3487
Сланцева революція. Це тільки початок
— Енергетика
Кілька років головною небезпекою для бізнесу «Газпрому» називався американський газ із нетрадиційних родовищ сланцевих порід, в той час як конкуренція з боку арабського, іранського і каспійського енергоносіїв явно недооцінювалася.
Парламент ЄС 17 квітня ухвалив резолюцію про небажаність будівництва російсько-європейського газопроводу «Південний потік» – своє рішення законодавці обґрунтували необхідністю виконання вимог прийнятого в попередні роки Третього енергопакету, який передбачає демонополізацію ринку природного газу і розширення джерел його імпорту. Першою на ухвалення резолюції про заборону «Південного потоку» поспішила відреагувати Болгарія, яка більше від всіх європейських держав постраждала від українсько-російської газової війни 2009 року. Влада країни демонстративно розібрала перший стик газопроводу, урочисто зварений восени 2013 року в обстановці повного взаєморозуміння і наївної надії, що двосторонні російсько-болгарські договори будуть для Софії означати більше, ніж зобов’язання виконувати європейське законодавство.
ЗАМІСТЬ «ПІВДЕННОГО ПОТОКУ»
Фотографії зруйнованого стику «Південного потоку» облетіли всі європейські мас-медіа. Вони змогли стати новим символом до цієї дуже млявої реакції ЄС на російську агресію проти України. Але при цьому не можна сказати, що жест Софії став несподіваним. У 2010 році уряд Болгарії погодився брати участь в газопровідному проекті тільки завдяки тому, що тодішньому болгарському керівництву вдалося видавити з Москви вельми оригінальний «бонус». Ним стала гарантія того, що колись великі й надто амбітні російсько-болгарські плани щодо розширення потужностей атомної енергетики Болгарії будуть згорнуті на умовах, вигідних винятково Софії. Борги Болгарії за цими планами становили $750 млн. У 2010-2013 роках вони були списані й оригінально переоформлені – у вигляді закріплення ексклюзивних прав російського «Газпрому» на частку болгарської держкомпанії ЕАD в трубопровідному проекті «Південний потік».
Така екзотична форма викупу болгарських боргів ніяк не змогла прискорити реалізацію трубопровідного проекту, зате призвела до повної здачі російських позицій у болгарському атомному секторі. На початку 2014 року замість російських державних компаній за розширення єдиної в Болгарії АЕС взялася американська корпорація Westinghouse. Вона почала проникнення в Східну Європу з України. На ринку нашої країни з 2001 року корпорація змогла провести адаптацію американського ядерного палива до все ще працюючих реакторів радянського і російського виробництва. До 2014 року Москві вдавалося успішно тиснути на українську владу, яка в підсумку, влітку 2012 року, опустилася до рівня спроб позбавити Westinghouse права продавати своє паливо на вітчизняному ринку. Причиною було названо «виявлення дефектів», підтвердити наявність яких до 2014 року так і не вдалося. В результаті у завантаженого замовленнями Westinghouse дочірнього заводу ядерного палива в Швеції з’явилася не тільки перспектива відновлення поставок в Україну, а й більше – можливість розширення поставок американського палива на болгарський ринок.
Навіщо Кремль зважився на такі завідомо провальні поступки Болгарії? Відповідь на це питання спеціалізована преса знаходить в обширних планах регіональної газової приватизації. Вони буквально захлиснули цей регіон Європи в 2012-2013 роки. Реалізація почалася з ураженої борговою кризою Греції – країна була змушена виставити на продаж держкомпанії DEPA і DESFA. Потім Туреччини – вона в 2012 році офіційно заявила про плани приватизації нафтогазовидобувної державної компанії ТРАО. Потім Болгарія прийняла рішення приватизувати державний холдинг ЕАD. Залучення газових ринків усіх цих країн до нового російсько-європейського газопровідного проекту «Південний потік», на переконання стратегів «Газпрому», мало стати інструментом отримання привілейованих позицій у цій хвилі приватизації.
