10594
Повернувся з Фінляндії, відчув мерзенне почуття
— Світ
Повернувся з велотріпа Фінляндією, який буквально перевернув моє ставлення до фінів.
Маршрут проходив фінською провінцією, дороги – грунтові. Ночівлі – поза кемпінгіами. Не багато хто знає, але вставати з наметом у Фінляндії можна скрізь. Кордон і митниця на велосипеді проходяться за п’ять хвилин без черги (Привіт, автомобілісти!). Одразу від кордону починаються велодоріжки, але далі в сільській частині країни асфальту та інших зручностей немає.
Про фінську дорожню інфраструктуру написано багато, як і про самих фінів, які в різних «Особливостях національної риболовлі», та й у нашій свідомості в основному постають такими собі неотесаними, п’яними увальнями. А будь-яка країна – це люди, ось вони-то мене і здивували. Ось декілька епізодів цікавих з культурологічної точки зору: ми приїхали в музей дерев’яного зодчества в Іматрі, але облом, він виявився закритий до червня. Зустріли господаря, порався з машиною. Він відкрив музей – всі хати старі фінські з сільським начинням, привітно сказав: «Дивіться» і пішов назад у машину.
Ані слова про гроші і ніякого страху за дорогоцінне музейне майно, як в наших Кіжах та інших музеях, де в кожній кімнаті по доглядачеві.
Друга історія: дівчина, яка торгувала морозивом, помітила, що ми розглядаємо карту і підійшла дізнатися, чи все в порядку. І коли не змогла нам допомогти, закрила свій кіоск (!) І вирішила покликати маму, яка сиділа неподалік, щоб та підказала. Прийшла мама, яка розмовляла трохи російською, і допомогла й навіть звідкись принесла і подарувала більш детальну карту. Начебто дрібниці, так? Але приємно.
Але й на цьому наш культурний експірієнс не закінчився. Вже під ніч, проїхавши понад 80 кілометрів сільськими дорогами, у районі Суокуми нам ніяк не вдавалося знайти вихід до озера. Занадто багато стежок і стежинок. Вирішили ловити рідкісні в цих місцях машини, щоб запитати дорогу. Зупинилася перша ж (!) машина. Водій – голий по пояс рудобородий фін, а з ним його миловидна подруга. Ми пояснили проблему, що хочемо переночувати біля озера, подалі від людей і ближче до води. Проблему вони зрозуміли. Стали намагатися креслити карту. Не вийшло. Попросили зачекати десять хвилин. Поїхали і що ви думаєте – повернулися на велосипедах!! І проводили нас кілька кілометрів лісовими дорогами до озера. Ця пара живе на хуторі і розводить коней. Ми бачили прекрасних коней в полі неподалік.
Ну і остання історія: після ранкових шістдесяти кілометрів під палючим сонцем, ми попросили води у одного з фермерів, які працювали в полі. Фермер не відриваючись від роботи вказав рукою на свій дім: «Ідіть і налийте на кухні». Оце так! Думаєте, це дрібниці? Але це ж не якась там Німеччина, це Фінляндія тут під боком, поруч з російським кордоном, і як інша планета!
Яким чином? Чому так? Перебуваючи там, я постійно ставив собі ці запитання. І мій внутрішній патріотизм і мою національну гордість постійно підточувало мерзенне відчуття неспроможності і ущербності.
Ось та ж природа по обидва боки кордону, ті ж берізки, сосонки, кам’янисті схили і болота. Звичайно, північна природа не найзручніша для плекання різних культур і тваринництва (так у нас зазвичай виправдовуються), але у Фінляндії поля розорані, всюди хутора з прекрасним господарством. Люди розводять коней, хтось кіз і корів. Скрізь поштові ящики зі свіжими газетами.
Будинки не замкнені. Чистота на дорогах – ні сміття, нічого. Біля кожного озера човни і будиночки для барбекю загального користування. У містах побільше велодоріжки, що ніяк не перетинаються з автомобільними.
Поліцію за всю поїздку ми не бачили жодного разу. Загальне відчуття, що явно нація взяла і зробила все під себе, для свого кайфу та зручності. Природа не загублена – за одну коротку поїздку можна побачити зайців, лисиць, сов. У нас, наприклад, за десять років я одного разу тільки зустрів лисицю. А ось поліцію з численними КПП в прикордонних областях зустрічаю постійно. П’ять разів перевіряли паспорт, починаючи з Лісогорська. Цікаво, навіщо? Два рази намагалися свідомо налякати або збити на машині. Цькували собак.
Я вже нічому не дивуюся, багато років подорожую Росією. Але до ілюстрації розповіді про Фінляндію наведу декілька коротких свіжих епізодів «російської гостинності» (з безлічі) за цей велосезон, що тільки-но розпочався.
На травневі їздили недалеко від Хийтоли північним берегом Ладоги, побачили пожежу в полях і самотній будиночок, до якого підбирався вогонь. Поїхали по доріжці до будиночка попередити про небезпеку, що насувається. Вибігла баба і не давши нам рота розкрити одразу: «Що ви тут забули? Це дорога не проїжджа. Забирайтеся геть!». Сказали, що попередити про пожежу за будинком. Стиснула губи: «Подивимося. А ви їдьте».
Другий епізод: проколовся, відстав від товаришів, намагався застопити машину, щоб уточнити маршрут. Я простояв годину, проїхало повз близько сорока машин, перш ніж зупинилася роздовбана дев’ятка, і та з ветераном війни, глухим на одне вухо, який все-таки допоміг.
І третій епізод: під Кам’яногорськом – виїхали з дикого лісу до якоїсь садиби з фонтанами і з красивим будинком – вирішили запитати, куди далі веде дорога – вискочив жирний господар зі свинячими оченятами, в яких так і читається вічний застряглий страх, що ось навіть сховавшись в цій глушині з накраденими грошима, його рано чи пізно знайдуть і запитають «Звідки?».
І звичайно з його горлянки вирвалися замість вітань одразу погрози: «Що ви тут їздите? Зараз собак спущу. Пішли геть!». От такий ось контраст, ось така «гостинність». Ось через це, подорожуючи Фінляндіэю, я міркував в основному про нашу з вами батьківщину.
І коли їхав назад, вже в Ленінградській області, інакше дивився навколо – на ці звалища, сміття, розруху. Звертав увагу, що немає жодного зораного поля дорогою. В основному або порожні села або брудні заводи і комбінати (привіт Світогірськ!) Або приватні будинки з припаркованими джипами і височенними парканами, навколо яких звалище зі сміття, шин та іншої нечисті.
Всі підходи до озер загиджені так, що страшно підійти. А найчастіше не підійти з іншої причини – всі озера і навіть вся північ Ладоги нелегально забудовані. У всіх собаки і джипи. А місця загального користування з такою кількістю сміття, що скільки ми не намагалися його вивозити на своїх велосипедах, іноді тягнучи по три дні сміттєві мішки – це сміття нескінченне. Що говорити, якщо навіть митна, ще закрита, територія з російського боку в Брусничному – запаскуджена так, що словами не описати.
Ось і питання: як з цим жити?
Олександр Старостін
За матеріалами: Газета.Ru
Поділитися новиною
