2456
Алга, Каракалпакстан!
— Світ
На початку червня в соцмережах з’явилося звернення маловідомого руху «Алга Каракалпакстан» («Вперед Каракалпакстан»), що виступає за вихід Каракалпацької автономії зі складу Узбекистану. Місцеві сепаратисти попросили голову Світового банку відкласти надання Ташкенту позики у розмірі 411 млн доларів, які повинні бути направлені на фінансування проектів у сфері садівництва в Каракалпакстані. На думку авторів звернення, зазначені кошти лише заохотять офіційний Ташкент до продовження утиску прав каракалпацької меншини. Поява «Алга Каракалпакстан» стало першим за всі останні роки доказом існування сепаратистів в одному з найбідніших і малопридатних для життя регіонів світу.
Каракалпакія (Каракалпакстан) є автономною республікою в складі Узбекистану. При тому що її площа становить більш ніж третину території всієї країни, тут проживає лише 1,5 мільйона осіб (загальна чисельність населення Узбекистану – 29 мільйонів). Понад 85 відсотків території Каракалпакії займають пустелі, в тому числі Аралкум – пустеля, що утворилася на дні висохлого Аральського моря.
Практично вся територія автономної республіки перебуває в зоні екологічної катастрофи, тут постійно відчувається брак питної води; захворюваність населення на легеневі хвороби, у тому числі на туберкульоз, удвічі вища, ніж в Узбекистані в цілому, а рівень життя, навпаки, значно нижчий. Безробіття серед жіночого населення в деяких районах сягає 90 відсотків, та й у цілому воно вдвічі вище, ніж у решті Узбекистану. За деякими даними, наприкінці 80-х років, коли стало ясно, що загибель Аральського моря – річ неминуча, в Москві навіть розроблявся план порятунку каракалпаків: їх передбачалося переселити до Тверської області.
Третину населення Каракалпакії складають власне каракалпаки (споріднений казахам народ), третину узбеки, ще одну третину – казахи, росіяни, українці, корейці. Основне заняття населення – бавовництво і тваринництво. З 1920 до 1930 років Каракалпакія в статусі автономної області перебувала у складі Киргизької (потім Казахської) АРСР, з 1930 до 1936 року була у складі РРФСР, а вже після була передана до Узбецької РСР. У 1932 році Каракалпакія отримала статус автономної республіки.
14 грудня 1990 року (пізніше Казахстану та Узбекистану, але раніше Киргизії) на сесії Верховної ради Каракалпацькій АРСР була підписана Декларація про державний суверенітет, яка передбачала повну незалежність держави, якої можна було досягти через проведення загальнореспубліканського референдуму.
Тоді ж в республіці була створена партія «Халик Мапи» (Воля народу), якою керував місцевий науковець і державний діяч Марат Аралбаєв. «Халик Мапи» виступала з позицій максимальної незалежності Каракалпакії від Ташкента і зближення з Росією, з якою, щоправда, республіка не має спільного кордону. Інша частина місцевої громадськості під керівництвом Какімбека Саліхова ратувала за приєднання Каракалпакстана до Казахстану, як до найбільш «спорідненої країни».
За повну незалежність Каракалпакії виступав Даулетбай Шамшетов, який займав з листопада 1991-го до червня 1992-го пост президента автономної республіки. Його головним опонентом був голова ради міністрів Каракалпакії Амінбай Тажиєв – прихильник зближення з Ташкентом, що вступив у тісний контакт з президентом Узбекистану Ісламом Карімовим. Суперечки навколо майбутнього республіки не завадили їй прийняти власну конституцію і затвердити державні символи.
В результаті, використовуючи метод батога і пряника, коли одним пропонувалися посади і гроші, а іншим погрожували насильством, Карімову вдалося вмовити місцеву політичну еліту, і в 1993-му році був підписаний міждержавний договір строком на 20 років про входження Каракалпакії до складу Узбекистану. Причому в документі обумовлювалося право виходу автономної республіки з юрисдикції Ташкента через проведення референдуму, але зараз про цей пункт вже ніхто не згадує.
У наступні роки узбецька влада поступово позбавлялася від загрози сепаратизму в регіоні, відправляючи неугодних політиків за грати. Шашметов був знятий з усіх посад і піддався кримінальному переслідуванню (його син Бахтіяр відправився до в’язниці на 24 роки), після виходу з в’язниці політикою не займався. Марат Аралбаєв помер за нез’ясованих обставин, його партію «Халик Мапи» розпустили.
Зрозуміло, що за таких умов всі атрибути незалежності, які отримали каракалпаки на початку 90-х, виявилися не більш ніж бутафорією, хоча, наприклад, офіційно в республіці діють дві конституції – місцева і узбецька. Включивши Каракалпакию до сфери свого впливу, Ташкент вже слабини не давав. «Всюди триває узбекізація народу. Каракалпацька мова поступово витісняється. На посаду керівників підприємств останнім часом призначаються люди узбецької національності», – пише в мережі якийсь каракалпацький активіст, що називає себе Маріпом Кунградським.