Після рішення Європарламенту, який визначив «Південний потік» як небажаний для європейських держав проект, лопнули надії на такий інструмент участі російського капіталу в газовій приватизації, що охопила Південний Схід Європи. Як показала проведена в 2013 році перша невдала спроба роздержавлення грецької DEPA, головними конкурентами «Газпрому» на цьому напрямку є компанії – експортери палива з Азербайджану та Катару, а також трейдери газу з Туреччини.
А КАТАР ПОПЕРЕДЖАВ
Цього року закінчується введений еміратом Катар на 2005-2014 роки мораторій на залучення інвестицій в розробку найбільшого в світі освоєного морського нафтогазового родовища NorthField. Його розвідані запаси становлять 25,4 трильйона кубів природного газу та 7 млрд. т нафти і конденсату.
До оголошення мораторію з усіх 12 блоків родовища в активному освоєнні перебували всього чотири. Вони приносили Катару по 280 млрд. м3 газу на рік. Експлуатація родовища дозволила катарській державній Qatargas ще наприкінці минулого століття впевнено закріпитися в статусі найбільшого в світі експортера скрапленого природного газу (LNG).
Головна офіційна причина того, чому саме на 2014 рік Катар намітив розконсервацію вільних запасів NorthField, лежить у площині врегулювання пайових прав з Іраном. Розуміючи, що рано чи пізно все одно доведеться з Іраном жити мирно і ділитися доходами від родовища, Катар в 2005-2013 роках зробив ставку на розвиток транспортної та судноплавної інфраструктури експорту LNG. І разом з тим Доха розраховує на перекуп іранських ресурсів, а також на те, що США зуміють обмежити вплив РФ на Іран, і іранський газ зможе без санкцій проникати на ринок ЄС. У ході цієї стратегії рахунок інвестицій Катару в розвиток танкерного суднобудування в Південній Кореї, Франції, Фінляндії та Нідерландах пішов на десятки мільярдів доларів.
Крім дорожнечі на світовому ринку фрахту танкерів, домінування на якому аж до приходу на ринок арабів належало судновласникам Греції, варто відзначити бар’єри на шляху експортної експансії Катару, які далеко не обмежувалися інфраструктурними та судноплавними проблемами. Справа в тому, що вивозити тільки у формі LNG ресурси NorthField не дуже вигідно. Для повноцінної прибутковості має бути ще й прямий трубопровідний експорт до ЄС через Ірак, Саудівську Аравію, Сирію і далі до Туреччини. Перспектива початку нового для Катару трубопровідного маршруту експорту газу виникла виключно в галузі політики. (Після того як США в 2000-х вдалося вивести Ірак з переліку країн-ізгоїв).
Успіх міжнародної місії в Іраку не знизив градус релігійного громадянського протистояння, але країна змогла стати вільною для рясних інвестицій з боку корпорацій ЄС і США. В результаті іракський видобуток в 2013 році почав обчислюватися сотнями тонн мільярдів кубометрів газу і сотнями мільйонів тонн нафти.
По ідеї, для Катару, який експортує левову частку свого газу в КНР, Японію і Південну Корею, експорт з Багдада мав скласти конкуренцію. Але цього не сталося. Справа в тому, що Ірак має всього два великі порти в Перській затоці, і ці потужності критично малі. У довгостроковій перспективі допомагати іракським експортерам в роботі на ринках Китаю і Японії взявся Катар – з 2012 року компанії країни почали викуповувати частину трубопровідних ресурсів інвесторів іракського газовидобутку на кордоні з Туреччиною, а натомість, по уступці, віддавати іракцям ресурси катарського LNG в портах Затоки.
Катар і без цієї турецько-іракської схеми займає до 25% ринку природного газу в державах ЄС і вважається головним конкурентом російського «Газпрому» на цьому найдинамічнішому у світі європейському газовому ринку. Витісняти «Газпром» Катару в 2005-2013 роках заважав місцевий конкурент – Єгипет. До початку війни в Сирії вони побудували газопровід Аrab Gas Pilpelenes і сподівалися, що в 2013-2017 роках експорт єгипетського газу в Туреччину і ЄС складе 15 млрд. м3 і потім зросте до 60 млрд. м3 на рік. Але незавершена революція в Каїрі і прихильність Москви до режиму Асада в Сирії грають на руку експортерам Катару – навіть якщо Асад з його любов’ю до хімічної зброї повторить долю Хусейна, сирійський транзитний коридор навряд чи швидко відновиться.
