1884
Як монархії Перської затоки впливають на рішення Заходу
— Світ
Нинішня ситуація в Сирії і сповнені ліризму заклики президентів Франції та США «покарати» тоталітарний режим Башара Асада піднімають кілька елементарних питань з точки зору геополітичного аналізу та розбору дезінформації.
Чому Захід, ЗМІ, гуманітарні та політичні асоціації раптово стали такими поборниками моральності і навалилися з критикою на Сирію Башара Асада, звинувачуючи його в розправі над ісламістами-сунітами, які збунтувалися? Чому раніше їх абсолютно не хвилювала доля християн і анімістів в Південному Судані, яким довелося самим боротися за свободу після 30 років гноблення і геноциду з боку північного ісламістського режиму? Чому вбивство кількох сотень людей хімічною зброєю заслуговує покарання, а на знищення мільйона християн в Південному Судані північним урядом (1980-2009) закривають очі? Чому у нас кожен день твердять від «100 000 загиблих» (перевірити цю озвучену прихильниками повстанців цифру не представляється можливим) під час громадянської війни в Сирії, але мовчать про мільйони жертв громадянської війни в Алжирі в 1990-х роках або розправ у Дарфурі, які знову-таки влаштував ісламістський режим? Чому Захід змусив ООН визнати «геноцидом» вбивство менш ніж 18 000 боснійців, але відмовляється дати те ж саме визначення знищенню християн в Судані чи християнських меншин в Індонезії та Іраку? Тобто, Захід може піднімати свої сили і обурюватися тільки за вказівкою мусульманських країн, які, тим не менш, самі безсоромно пригнічують власні меншини?
Як би то не було, у військових операціях НАТО з 1990 – х років простежуються і два інших мотиви: нафта та ізоляція Росії шляхом повалення союзних їй режимів (Ірак, колишня Югославія, Лівія Муаммара Каддафі, Сирія і т.д.). У той же час всі ці причини пов’язані між собою, тому що, незважаючи на закінчення холодної війни, Захід до цих пір залишається союзником головних центрів поширення суннітського ісламізму, який спрямований проти шиїтів (Іран, ліванська «Хезболла», Сирія) і союзної їм Росії: це стосується неоісламістської Туреччини (головна опора НАТО в регіоні, яку хочуть протягнути в ЄС), Саудівська Аравія, що покровительствує салафітам, Катар, що спонсорує «Братів- мусульман», Кувейт і навіть сунітський Пакистан, який підтримує талібів, колись був захисником «Аль- Каїди» і придбав у свої руки атомну бомбу (причому без найменшого обурення Заходу, що особливо показово на тлі його реакції на ядерну програму Ірану). Керуючись трьома цими мотивами, Захід з 1990-х років мобілізував на ці цілі всі свої військові засоби: прийшов на допомогу ісламізму Кувейту у конфлікті проти світського Іраку, мусульманським сепаратистам в Боснії і Косові проти колишньої Югославії і Сербії, ісламістам і курдським сепаратистам проти антиісламістські режиму Саддама Хусейна в 2003 році, не кажучи вже про війну на боці «Братів- мусульман» і салафітів проти світського уряду Каддафі в Лівії.
Силу тиску з боку 57 країн-членів Організації ісламського співробітництва не можна недооцінювати. 28 серпня ОІС, яка захищає інтереси мусульманської більшості і меншості по всьому світу, закликала до «рішучих» дій проти сирійського режиму і поклала на нього відповідальність за «жахливий злочин» (застосування хімічної зброї). Міністр закордонних справ Саудівської Аравії Сауд аль-Фейсал і його турецький колега Ахмет Давутоглу (стовпи ОІС і головні покровителі сирійської опозиції) теж закликали Захід втрутитися «якнайшвидше». 14 серпня ОІС провела в Мецці позачерговий саміт, який був повинен вказати ООН і західним «союзникам» на важливість цього питання. Саудівський уряд закликав «міжнародні спільноти виконати свій обов’язок після жахливих вбивств, які вчинив сирійський режим. Міністр закордонних справ Туреччини Давутоглу (головний стратег Ердогана і ідеолог «нео-османського» курсу) і голова ОІВ Іхсаноглу вимагають від Заходу «покласти край війні в Сирії» і втрутитися в ситуацію «найрішучішим» чином. Що стосується уряду Кувейту, він кілька разів закликав до «страхітливої» міжнародної операції в Сирії.
