1597
Чи врятує Україну ядерна "палиця"?
— Казна та Політика
Створення власного ядерного щита вимагає сталого фінансування від 500 млн. до 3 млрд. доларів США на рік протягом 3-5 років
Останні події, зокрема анексія Російською Федерацією частини території суверенної України, актуалізували в суспільстві тему повернення нашій країні статусу ядерної держави і, відповідно, розробки власного ядерного озброєння, що неодноразово піднімалася і раніше. Те, що це питання стало актуальним, зовсім не дивно, так як Україна пала жертвою територіальних домагань саме одного з гарантів її суверенітету і територіальної цілісності, і гарантії давалися нашій країні саме в обмін на відмову від третього у світі (після США і Росії ) ядерного потенціалу, який залишався в Україні після розвалу СРСР.
Фактична недієздатність нинішньої системи забезпечення міжнародної безпеки, втілюваної Організацією Об’єднаних Націй, а також дії Росії і цинізм російського керівництва, який забув про свої обіцянки, ледь просохло чорнило, яке засвідчувало волю підписантів Будапештського меморандуму, воскресили в умах деяких наших співвітчизників мрії про «ядерну панацею» від хронічної уразливості вітчизняної системи забезпечення безпеки та оборони держави. Як наслідок, 20 березня в Верховній Раді був зареєстрований законопроект про відновлення ядерного статусу України. Проект Закону «Про денонсацію Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року», автором якого є Сергій Каплін, народний депутат від партії «УДАР», секретар комітету Ради з питань нацбезпеки і оборони, передбачає вихід нашої країни з Договору, до якого Україна приєдналася в якості без’ядерної держави саме в обмін на надання ядерними державами нашій країні гарантій безпеки.
Внесення до Верховної Ради подібного законопроекту здається, на перший погляд, цілком закономірне на тлі того, що гарантії, надані Україні країнами-підписантами Будапештського меморандуму, не спрацювали. Більше того, результати різних опитувань і вивчення думок інтернет-користувачів, які обговорюють тему повернення Україною ядерного статусу на різних форумах, створюють враження, що прихильниками подібного шляху забезпечення безпеки нашої країни можуть бути від 60 до 80% громадян України. І представляється абсолютно логічним, що саме зараз Україна може бути вільна від моральних і юридичних зобов’язань перед світовою спільнотою, зафіксованих у документі, який був потоптаний керівництвом Російської Федерації.
Однак, якщо вникнути в суть проблеми, можна констатувати, що відповідь не є настільки однозначною. І тільки твереза оцінка можливості і необхідності повернення Україні статусу ядерної держави і можливих шляхів забезпечення реального захисту територіальної цілісності та суверенітету нашої держави може дати відповідь на питання, де ж знаходиться межа між необхідністю і популізмом в такому чутливому питанні, як вихід України з Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.
Зможемо чи ні?
Наскільки реальна технологічна можливість створення в Україні ядерного озброєння? Це питання займає зараз голови українців, які не ставлять під сумнів необхідність мати власну ядерну палицю. І на поставлене таким чином запитання можна відповісти тільки з низкою застережних умов, основною з яких є наявність сталого фінансування.
Саме при спробі відповісти на подібне питання багато хто згадує, що Україна все-таки є країною, що володіє ядерними технологіями, яка, однак, вважала за краще зосередитися на розвитку мирного атома. При цьому на користь можливості швидкого створення власного ядерного щита наводяться реальні аргументи, такі як:
- Україна володіє найбільшими в Європі родовищами уранових руд, діючими гірничо-переробними комплексами і підприємствами з виробництва уранової продукції;
- У нашій країні над ядерною проблематикою працюють майже 20 академічних інститутів;
- Більше 70 відсотків ракет, які використовувалися в якості ядерних аргументів СРСР, а пізніше – Російської Федерації, розроблені і виготовлені в Україні.
Крім того, на підтвердження подібної можливості наводяться слова академіка Національної академії наук України Віктора Бар’яхтара, які він сказав кілька років тому: «Якщо порівнювати Україну з Індією та Пакистаном, то при небажаному збігу обставин Україна могла б значно швидше стати ядерною державою з ядерною зброєю і відповідними ракетами, ніж Індія і Пакистан». Однак справедливі по суті слова академіка не дають відповідей на те, з якими технологічними та організаційними труднощами доведеться зіткнутися Україні.
На основі таких нехитрих доводів аргументується можливість створення власного ядерного озброєння, при цьому не згадуються інші очевидні факти:
- Для швидкого створення найпростішого ядерного заряду необхідна наявність високозбагаченого урану (ВЗУ), а його останні запаси, які зберігалися в Харківському фізико-технічному інституті, були вивезені з України після озвученої В.Януковичем у 2010 році на Вашингтонському саміті з ядерної безпеки ініціативи про відмову Україна від подальшого використання ВЗУ;
- На сьогодні технологій і устаткування для збагачення урану в Україні немає;
- Технологій проектування та виготовлення ядерних зарядів в Україні взагалі ніколи не було, і їх необхідно створювати заново (не кажучи вже про технології утилізації боєзарядів після виходу гарантійного терміну експлуатації);
- Полігони для випробування як ядерних боєзарядів, так і ракетно-пускових комплексів відсутні, а говорити про можливість їх створення в майже що центрі Європи просто не має сенсу, особливо країні, що постраждала від аварії на Чорнобильській АЕС.
