supply, до літа 2013 року закупівлі газу за реверсною схемою були укскладнені через взаємні зобов’язання співвласників словацьких газопроводів. Але на користь реверсу зіграла зміна власників – вже через рік після оформлення угоди стало можливе підписання українсько-словацького Меморандуму про співпрацю у сфері організації поставок газу.
Межа продажів за рамковою угодою може становити 8 млрд. м3 на рік. Київ хоче набагато більше і домагається, щоб «Нафтогаз України» та інші вітчизняні споживачі до початку наступного року отримали змогу закуповувати на західному кордоні країни до 30 млрд. м3 газу на рік у тих європейських компаній, які оплатили отримання газу російському «Газпрому». Адже після того, як монополіст відмовився продавати «Нафтогазу» газ нижче $380/тис. м3, пропонована європейськими компаніями ціна $350 – $370/тис. м3 перестала здаватися українцям захмарною.
Дмитро Марунич, співголова Фонду енергетичних стратегій:
Сьогодні вже зрозуміло, що насправді Київ і Москва не особливо прагнули досягти компромісу з питання поставок газу і його транзиту через територію України в ході переговорного процесу.
Пропоновані «Газпромом» знижки понад скасування експортного мита натрапили на прагнення «Нафтогазу» змінити чинний контракт. Водночас за збереження загрози арбітражного розгляду внесення коригувань до контракту могло послабити позиції російського монополіста, якби Київ згодом таки звернувся до Стокгольма.
У свою чергу, Україна підозрювала «Газпром» в спробах тримати її на гачку, використовуючи механізми коригування контрактної ціни в односторонньому порядку. Рівень взаємної недовіри робив досягнення легкотравних домовленостей справою вкрай складною, якщо не безнадійною.
Найбільш зацікавленою стороною у досягненні компромісу був і залишається ЄС, який може зіткнутися з цілком реальною загрозою «холодомору» при зриві транзиту взимку. А така загроза цілком реальна, якщо до середини липня не відновиться закачування газу в українські сховища (ПСГ).
Зрозуміло, що сторонам доведеться шукати тимчасове рішення, оскільки розгляд у Стокгольмі може розтягнутися на місяці. Незрозуміла позиція «Нафтогазу», який заявив про готовність сплатити заборгованість виходячи з розрахунку $326/тис. м3 – це щось середнє між $385/тис. м3 (тобто ціна за правилами чинного контракту при скасуванні експортного мита РФ) і $268,5 (ціна зі знижкою, яка діяла в першому кварталі 2014 року).
З моєї точки зору, $326/тис. м3 не має ринкової природи. Розумніше було б обговорювати встановлення вартості виходячи з принципу netback (чиста ціна реалізації). У застосуванні до нашої ситуації ця формула виглядає так: середня ціна «Газпрому» для ринків ЄС мінус транспортування через територію України. Як відомо, «Газпром» на цей рік заявляв про середню ціну $372/тис. м3. При відрахуванні транзиту через Україну отримуємо близько $342-345/тис. м3.
Очевидно, переговори про взаємодію продовжаться і в період арбітражного розгляду. Причина цього не лише у відсутності стовідсоткових гарантій виграшу в Стокгольмі, а й значній взаємній залежності країн з питань постачання газу.
Якщо суд відбудеться, рішення арбітражу, найімовірніше, буде компромісне. Можливо також досудове врегулювання спору. Подібним шляхом пішли всі європейські компанії, які подавали позови до «Газпрому». Вони домагалися 10-15%-ї знижки на газ або можливості купувати до 15% газу за спотовими цінами.
Незважаючи на початок третьої газової війни, за нею неминуче настане черговий газовий мир або, принаймні, примирення. Причина банальна – труба з’єднує Росію, Україну та ЄС. І домовлятися доведеться доти, поки в її використанні потребуватимуть Москва, Київ і Брюссель.
Андрій Старостін
За матеріалами: Коментарі
Поділитися новиною
