714
Заглох Бульдозер
— Світ
На 86-му році життя помер колишній ізраїльський прем’єр Аріель Шарон – людина, яку однаково ненавиділи палестинці, ізраїльські поселенці, праві і ліві політики країни. Шарон пережив два інсульти в кінці 2005-го і початку 2006-го – і останні вісім років провів у комі. Цього часу ізраїльському суспільству, яке за життя Шарона або його любило, або ненавиділо, вистачило, щоб навчитися сприймати його велику фігуру – в усіх відношеннях – хоча б трохи відсторонено. «Лента.ру» згадує основні віхи життя бойового генерала і бойовитого політика.
Аріель Шарон помер у першій половині дня в суботу, 11 січня 2014 року. Незабаром після полудня надійшло перше офіційне підтвердження. «Колишній прем’єр-міністр помер у 85 років», – написав у твіттері прес-секретар нинішнього глави уряду Біньяміна Нетаніягу Офір Гендельман. Журналісти біля госпіталю «Шиба» у Тель-Хашомер біля Тель-Авіва чергували вже кілька днів: повідомлення про погіршення самопочуття Шарона з’явилися ще на початку тижня. До них вийшов син покійного Гілад Шарон: «Його більше немає з нами, він пішов тоді, коли вирішив це зробити».
Шарон протягом більш ніж півстоліття сприймався як боєць – спочатку як бойовик «Хагани», підпільної сіоністської організації; потім як солдат Армії оборони Ізраїлю, яку він зрештою очолив у якості міністра оборони; наостанок – як глава уряду. Його відданість Ізраїлю ніколи не ставилася під сумнів, але у своїй вірності ідеї служити єврейській державі і захищати її він доходив до авантюризму і фанатизму.
Одна з авантюр і призвела його до вищої влади. Незважаючи на вмовляння, в 2000 році він відправився на Храмову гору в Єрусалимі, де розташовані ісламські релігійні святині, чим спровокував початок другої палестинської інтифади. Це був демарш – Шарон таким чином протестував проти рішення лівого прем’єр-міністра Ехуда Барака визнати Палестинську державу в складі сектора Газа, частини Західного берега і деяких кварталів Східного Єрусалиму. Глава Палестинської національної адміністрації Ясир Арафат тоді відмовився від угоди, почалося повстання, і хаос, що пішов за цим, надав у 2001 році Шарону жаданий пост прем’єр-міністра.
Його відповідь на інтифаду була страхітливо жорсткою – не дарма якось Шарон пожартував про себе, що його огрядність пояснюється тим, що він «їсть арабів на сніданок»: у 2002 році прем’єр віддав наказ захопити всі міста Західного берега і застосовувати для збору розвідданих будь-які методи. Ясир Арафат, з яким ще пару років тому він вів переговори про розширення автономії, був ізольований у своїй резиденції в Рамаллі, де він і провів останні роки життя. Шарон дозволив Арафату покинути звужений клаптик території, що залишався під контролем палестинців, лише для того, щоб той зміг померти – лідер палестинського визвольного руху помер в 2004 році у французькому військовому госпіталі.
Після декількох років невпинних контртерористичних операцій Шарон прийняв інше однозначне рішення. Він прийшов до висновку про безглуздість спроб захистити єврейські поселення в секторі Газа і в 2005 році залізною рукою втілив у життя свій план з видворення колоністів з цього клаптика палестинської території. Оголосивши про те, що це необхідно для підтримки безпеки Ізраїлю, прем’єр не зупинився перед використанням військ – вони насильно виганяли колоністів з будинків, призначених до знесення. Всього сектор Газа були змушені залишити понад восьми тисяч поселенців.
План Шарона спровокував кризу в партії «Лікуд», яку він раніше очолював. Біньямін Нетаніягу, що колись залишив Шарону пост голови партії, очолив внутрішньопартійну опозицію. Але замість того, щоб боротися з нею і поставити на місце знахабнілого Бібі, Шарон голосно грюкнув дверима, оголосивши, що буде будувати ще одну партію – «Кадіма», яку він проголосив центристською. У «Лікуд» порахували вчинок Шарона зрадою – протягом десятиліть саме він виступав чемпіоном єврейської колонізації Західного берега річки Йордан, сектора Газа та східного Єрусалиму, за що навіть отримав прізвисько «Бульдозер».
