5021
Живе і мертве
— Світ
У середині вересня Узбекистан представив в ООН «Програму заходів з ліквідації наслідків висихання Аралу та запобігання катастрофи екосистем у Приараллі». Цей документ, який можна порівняти з інструкцією з поведінки на воді, запропонованою потопаючому замість рятувального кола, був підтриманий міжнародною організацією. Можливо, на цьому Ташкент і заспокоїться, вважатиме, що його місія виконана. А в сусідньому Казахстані, схоже, остаточно змирилися з тим, що цілком море вже не повернеться, і зосередилися на відродженні озера Малий Арал і басейну Сирдар’ї.
У розробленій узбеками програмі загальні слова (а з них, власне, і складаються пропозиції офіційного Ташкента) перемежовуються з вражаючими цифрами, що демонструють зусилля країн Центральної Азії, спрямовані на ліквідацію наслідків екологічної катастрофи. Як йдеться в документі, за останні п’ятнадцять років були реалізовані дві «Програми з надання допомоги країнам басейну Аральського моря». На останню з них (2003-2010 роки) держави, що входять до Міжнародного фонду порятунку Аралу (МФСА, заснований пострадянськими республіками Середньої Азії та Казахстаном), витратили більше двох мільярдів доларів, хоча зрозуміло, що якщо вести мову про якийсь порятунок, то цифри повинні обчислюватися десятками і навіть сотнями мільярдів.
На даний момент йде реалізація третьої Програми, розробленої на період 2011-2015 рр. виконкомом МФСА спільно з ООН, Світовим банком, Азіатським банком розвитку, ЄС, а також урядами низки країн-донорів. На реалізацію тих 300 проектів, які включені до Програми, планується витратити понад 8,5 мільярда доларів. За основу документа було взято план дій, прийнятий у 2008 році в Ташкенті. Він включає заходи щодо забезпечення водою мешканців Приаралля, розвитку комунальної сфери в постраждалому регіоні, поліпшення меліоративного стану земель, створенню робочих місць, а також заходи по боротьбі з опустелюванням земель і впровадження альтернативних джерел енергії.
Арал почав висихати в другій половині ХХ століття. Стоки в море, що формувалися в основному за рахунок Сирдар’ї та Амудар’ї, критично знизилися у зв’язку з тим, що вода забиралася для поливу бавовни та інших сільгоспкультур. В результаті море, яке на той момент було четвертим за величиною внутрішнім водоймищем на планеті, зменшилося за площею в чотири рази, а за об’ємом води – у десять разів. Солоність води збільшилася настільки, що в Аралі загинула вся риба. У 1980-ті роки Арал розпався на два, а пізніше – і на три водойми. Висихання моря викликало екологічну та гуманітарну катастрофу на величезній площі – в зоні лиха опинилися території Узбекистану, Казахстану і Туркменії.
Що стосується нинішніх пропозицій Ташкента, то вони сфокусовані на чотирьох напрямках: створення умов для проживання, відтворення і збереження генофонду в Приараллі (йдеться насамперед про те, щоб забезпечити людей питною водою і підвищити рівень їхнього життя); вдосконалення системи управління та економного використання водних ресурсів, що передбачає реконструкцію іригаційно-дренажних систем, що залишилися ще з радянських часів; масштабні лісопосадки на дні моря, з тим щоб запобігти подальшому розростання Аралкуму (нової пустелі на місці Аралу); збереження та захист зникаючих видів флори і фауни в зоні катастрофи. По суті, всі ці напрямки діяльності були окреслені й у вже реалізованих програмах. Але відрадно усвідомлювати, що в Узбекистані про них хоча б не забувають.
Правда, на ділі все інакше і узбецький сектор Аралу бідує найбільше. Пояснюється це багато в чому тим, що республіка продовжує нарощувати обсяги поливу сільгоспугідь – треба ж якось годувати зростаюче населення, а на це йде 92 відсотки від забору води з Амудар’ї – однієї з двох річок, що живлять Арал. І хоча за підсумками, наприклад, 2012 року площа, відведена під посіви бавовни – вологолюбної рослини, що стала чи не головним винуватцем загибелі моря, – скоротилася більш ніж на 20 тисяч гектарів, одночасно зросли посівні площі під інші сільгоспкультури – зернові, овочі, картоплю, корми. По суті, в цих умовах всі пропоновані Ташкентом заходи зводяться саме до захисту населення, яке живе в районах, які зачепила катастрофа, і про відновлення моря мова вже не йде.
Повертаючись до теми стоку Амудар’ї, варто згадати думку, викладену у статті «Хто вкрав Амудар’ю?», опублікованій агентством «Фергана». Автор цього матеріалу справедливо вказує на те, що вішати всіх собак на Узбекистан в даному питанні не варто. Не треба забувати, що свою лепту в знищення Аралу навмисно чи мимоволі внесла і Туркменія. Побудованим за часів СРСР Каракумським каналом і водопроводом амудар’їнська вода доходить до міста Туркменбаші, тобто до берега Каспію. У водних ресурсах Туркменії, йдеться в статті, вода з Амудар’ї становить 94 відсотки. У загальному обсязі це 22 кубічні кілометри на рік, тобто 27 відсотків середнього багаторічного стоку річки.