Проте все ж основним аргументом, об який розбиваються доводи прихильників створення власного ядерного щита, є питання фінансування. За різними оцінками, в разі, якби подібне рішення було прийнято, необхідно забезпечити стійке фінансування ядерного проекту на рівні від 500 млн. до 3 млрд. доларів США на рік на строковому відрізку від 3-х до 5-ти років, і це за ідеальних умов. На тлі того, що раніше державі ледь вдавалося забезпечити фінансування утримання всієї української армії на рівні 2 млрд. на рік, а тим більше на тлі нинішньої фінансово-економічного стану країни в подібні перспективи мало віриться.
А чи потрібно?
Якщо все ж всерйоз зайнятися аналізом причин провалу в забезпеченні суверенітету і територіальної цілісності держави, навіть побіжний аналіз може привести до висновку про те, що наявність ядерної зброї не врятувала б Україну від трагедії, що її спіткала. А причина в тому, що основні загрози українській державності таїлися і таяться до цієї пори в нас самих.
Якщо чесно відповісти на питання про те, змогла б наявність в Україні ядерної зброї, від якої ми показово відмовилися в 1994 році, врятувати економіку нашої країни від розграбування людьми, близькими до влади, «кольчужного скандалу» та акції “Україна без Кучми”, не передбаченого Конституцією третього президентського терміну і Помаранчевої революції, хаотичною зміни зовнішньополітичного вектора і Майдану, то можна зрозуміти, що ніяка ядерна зброя не додала б нам відчуття захищеності. І зовсім не дивним здається факт внесення до військової доктрини України положення про те, що «в найближчі 5-7 років збройна агресія проти нашої держави у формі локальної або регіональної війни малоймовірна», акурат перед цією самою агресією, на тлі знань про те, як, ледь формально розпрощавшись з паспортами іншої держави (а в більшості випадків, як виявилося, не розпрощавшись), потрібні люди ставали депутатами головного законодавчого органу країни, опинялися на чолі Міністерства оборони, спеціальних служб та їх структурних підрозділів, управляли оборонно-промисловим комплексом країни, вирішували ключові питання життєдіяльності та економіки держави. І це тільки видима частина айсберга, об який розбилася країна, ведена капітаном, що керує іншою державою, охорону якого також очолювала людина, в кишені якої був паспорт іншої держави. І у всіх випадках це були паспорти держави, яка, зрештою, і склала основну загрозі територіальної цілісності країни, міжнародну правосуб’єктність якої, відверто кажучи, ніколи не визнавало.
Так чи змогла б ядерна зброя допомогти нам? Відповідь тут здається занадто очевидною. І щоб остаточно розставити крапки в питанні необхідності денонсації Договору про нерозповсюдження ядерної зброї і відновлення ядерного статусу України, необхідно згадати про те, що за весь час існування Договору з 1968 року з нього вийшла лише одна країна – Північна Корея.
Тож що робити з внесеним до Верховної Ради України відповідним законопроектом? З урахуванням всього вище викладеного його все ж потрібно винести на розгляд. Розглянути в першому читанні – для того, щоб вкотре показати українському народу й світовому співтовариству абсурдність ситуації, в якій держава-гарант територіальної цілісності України стала державою-агресором, яка цю ж територіальну цілісність і порушила, зневаживши всі писані і неписані норми як міжнародного права, так і загальнолюдської моралі. Крім того, користуючись нагодою, потрібно вкотре акцентувати увагу міжнародної спільноти на тому, що подібний прецедент може призвести лише до одного – підриву довіри до процесу нерозповсюдження ядерних озброєнь, що в кінцевому рахунку може загрожувати загибеллю всього людства.
При обговоренні законопроекту також повинна відбутися відкрита дискусія із залученням фахівців у галузі оборони і безпеки, щоб покласти початок реальній роботі над питаннями забезпечення оборони держави та захисту її суверенітету і територіальної цілісності. Крім того, подібна дискусія допоможе надалі виключити появу в Україні прихильників повернення ядерного статусу. А це було б корисно, бо подібні настрої лише ведуть убік від реального вирішення питання забезпечення національної безпеки нашої країни.
Крім того, за результатами обговорення законопроекту слід в черговий раз офіційно зафіксувати зайняту раніше нашою країною позицію по процес нерозповсюдження ядерної зброї. На тлі явно цинічного нехтування Російською Федерацією норм міжнародного права, подібна позиція України закріпить роль ведучого морального лідера, як процесу ядерного роззброєння, так і нової парадигми міжнародних відносин у якій немає місця ядерного шантажу в тому числі і з боку постійних членів Ради безпеки ООН. Саме зараз у цій непростій ситуації, при підтвердженні своєї прихильності ядерному роззброєнню, у нашої країни є шанс написати заголовок першої сторінки історії людства, дозрілого для відмови від ядерної загрози як інструменту вирішення геополітичних протиріч.
Валерій Рябих
За матеріалами: Коментарі
Поділитися новиною