У підсумку Іран і Катар, почавши з цього року розморожувати своє партнерство і запаси родовища NorthField, вже не зустрінуть на шляху до Туреччини і ЄС практично ніякої конкурентної протидії. Головне в цій справі – постійно підігрівати нездорову тягу Кремля до геніальних шляхів російської зовнішньої політики і підтримки Дамаска. Адже виключно завдяки зовнішній підтримці Москви і Тегерана Башар Асад примудрився винищити сотні тисяч громадян власної країни і навіть не думає на цьому зупинятися. При цьому очікувати похвали або комісійних винагород від експортерів газу з Перської затоки, які виграють від війни, диктатору Сирії навряд чи варто: як кажуть у таких випадках, «геній – це доля».
РЕВОЛЮЦІЯ СТАЛА СВІТОВОЮ
Оскільки навесні ЄС категорично відмовився від нового газопроводу з Росії, запланована Катаром ще в 2005 році розконсервація газових резервів має прямий стосунок до Києва. «Газпром» всупереч цілій низці українсько-російських газових криз досить самовпевнено вважав другий за обсягом в Європі вітчизняний газовий ринок ексклюзивною вотчиною «Газпромекспорту» і його місцевих комісіонерів. Перебуваючи в полоні ілюзій, головним своїм опонентом в Україні російські експортери вважали плани поширення на схід Європи технічного досвіду американської сланцевої революції.
Ця технологія з 2012 року принесла США перше місце в світі у видобутку газу і дозволила країні скоротити залежність від імпорту – і це хороший приклад для наслідування всім східноєвропейським державам. У більш короткій перспективі своїми головними опонентами «Газпром» бачив проекти будівництва портових LNG-терміналів в Польщі, Україні, Туреччині, Греції та Хорватії.
За задумом московських стратегів, саме через них арабський і в перспективі американський газ мав збільшити свою частку на європейських ринках. У кількісному вимірі це не було особливою загрозою російському експорту. Але слідом за сланцевою революцією в США нову і чергову істотну загрозу почала формувати перспектива нарощення трубопровідного експорту в ЄС ресурсів з Іраку, Ірану і Катару. Ці ризики російська влада явно проспала. І їй вже не залишається нічого іншого, окрім як заретушувати свої газові провали конфліктами з сусідніми країнами.
DISCOVERY:
Хто кому господар
Основні акціонери будівництва газопроводу «Південний потік»: морська ділянка – South Stream Transport, акціонери «Газпром» – 50%, Eni – 20%, EDF Group – 15% і Wintershall – 15%. Інвестори сухопутної ділянки в Австрії – South Stream Austria Gmbh, акціонери: «Газпром» – 50% і OMV – 50%; в Болгарії – South Stream Bulgaria, акціонери: «Газпром» – 50% і державний енергетичний холдинг ЕАD – 50%, в Угорщині – South Stream Hungary, акціонери: «Газпром» – 50% і Magyar Villamos Muvekt. MVM – 50%, в Греції – South Stream Greece SA, акціонери «Газпром» – 50% і DESFA – 50%, в Сербії – South Stream Serbia AG, акціонери: «Газпром» – 51% і Serbijagas – 49%, Словенія – South Stream Slovenia LLC., акціонери: «Газпром» – 50% і Plinovodi doo – 50%, Хорватія – спільну компанію «Газпрому» і Plinacro doo створити так і не вдалося, незважаючи на те, що Кремль все ще обіцяє акціонерам «Південного потоку» вже до осені 2015 р. запустити його по всій протяжності.
На Хорватію припадає кінцева ділянка газопроводу. Далі він з’єднається з ГТС Італії та Австрії. До 2013 року Хорватія була імпортером природного газу з РФ. Вона задовольняла свої потреби за рахунок закупівлі арабських ресурсів з родовищ італійської корпорації ENI в Лівії, Тунісі та Алжирі. Імпорт російського газу в Хорватію по газопроводах через Україну, Угорщину та Сербію передбачалося розпочати з 2014 року, тобто за рік до запланованої дати запуску «Південного потоку».
Андрій Старостін
За матеріалами: Коментарі
Поділитися новиною