Як нескладно зрозуміти, бурхливу діяльність країн ОІС пояснює зовсім не їх турбота про права людини (вони самі постійно їх порушують), а тотальна війна з «віссю шиїзму», до якої відносяться Іран, іракські шиїти, «Хезболла» та сирійські алавіти (суніти взагалі розглядають їх як язичників). Для сирійського режиму громадянська війна однозначно є результатом глобального наступу сунітських країн ОІВ на чолі з Катаром, Саудівською Аравією і Туреччиною, які озброюють сунітських бунтівників. США, що опинилися під серйозним тиском, підкреслили, що їх спеціальний представник в ОІС Рашад Хусейн уважно стежить за роботою організації, і що його присутність говорить про готовність Вашингтона «працювати з партнерами з міжнародного співтовариства для того, щоб підтримати прагнення сирійського народу і посилити тиск на режим Башара Асада». Франція також відправила у ОІС свого спецпредставника, а міністр закордонних справ країни Лоран Фабіус (Laurent Fabius) відзначив, що Париж приділяє велику увагу цій реакційній організації. Як і всі ліві, Фабіус всіляко прагне показати себе світським політиком у Франції, проте веде себе як справжній прихильник ісламізму на мусульманській землі. За його словами, Франція стежитиме за «розвитком організації, якій вдалося знайти своє місце в діалозі з іншим світом».
Подібна заява просто в голові не вкладається, якщо згадати, що насправді ОІС не веде ніякого «діалогу цивілізацій», а вже який рік звинувачує захід в «гоніннях» на мусульман (карикатури на Мухаммеда, виступ Бенедикта XVI в 2006 році), відстоює закони шаріату, заборону на свободу віросповідання та «недолюдяність» всіх немусульман, а також ось вже 20 років насідає на оонівську Раду з прав людини, щоб домогтися прийняття міжнародної резолюції про образу релігійних почуттів і тим самим заборонити все, що на її думку є богохульством. Крім того, в минулому ОІС всіляко прагнула зняти з кривавого суданського режиму відповідальність за геноцид християн, розпалювала радикальні настрої в ісламістських терористичних групах в Боснії і Косові і незмінно підтримувала ісламістські рухи, які підривають державний лад (Таїланд, Філіппіни, Нігерія, Чечня і т.д.). Саме глобальне лобі країн ОІВ послужило каталізатором натовських ударів по колишній Югославії, що згодом спричинило за собою поновлення холодної війни з Росією.
Ми зовсім не намагаємося сказати, що Асад – ангел. Однак наші лідери не можуть починати «каральні» експедиції на догоду лише жадібним до сенсацій ЗМІ і ісламістським лобі, тим більше що «точкові» удари можуть лише розлютити сирійський режим і його союзників («Хезболла» та Іран), яким під силу створити всім чимало проблем на Близькому Сході і в Перській затоці (Ормузькій протоці). Колишній міністр оборони Поль Кілес (Paul Quilès) був абсолютно правий, коли сказав, що нам не можна змішувати моральність і емоції з геополітикою, і що ми можемо почати війну проти держави, яка не нападала на нас, лише в законних рамках мандата Організації об’єднаних націй (тому так важливо дочекатися наміченого на 9 вересня звіту експертів). Крім того, якщо ми починаємо кампанію, то перед нами повинна стояти чітка мета: повалення «ворожого» режиму, впевнений він.
Але хіба в інтересах Франції вважати Сирію своїм «ворогом» і розглядати ісламістських сепаратистів як «друзів»? Хіба ми вже забули про лівійських бунтівників, які віддячили своїм французьким, англійським і американським найманцям тим, що взяли в заручники журналістів і вбили колишнього посла США в Лівії, хоча той всіляко боровся за справу ісламістських повстанців? На цей рахунок виникають серйозні сумніви… Колишній директор Військової школи генерал Венсан Депорт (Vincent Desportes) визнав, що якщо «переборщити» (загибель Асада, повалення режиму), «вийде ще більш страшна кривава баня, на зразок тієї, що сталася в Лівії»… Коротше кажучи, якщо обмежитися одними точковими ударами, то ця операція влетить у копієчку платникам податків. Але якщо перегнути палицю, не можна виключати війни між ключовими гравцями в регіоні, такими як Іран, Туреччина, Сирія (з «Хезболлою») і Ірак (його як і Ліван роздирає конфлікт шиїтів і сунітів)… Це не кажучи вже про дипломатичний збиток від нової холодної війни між Заходом, який у всьому підтримує сунітів і любить читати мораль з приводу прав людини, і Росією, союзницею Сирії та шиїтського Ірану… Легко зрозуміти, чому країни, де прийшли до влади військові, а підривна діяльність ісламістів залишила глибокий слід у пам’яті, категорично не згодні з західним втручанням в Сирії. Виходить, що Захід підтримує ісламістських бунтівників навіть більше, ніж ряд великих сунітських держав…
Александр Дель Валь (Alexandre del Valle), визнаний геополітолог, викладач міжнародний відносин в Університеті Метца і колишній співробітник газети France Soir.
За матеріалами: ИноСМИ.ru
Поділитися новиною