Новій партії опитування громадської думки віддавали перевагу на позачергових виборах, які повинні були відбутися на початку 2006-го. Однак нового тріумфу Шарон не дочекався. 4 січня 2006 він переніс інсульт, від якого так і не оговтався. Наступні вісім років лікарі штучно підтримували в ньому життя, жодного разу не висловивши припущень, що він зможе знову прийти до тями. Перемогу над правими і лівими святкував його наступник на посту голови «Кадіми», мер Єрусалиму Ехуд Ольмерт. Рішучості на те, щоб продовжити політику Шарона (подейкували про те, що «остаточний мир» з палестинцями той готовий був встановити, вивівши єврейські поселення із західного берега річки Йордан), Ольмерту не вистачило.
Політику, зрештою засудженому за хабарництво, не вдалося закріпити навіть досягнутий Шароном на палестинському напрямі успіх. Хоча звинуватити в цьому можна було самого Шарона. Адже видворяючи поселенців із сектора Газа, той анітрохи не зрадив своєму кредо – Шарон був переконаний: Ізраїль вершить свою долю виключно самостійно. Тож ні про які попередні переговори з палестинцями при поверненні колоністів мови не йшло. В результаті політичний вакуум в секторі Газа заповнила не Палестинська національна адміністрація Махмуда Аббаса, а радикали з ХАМАС. Їхнє правління в секторі обернулося зливою з саморобних ракет, яка із завидною регулярністю стала обрушуватися на південний Ізраїль. Під цим ракетним обстрілом, якщо висловлюватися фігурально, загинув і уряд Ольмерта, а згодом і вся «Кадіма». Незабаром партія перестала набирати достатню кількість голосів, щоб входити в урядові коаліції, а потім фактично розпалася.
Протягом перших місяців після того, як Шарон впав у кому, ізраїльські ЗМІ постійно писали про те, що він ось-ось прийде до тями. Без нього важко було уявити собі ізраїльську політику останніх десятиліть. Герой Війни Судного дня 1973 року – тоді Шарон з власної ініціативи почав наступ на єгипетські позиції, форсувавши Суецький канал, взявши в котел основні ударні сили єгиптян і зупинившись в лічених кілометрах від Каїра, – в мирний час він з таким же напором увірвався в ізраїльську політику.
Шарон не був одержимий ненавистю до палестинців або ідеєю Великого Ізраїлю, але він і не відчував провини перед палестинськими біженцями або потерпілим в ході воєн мирним населенням. Всякий раз, приймаючи жорстке рішення, він виходив тільки з власних уявлень про те, що вірно – чи йшла мова про початок війни або встановлення миру. Ще за 23 роки до депортації поселенців із сектора Газа він застосував силу, щоб видворити євреїв з Синайського півострова, який Ізраїль по мирної угоди з Єгиптом мав звільнити. І тоді ж, в 1982-му, він продавив в уряді Менахема Бегіна ідею вторгнення в Ліван – з тим щоб позбавити Організацію звільнення Палестини на чолі з Ясіром Арафатом головної тилової бази. Ця війна ледь не поклала кінець кар’єрі Шарона – в її ході ліванські християнські бойовики, фалангісти, підтримані Ізраїлем, влаштували різанину в таборах палестинських біженців Сабра і Шатіла. Скандал був світовим – фотографії сотень людей, розстріляних у дворах своїх будинків, облетіли Землю, і Шарон змушений був подати у відставку. Наступне десятиліття було для нього важким, він пішов у тінь, щоб повернутися вже в 1990-ті.
Шарон, який колись розділив євреїв на своїх ненависників і шанувальників, тепер, швидше, може претендувати на місце в пантеоні батьків-засновників Ізраїлю. Такою вже нескромно – в усіх відношеннях – фігурою він опинився.
Олександр Артемьєв
За матеріалами: Лента.РУ
Поділитися новиною
