Між Росією і Китаєм закладена демографічна бомба з годинниковим механізмом — Finance.ua
0 800 307 555
0 800 307 555

Між Росією і Китаєм закладена демографічна бомба з годинниковим механізмом

Світ
2883
У своєму недавньому коментарі під назвою «Необов’язковий російсько-китайський роман» (The Avoidable Russia-China Romance) Ніколас Гвоздьов (Nikolas Gvosdev) наводить вагомі аргументи на користь того, що, незважаючи на останні приклади спільної роботи між цими двома державами, стійке співробітництво між ними навряд чи можна вважати неминучим. Гвоздьов фокусує свою увагу на тих шляхах, які можуть обмежити ризик виникнення «Євразійської антанти» (Eurasian entente) в близькому до цього терміну сенсі, і при цьому він спростовує тезу, згідно з якою подібного роду конфігурація є історично зумовленою.
Розгляд китайсько-російських відносин крізь більш широку часову призму не лише підкріплює висновок Гвоздьова, але і дає підставу вважати, що історичний розвиток, швидше, може призвести обидві держави до розбіжностей, ніж до таємної змови. Останні приклади тактичного та дипломатичного співробітництва між Пекіном і Москвою показують, чому Вашингтону слід зберігати відкритість для роботи з кожною з цих країн, проте подібні ініціативи вказують на існуючі перешкоди на шляху до партнерства. Демографічна бомба з годинниковим механізмом, встановлена ​​в XIX столітті в той момент, коли Росія отримала частину Маньчжурії, здатна привести будь-який варіант подібного роду шлюбу за розрахунком до сумного результату.
У тривалій китайській історії російська присутність в Північно-Східній Азії є недавнім розвитком. До правління Івана III, що закінчилося в 1505 році, Московія володіла всього 3% території сьогоднішньої Росії, і тільки в 1639 році, в кінці європейського століття великих географічних відкриттів, російські дослідники вперше досягли берегів Охотського моря. Росія прийшла в цей регіон у неспокійний час, коли Мінська династія руйнувалася і намагалася стримати селянські хвилювання і запобігти хвилі вторгнень з боку вершників з Маньчжурії, які в кінцевому підсумку захопили Пекін в 1644 році і заснували династію, яка стане відомою під ім’ям Цін.
В кінці XVII століття козаки вступали в збройні сутички з представниками Маньчжурії уздовж річки Амур, яка сьогодні розділяє Російський Далекий Схід і північно-східні китайські провінції Хейлунцзян і Цзілінь. Маньчжурія завжди забирала краще у непроханих прибульців, і перший китайсько-російський договір, підписаний в 1689 році, включив до складу імперії Цин території на північ від Амура в обмін на доступ російських торговців на китайські ринки. Після цього Росія почала застосовувати хитромудру стратегію вільного переміщення і поступово просувалася вперед в ті моменти, коли Цінськая імперія відчувала тиск з боку зовнішніх або внутрішніх загроз, проте їй довелося чекати майже два століття, поки остання китайська імператорська династія не ввійшла в смертельну спіраль, і тоді Росія захопила всю прибережну Маньчжурію.
У сучасному Китаї той час називається «сторіччям приниження»: період, що починається з британської перемоги в першій опіумній війні в 1842 році і тривав принаймні до 1949 року, коли Мао Цзедун проголосив створення Народної Республіки. Починаючи з 1850-х років росіяни користувалися складним становищем своїх сусідів і чинили тиск на північні кордони імперії Цин – від залишків мусульманського Сіньцзяну на заході до річки Амур на сході. Два «нерівноправних договори» 1858 і 1860 року передалии Росії більше території, ніж вона поступилася Маньчжурії два століття тому, і тепер під її контролем виявився обширний регіон, що називався в той час Зовнішньою Маньчжурією. Південна частина отриманої території стане російською провінцією Приморський край, де в 1880 році буде засновано місто Владивосток (Владика Сходу – Ruler of the East).