Він же вказує на найнижчий на пострадянському просторі рівень життя населення, відсутність водопостачання, газу та електрики в багатьох районах республіки. Все це призводить до масової міграції каракалпаків, які виїжджають на заробітки в основному до сусіднього Казахстану, але деякі добираються і до Росії. Причому після розвалу СРСР відбулася і масштабна нетрудова міграція – за даними на 2002 рік, з Каракалпакії до Казахстану мігрувало понад 250 тисяч осіб, що становило п’яту частину всього населення автономії. Згодом місцева влада робила спроби зупинити вихід каракалпаків, забороняючи жителям виписуватися і продавати будинки. Потім, однак, політика Ташкента змінилася, і тепер каракалпацькі активісти стверджують, що влада Узбекистану, якій вихід каракалпаків лише на руку, крізь пальці дивиться на гнітючі демографічні показники.
Як йдеться у листі «Алга Каракалпакстан» Світовому банку, понад 2 тисяч каракалпаків нині «гниють в узбецьких в’язницях» за прагнення до «свободи і незалежності». Там також стверджується, що працівники урядової сфери охорони здоров’я піддають каракалпачок насильницькій стерилізації. Здійсненню подібної практики у всьому Узбекистані є документальні підтвердження. За даними ІА «Фергана», програма примусової стерилізації жінок дітородного віку діє в Узбекистані з 1999 року. Щоправда, жодних доказів того, що в цій програмі є якісь національні «переваги», немає.
До слова, сама інформація про існування «Алга, Каракалпакстан» з’явилася лише в березні цього року. При цьому ЗМІ розгледіли в появі «каракалпацьких сепаратистів» якийсь «кримський синдром», оскільки, як стверджується у зверненнях «Алга, Каракалпакстан», прихильники незалежності республіки не виключають приєднання до Росії, яка, з їхньої точки зору, є «гарантом стабільності та суверенітету».
Офіційні особи в Ташкенті вважали за краще не помітити сплеску активності каракалпацький патріотів, проте ситуацію прокоментував сайт «UzMetronom», який вважається інформаційним рупором узбецьких спецслужб. Автор сайту засумнівався в самому існуванні організації «Алга Каракалпакстан», висловивши припущення, що «якась група осіб отримала якийсь грант від міжнародних структур, що заохочують або вітають дестабілізацію в регіоні». «Враховуючи, що традиційні носії демократії люблять розвивати її там, де зосереджені солідні поклади нафти і газу (на плато Устюрт, що знаходиться на території Каракалпакії є і те і інше), версія видається не такою вже й божевільною», – пише UzMetronom.
Водночас ще до появи «Алгі», у ті роки, коли, здавалося б, будь-яке інакомислення, а вже тим більше сепаратизм, в Каракалпакії було неможливе, в мережі періодично лунали заклики до незалежності автономії. Каракалпаки скаржилися на жорсткий пресинг з боку узбецької влади, вказували на те, що вибори до місцевого парламенту і всі призначення на керівні посади здійснюються під суворим контролем Ташкента, причому призначенці – здебільшого узбеки.
Один сплеск мережевої активності каракалпацьких патріотів припав на 2008 рік, коли було оголошено про незалежність Косово. Наступний мав місце не лише в мережі. У 2010 році сталися заворушення в каракалпацькому районному центрі Чимбай. Почалися вони після того, як на місцевому заводі «Чімбо травень», який з 1947 року займався виробництвом бавовняного масла і комбікормів, стали демонтувати устаткування, щоб нібито передати його до Хорезмської області Узбекистану. Оскільки іншої роботи, крім як на цьому підприємстві, в містечку немає, робітники заводу під антиузбекські гасла влаштували бійку з прибулими бізнесменами, з ініціативи яких відбувався демонтаж. Після цього, як передавала «Фергана», молоді працівники підприємства підпалили завод. Довелося викликати ОМОН і пожежників, але демонтаж був припинений.
Незважаючи на те, що прямої загрози спалаху сепаратизму в Каракалпакії сьогодні не існує, в майбутньому, особливо після зміни влади в Узбекистані, ситуація може змінитися. «Ідея така існує, розробки відповідні є, – вважає казахстанський експерт Михайло Пак. – Єдине, на що ніхто не звертає уваги, це – залученість каракалпаків до політичної еліти Узбекистану. Вона і в пострадянський час була вкрай мала, і зараз». На думку експерта, додаткову загрозу створює можлива ісламізація регіону.
Після того, як почастішали заклики до проведення референдуму про статус Каракалпакії, узбецька влада, за повідомленням порталу News-Asia, посилила заходи безпеки в автономії. Як розповів каракалпацький активіст Роман Мамитов, в середині травня в деяких районах республіки було введено посилене патрулювання у вечірні години за участю співробітників СНБ. За словами Мамитова, через загрозу кримінального переслідування за сфабрикованою справою республіку був змушений покинути якийсь підприємець Даулетбай Махамбетов, який виступав у 2008 році за створення нової каракалпацької партії.
«Ми, народ Каракалпакстана, знаємо і віримо, що Каракалпакстан буде вільний і незалежний від Узбекистану, і як повноправна держава Центральної Азії займе своє гідне місце в сучасному світі», – заявляв минулого року Роман Мамитов. Як написав один з користувачів мережі, що-небудь конкретне про майбутнє ідеї незалежної Каракалпакії сказати складно; єдине, в чому можна бути впевненим, це те, що покинуті аральські траулери і шхуни як і раніше будуть іржавіти на дні висохлого моря.
За матеріалами: Лента.РУ
Поділитися новиною
