2539
Коли вік минув даремно
— Світ
Учасники Гайдарівського форуму, що пройшов минулого тижня в Москві, порівняли сучасну Росію з Аргентиною початку XX століття. Південноамериканська держава ще століття тому міцно входила до десятки найбільших країн за обсягами економіки, але сильно деградувала і поступилася часткою світового ринку конкурентам. Точно так само, попереджають фахівці, і Росія може втратити своє місце серед глобальних лідерів. Зрозуміло, такі аналогії завжди дуже умовні – відмінності Аргентини, тим більше тодішньої, від сучасної Росії значні. І все ж у двох країн дійсно багато спільного, і насамперед – орієнтація на експорт сировинних товарів.
«Кейс» Аргентини використовується економістами як приклад вкрай невдалої довгострокової економічної політики: країна, яка могла б, користуючись своїми ресурсами, родючими землями, кліматом, вдалим географічним положенням стати одним зі світових лідерів, опинилася в XXI столітті засунутою в третій десяток країн за номінальним ВВП. Корупція, інфляція, регулярні економічні кризи, сильна залежність від зарубіжних інвесторів, дефолт – ось далеко не повний перелік лих, з якими аргентинцям довелося зіткнутися за останні сто років.
Золотий вік Аргентини
Незадовго до Першої світової війни Аргентина вважалася однією з найбільш процвітаючих і багатих країн світу. У знаменитій роботі економіста Ангуса Медісона «Світова економіка: історична статистика» вказується, що на 1913 рік тільки сім країн світу мали вищий душовий дохід. Досить сказати, що Аргентина за
тим показником знаходилася на одному рівні з Францією і Німеччиною і суттєво випереджала такі країни, як Італія та Іспанія. Сусідня Бразилія відставала від Аргентини в п’ять разів, а Японія, один зі світових лідерів кінця XX століття, – майже в три рази.
тим показником знаходилася на одному рівні з Францією і Німеччиною і суттєво випереджала такі країни, як Італія та Іспанія. Сусідня Бразилія відставала від Аргентини в п’ять разів, а Японія, один зі світових лідерів кінця XX століття, – майже в три рази.
Щоб зрозуміти, наскільки істотні були економічні успіхи Аргентини, досить сказати, що метро в Буенос-Айресі було запущено ще в 1913 році, а саме місто експерти порівнювали з Чикаго.
Причини тодішнього успіху Аргентини прості. По-перше, в її розпорядженні були практично необмежені простори вільної родючої землі (лише в Пампе площа територій, придатних для оранки, становила близько 500 тисяч квадратних кілометрів). По-друге, відносно високий рівень освіти у населення відкрив можливості для застосування в сільському господарстві провідних на той момент технологій. В результаті мігранти, що населили латиноамериканську країну, швидко зробили її експортером зерна, вина та м’яса практично в усі регіони світу.
Перспективи Аргентини з середини XIX століття залучали в країну мільйони іммігрантів, яким стало тісно в стрімко індустріалізованій Європі. Іспанці, італійці, ірландці, німці, французи, шотландці і навіть араби – християни – всі внесли посильний внесок у розвиток Аргентини. Приплив дешевої, але порівняно кваліфікованої робочої сили укупі з високим попитом на неї дав додатковий поштовх економіці, яка в 1890-1910-х роках зростала приблизно на шість відсотків на рік, що втричі перевищувало середньосвітовий рівень.
Десятиліття кризи
Зміни в поганий бік почалися в Аргентині під час глобальної кризи 1929 року. Крах американських бірж і наступна Велика депресія в США і Європі вдарила в першу чергу по виробниках сировини, в тому числі і сільськогосподарської. При цьому Аргентину спочатку зачепило не так сильно, як суміжні держави: вже до середини 1930-х їй ненадовго вдалося повернутися до стійкого економічного зростання.
Звиклі до певного рівня життя (а головне, до його стабільного зростання) аргентинці виявилися не готові до кількох років «затягування поясів». У підсумку владу в країні захопила військова хунта, яка захищала в основному інтереси великого капіталу, особливо британського. Зміна влади супроводжувалася масовими заворушеннями, загострила суперечності в суспільстві та зростанню економіки ніяк не сприяла.
У 1943 році в Аргентині стався новий військовий переворот. Він зіграв ключову роль в історії країни через те, що дав шлях у велику політику одній з найбільш суперечливих фігур в Латинській Америці XX століття – Хуану Перону, офіцеру, який у новому уряді посів пост міністра праці. Перон сприяв прийняттю нового законодавства в інтересах робітничого класу, і воно стало одним з найпрогресивніших на той момент у світі. Після перемоги Перона на президентських виборах в 1946 році Аргентина пішла соціал-демократичним шляхом розвитку.
Незважаючи на те, що діяльність Перона сприяла подоланню розшарування і відновленню соціального миру в суспільстві, на довгій дистанції економіці було завдано чималої шкоди. У разі найменших труднощів його уряд раз за разом включав друкарський верстат, все більше розганяючи інфляцію. Крім того, Перону не вдалося знайти заміну британському капіталу, що домінував в країні в першій половині XX століття. Проект розвитку імпортозамінної промисловості також провалився, а величезні інвестиції в нього з боку держави призвели до того, що традиційний аграрний сектор виявився наданий сам собі і його розвиток призупинився.
Після Перона (його партія була повалена в результаті військового перевороту 1955 року) все стало ще гірше: не маючи особистої харизми і колосального політичного впливу генерала, влада була змушена застосовувати силу для вирішення протиріч. Політичне протистояння загострилося до межі, в країні розгорнулася міська партизанська війна. Економіка практично перестала зростати, і виникла ситуація, яку назвали «соціалізм без плану, капіталізм без ринку», тобто в одній країні поєднувалися найгірші риси обох соціально-економічних систем.