При цьому, за даними Міжнародної координаційної водогосподарської комісії, на кожного громадянина Туркменії припадає по 4044 кубометри води на рік, що вдвічі більше, ніж у Казахстані і в Узбекистані. У статті також стверджується, що із загального водозабору республіки, що становить близько 24 кубічні кілометри на рік, третина витрачається абсолютно безцільно. Отже, стримавши свої водні апетити, Ашхабад не тільки нічого не втратить, а й виграє, оскільки додасть стоку Амудар’ї. Замість цього туркменська влада займається реалізацією проекту «Алтин асир» («Озеро золотого століття») – він передбачає, що в центрі Каракумів з’явиться штучне озеро, яке буде наповнене водою все з тієї ж Амудар’ї (тобто з Каракумського каналу) і сильно забрудненими стоками з Саракамишької западини. Доцільність цього грандіозного проекту вже неодноразово викликала критику екологів.
Якщо варіант, при якому Узбекистан і Туркменія раптово повністю перестануть забирати воду з Амудар’ї, можливий тільки за умови одномоментного зникнення всього населення цих країн, то у Казахстану щодо Сирдар’ї деякі перспективи простежуються. Але і вони стосуються не всього Аралу, а лише північної його частини.
Минулого року Всесвітній фонд дикої природи включив Мале Аральське море, повністю розташоване на казахстанської території, і дельту Сирдар’ї загальною площею 330 тисяч гектарів до списку водно-болотних угідь світового значення, що охороняються міжнародною Рамсарською конвенцією. Для того щоб життя повернулася в ці місця (а в малому Аралі водиться вже більше 20 видів риб), знадобилися довгі роки, протягом яких увага Астани була прикута до залишків моря. Відродження зазначеної території стало можливим багато в чому завдяки Кокаральській греблі, яка утримує воду в Малому Аралі і не дає їй витікати на південь, де знаходиться Великий Арал – водойма, що стала фактично мертвою через високу концентрацію солі і різних хімікатів.
23 вересня глава Кизилординської області Казахстану Кримбек Кушербаєв підбив підсумки першого етапу національної програми «Регулювання русла річки Сирдар’ї і Північного Аральського моря» (РССАМ). Він заявив, що відстань від моря до колишнього портового міста Аральськ скоротилася з 74 до 17 кілометрів. Після завершення другого етапу програми, розповів губернатор, море повернеться до Аральська, а потім піде відновлення системи озер в руслі Сирдар’ї.
Як розповів «Радіо Азаттик» (місцева служба «Радіо Свобода») головний експерт комітету з водних ресурсів міністерства охорони навколишнього середовища Казахстану Муслім Жиєнбаєв, всього в Малому Аралі на сьогоднішній день 25 мільярдів кубічних кілометрів води. Раніше планувалося, що необхідний рівень води буде накопичено за сім-вісім років, проте у результаті на це знадобилося всього два роки. За оцінками чиновника, для наповнення озер в околицях Аральського моря і в гирлі Сирдар’ї потрібно ще близько трьох мільярдів кубокілометрів води. Поки ж численні русла річки (Велика Жанадарія, Куандарія) здебільшого йдуть у пісок.
Стосовно Великого Аралу Жиєнбаєв висловився скептично. «Річка Амудар’я зовсім не доходить до Аральського моря. Хоча води в Амудар’ї в два рази більше, ніж у Сирдар’ї. Тому можна сказати, що відродити Аральське море неможливо», – вважає чиновник. Недобрим словом пом’янув він і ініціативу туркменів, які «дренажним шляхом тягнуть до себе всю воду з Амудар’ї».
Незважаючи на те що більшість експертів нічого хорошого в майбутньому Великого Аралу не бачать, проте надія на повернення сюди повноцінного життя ще жевріє. Влітку цього року заступник директора Інституту океанології РАН Петро Зав’ялов, посилаючись на проведені дослідження, повідомив, що стан моря стабілізувався, тобто висихання припинилося. «Навіть не дуже значні залишкові річкові стоки, а також підземний стік дозволяють балансувати море», – пояснив фахівець. Він же розповів і про екосистему, що сформувалася у Великому Аралі: вчені виявили тут 40 видів фітопланктону і велику масу зоопланктону, представленого в основному єдиним видом – рачком артемією. До слова, днями з’явилися повідомлення, що в узбецькому Муйнаку (колишній порт на південному березі моря, де раніше знаходився великий рибоконсервний завод) побудовано завод з заготівлі артемії продуктивністю 600 тонн на рік (цисти (яйця) рачка вважаються одним з кращих кормів для багатьох видів риб і ракоподібних).
Але навіть з урахуванням того, що, як кажуть вчені, Арал за свою історію пересихав вже не одного разу, надія на відродження моря дуже слабка. Зрештою, раніше рівень Аралу регулював лише клімат, тепер же у моря з’явився новий (і не сказати щоб дуже дбайливий) господар – людина.
Петро Бологов
За матеріалами: Лента.РУ
Поділитися новиною