Протягом століть після «анексії Амура» Москвою відбувалися драматичні зміни в політичному ландшафті Північно-Східної Азії, однак почуття образи китайців за втрачені території не минуло, і це стало істотним подразником під час китайсько-радянського конфлікту. Розпочата ідеологічна суперечка між двома найбільшими комуністичними державами призвела до серії прикордонних зіткнень, найбільш вибухонебезпечне з яких відбулося у однієї з приток Амуру в 1969 році. За п’ять років до цього Мао привів в лють Москву, коли він у бесіді з японським журналістами сказав про те, що більша частина російського Далекого Сходу є вкраденою землею, і тепер він дав вказівку китайському прем’єр-міністру Чжоу Еньлаю наполегливо проводити в життя цю підбурювальну лінію у надзвичайних переговорах з радянською стороною. Однак ризик розв’язання війни зійшов нанівець, незважаючи на провокаційну риторику Пекіна, однак образа у китайців залишилася, в чому зміг переконатися Генрі Кіссінджер в 1974 році, коли проведення американо-радянського саміт з питань контролю над озброєннями змусило майбутнього китайського лідера прочитати лекцію своєму американському гостю про російську жадібність.
На цьому тлі, а також з урахуванням невирішених прикордонних суперечок Китаю з іншими сусідами представляється дивним той факт, що Пекін і Москва змогли залагодити всі свої територіальні розбіжності. Хоча вирішальний раунд переговорів почався ще до формального розпаду Радянського Союзу, незвично слабка позиція Кремля в переговорах з Китаєм сприяла їх завершенню. Деякі розбіжності щодо західних територій були зняті з порядку денного після отримання незалежності державами Центральної Азії, однак суперечки про невеликі ділянки землі вздовж кордону Маньчжурії були вирішені на користь Китаю. Китай зі свого боку не став оскаржувати законність «нерівноправних договорів» 1858 і 1860 років і залишив російський Далекий Схід поза сферою розбіжностей.
Така, принаймні, офіційна лінія. Хоча Китай в даний час не висуває жодних претензій на російську землю, багато хто в Москві залишається переконаним в тому, що Пекін не відмовився назавжди від Далекого Сходу. Підживлює російські побоювання фантастичний дисбаланс в області населення, а також хвиля нелегальної імміграції, в результаті якої європейські росіяни можуть стати там регіональною меншістю. Населення північно-західної частини Китаю становить 110 мільйонів – і 65 мільйонів китайців проживають тільки в сусідніх з Росією провінціях Хейлунцзян і Цзілінь, – і це більше трьох чвертей усього населення Росії, яке в основному сконцентровано на захід від Уральських гір. Зі своїм населенням в 6 мільйонів осіб російський Далекий Схід є самим вакантним місцем на Землі і стає все більш незаселеним, оскільки до демографічного колапсу в цій країні додається ще й відтік населення. Зі своїми запасами нафти, природного газу, вугілля і лісу, цей регіон є протилежністю сусіднього Китаю, оскільки російський регіон, володіючи багатими ресурсами, відчуває велику нестачу трудових ресурсів і капіталу.
Хоча Москва і Пекін нещодавно провели найбільші спільні морські навчання біля берегів Приморського краю, Росія продовжує тренування військові частини, які, судячи з усього, спрямовані проти Китаю. Сюди можна віднести в тому числі наземні навчання 2010 року, завдання яких полягало у відбитті агресії неназваного ворога, що нагадує Народно-визвольну армію, а також масштабні маневри, що відбулися минулого місяця. Крім того, Кремль підтримує свої перевірені часом партнерські відносини з Індією, а також намагався поліпшити відносини з Японією, заклятим ворогом Китаю. Москва заявляла також про свою готовність обговорити мирний договір, який відкладався з часів закінчення Другої світової війни, результатом якого можуть бути не тільки додаткові інвестиції в розташовані на Далекому Сході нафтові та газові родовища, а й створення певного захисту від економічного і військового тиску з боку Китаю.