Остаточний крах цієї політики стався в 1982 році, коли Аргентина зазнала відчутної поразки у війні за Фолклендські острови. З’ясувалося, що військова хунта не вміє робити навіть того, чому вчилася все життя, – воювати. Генерали були змушені здати владу і провести вибори, виграв які пероніст Рауль Альфонсин. Але перемога демократії в країні нічого не змінила в економічних практиках: верхівка залишалася вкрай корумпованою, тільки тепер не залякувала, а підкуповувала населення, не думаючи про завтрашній день.
Нова спроба різко розвернути курс сталася на початку 1990-х. За нею стояли президент Карлос Менем і економіст Домінго Кавальо. Менем, що йшов до влади під ультрапопулістські гасла, після перемоги несподівано перетворився на найвірнішого адепта вільного ринку і «друга бізнесу». Ідеологом реформ, розпочатих урядом, став Кавальо, який бачив корінь зла в пероністському соціалізмі і вважав, що Аргентина може розвиватися тільки за допомогою суворої фінансової політики і програми сприяння іноземному капіталу.
Кавальо ввів в країні так званий currency board – жорстку прив’язку песо до долара США, таким чином задушивши інфляцію (в 1989 році ціни в Аргентині виросли більш ніж на 2000 відсотків) і забезпечивши фінансову стабільність. В результаті економіка знову почала інтенсивно зростати і в світі заговорили про «аргентинському економічне диво» – доходи населення безперервно збільшувалися майже 10 років.
Новою «Великою депресією» для Аргентини стала фінансова криза 1998 року в Азії, яка вкотре вдарила по цінам на сировину. Капітал втік з нестабільної економіки, і банківська активність фактично завмерла. Трохи пізніше була порушена і вся національна економіка, що переживала приблизно ті самі проблеми, що зараз стоять перед Грецією. Кавальо моментально перетворився з героя на ізгоя. Йому тут же пригадали нарощування держборгу, що було названо головним рецептом «дива» і закономірно призвело до краху. Масове безробіття викликало до життя «марші порожніх каструль» і повернення до силового протистояння між владою і громадянами. Зрештою уряд країни був вимушений оголосити дефолт, на той момент найбільший в світовій історії.
З тих пір аргентинська економіка розвивається ані добре, ані погано. У середині 2000-х років, щоправда, вдалося повернутися до зростання за рахунок чергового витка цін на сировину, але нова глобальна криза знову перервала цей рух. Уряд, якому зараз ніхто не бажає давати в борг, вдався до «неортодоксальних» практик типу націоналізації нафтової промисловості і фактичного вилучення приватних пенсійних заощаджень, але ліва політика президента Крістіни Кіршнер виявляється настільки ж спірною, як і права Карлоса Менема.
У підсумку на 2013 рік Аргентина за ВВП на душу населення в два з половиною рази програє Італії та Японії. Відставання від таких розвинених сировинних країн, як Австралія і Канада, збільшується з кожним десятиліттям. Навіть порівняно з сусідами (яких з тих пір теж пошарпало неабияк) Аргентина виглядає слабо. У 1913 році її ВВП становив 3,8 тисячі доларів (1990 року) на душу населення, тоді як Чилі – менше 3 тисяч доларів, а Бразилії – і зовсім 800 доларів. Через сто років Аргентина і Бразилія знаходяться на одному рівні (11,5 і 11,3 тисячі доларів), а ось Чилі далеко попереду: дохід на душу населення в державі по інший бік Анд перевищує 15 тисяч доларів.
Економіка Аргентини досі залишається значною мірою аграрною. Частка сільського господарства становить близько 10 відсотків, що в рази вище, ніж у більшості країн Європи. 60 відсотків припадає на сферу послуг і близько 30 відсотків – на промисловість. Минулого року економічне зростання в країні сповільнилося до 1,9 відсотка. Дефіцит бюджету становить близько 12 мільярдів доларів, або майже 3 відсотки ВВП. Варто відзначити, що доходи бюджету в країні становлять тільки 25 відсотків ВВП, тоді як у сусідній Бразилії – близько 35.
Чому модернізація Аргентини в XX столітті виявилася провальною? Представляється, що помилки полягали не у виборі конкретних економічних рецептів. Так, соціал-демократична орієнтація Перона і пероністів через півстоліття здається невірним рішенням, але ж таким курсу в той же самий час рухалася і більшість держав Західної Європи, де нічого подібного до аргентинських потрясінь не було. Те ж саме можна сказати і про реформи 1990-х років: неолібералізм суттєво допоміг США або азіатським країнам, а в Аргентині зазнав краху.
Швидше за все, деградація Аргентини пов’язана не з економікою, а з політикою. Відсутність демократії і превалювання олігархічних інтересів, з одного боку, і бездумний популізм – з іншого, кидання з крайності в крайність, управління економікою некомпетентними військовими – все це у підсумку й дало сумний результат. У Європі держави могли дозволити собі соціалістичні практики, оскільки мали за спиною потужні традиції місцевого самоврядування. В Аргентині ж влада була надто централізована, достатніх стримувань і противаг їй не було. У результаті зараз немає ніяких підстав говорити, що Аргентина колись поверне собі економічну могутність початку XX століття і знову стане якщо не глобальним, то хоча б регіональним лідером.
Дмитро Мігунов
За матеріалами: Лента.РУ
Поділитися новиною