Очевидно, що ідея про марш Китаю на Владивосток представляється сильно перебільшеною, проте не так вже складно уявити собі високопоставлених яструбів, що думають про легітимність російських кордонів, якщо у цих двох країн виникнуть суперечки, як це зробили Мао і Чжоу в 1960-х роках (Більш свіжим прикладом подібного роду іредентистської ескалації є сформульовані співробітниками підтримуваного державою китайського дослідницького центру сумніви щодо претензій Японії на Окінаву). Насправді, деякі іскри вже починають спалахувати у великих кількостях далеко від Маньчжурії: на просторі від Центральної Азії, де бурхливо зростаюча торгівля, що загрожує підірвати вплив Москви в традиційній сфері її впливу, до Південно-Китайського моря, де Росія тісно працює з В’єтнамом у галузі розробки та охорони енергетичних ресурсів, права на які висуває Пекін. «У тих частинах земної кулі, які є для них найбільш важливими, Росія і Китай більшою мірою є суперниками, ніж партнерами», – підкреслює Джеффрі Манкофф (Jeffrey Mankoff).
Приречені на провал спроби Пекіна поставити під сумнів одне зі своїх найбільших дипломатичних досягнень за останні кілька десятиліть за рахунок відродження питання про договори 1858 і 1860 роки, і це один з доводів на користь того, що це питання не буде поставлене. У той же час Китай продемонстрував викликаючу подив тенденцію створювати проблеми зі своїми сусідами, і цю стратегію експерти вже назвали «стримуванням самого себе» (self-containment). Навіть після 2010 року, коли агресивна позиція Пекіна в його близькому зарубіжжі призвела до значної і несприятливої ​​дипломатичної реакції, Китай продовжував чинити тиск і провокувати. Тільки в цьому році Китай підняв ставки в небезпечному протистоянні з Токіо з приводу островів Сенкаку, а китайські патрулі постійно перетинали контрольну лінію в спірних районах на кордоні з Індією. Китайські націоналісти на початку XX століття неохоче говорили про Маньчжурію, однак тепер вони схильні зайнятися її великими територіями – пекінські яструби все голосніше заявляють про себе в епоху скорочення темпів зростання економіки, а деякі з них можуть згадати російські образи, які так і не змогли забути Мао Цзедун і Ден Сяопін.
Зайве говорити про те, що все перелічене не означає швидкого закінчення російсько-китайських угод і не позбавляє Вашингтон від необхідності проведення прагматичної політики, спрямованої на те, щоб запобігти подібному партнерству. Володимир Путін і Сі Цзіньпін будуть продовжувати пошук спільних позицій, принаймні це буде відбуватися внаслідок невдоволення, якн розділяється ними щодо міжнародної системи, створеної і підтримуваної Сполученими Штатами і їх союзниками. Леслі Гелб (Leslie Gelb), а також видавець журналу National Interest Дмитро Саймс (Dmitri Simes) відзначили минулого місяця в газеті New York Times, що обидві держави «судячи з усього, прийшли до висновку про те, що в їх власних інтересах буде деяке стримування амбіцій Вашингтона». Особливо в Раді Безпеки ці дві авторитарні держави продовжуватимуть займати позиції, що відображають їхній інтерес в обмеженні американського впливу і перешкоджанні того, що кожен з них вважає втручанням у внутрішні справи суверенних держав.
З іншого боку, невблаганні демографічні тенденції в Північно-Східній Азії говорять про те, що будь-яка співпраця між Москвою і Пекіном буде відбуватися під хмарою, яка може стати більш темною, якщо відносна військова міць Китаю зросте. Навіть якщо китайські лідери і спробують завірити Москву в тому, що її контролю на Далекому Сході нічого не загрожує, обидві держави, безсумнівно, розуміють, що збільшення зростання населення в китайських регіонах на тлі скорочення числа російських жителів може в будь-якому випадку поставити іншу сторону в складне положення, і при цьому тиск з боку націоналістів в Китаї буде накладати обмеження на можливі компроміси. Путін і Сі можуть тиснути один одному руки і посміхатися, однак закладена між ними бомба з годинниковим механізмом продовжує цокати – і, якщо вона вибухне, то їх колективні підозри щодо Сполучених Штатів можуть виявитися занадто крихким зв’язком.
Тейлор Уошберн, The National Interest
За матеріалами:
ИноСМИ.ru
Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter , щоб повідомити про це.

Поділитися новиною

Підпишіться на нас