1644
На периферії ЄС
— Світ
Життя в Латвії, Естонії та Литві останнім часом перестало привертати масову увагу в Росії. Мабуть, тільки плановане в 2014 році введення євро в Латвії викликало якийсь сплеск інтересу до колишнього «радянського закордону» (Естонія ввела євро ще в 2012 році, Литва ж має намір перейти на європейську валюту в 2015 році). З 1 січня Латвія повинна стати 18-ю країною єврозони, зарплати і пенсії в республіці почнуть виплачувати в євро, а курс обміну національної валюти на загальноєвропейську складе 0,702804 лата за євро.
Сильно пошарпані «балтійські тигри», як до кризи називали прибалтійські республіки за високі темпи зростання ВВП, поступово почали, здавалося б, приходити до тями: у 2012 році зростання ВВП Естонії склало 3,4 відсотка, Литви – 2,6, а Латвії – 5,3 відсотка. При цьому у Вільнюсі люблять наводити дані про те, що Литва стала одним з лідерів за темпами зростання ВВП в ЄС у першому півріччі 2013 року. Цей показник виріс на 4,2 відсотка в порівнянні з аналогічним періодом минулого року.
Номінально в 2013 році зростала і економіка Латвії, проте на початок року ВВП цієї балтійської країни все ще був на 12 відсотків нижче свого докризового рівня. Помітні посткризові тенденції і в Естонії, що здавалася раніше оплотом економічної стабільності – її ВВП у першому кварталі 2013 року впав на 1 відсоток.
Так чи одужують економіки балтійських країн, або це просто тимчасове поліпшення напередодні нової, ще більш затяжної кризи?
На думку відомого латвійського економіста Райти Карні, в Латвії ситуація поступово змінюється на краще, проте зміни ці стосуються не основних, а другорядних показників. За її словами, в економіці Латвії не стає більше грошей – виробляти промислові товари дуже дорого, народне господарство країни сильно залежить від зовнішніх обставин, а в сільському господарстві економіка «спотворена дотаціями до неможливості».
Дійсно, ще до початку фінансової кризи 2008 року ЄС надав балтійським неофітам серйозні дотації, однак через це Рига, Таллін і Вільнюс багато в чому втратили економічний суверенітет – всі основні рішення тепер приймаються в Єврокомісії.
Європейські чиновники, у свою чергу, порахували, що балтійським країнам слід позбутися залишків радянського виробничого комплексу, і всім відомі в СРСР підприємства («РАФ», «ВЕФ», Каунаський радіозавод – виробник знаменитих не тільки в СРСР телевізорів «Шилялис» – і інші) виявилися закриті. Однак самим, мабуть, болючим кроком для економіки всього регіону стало закриття Ігналінської АЕС – цього також зажадали в Єврокомісії. Після цього регіон став енергодефіцитним, що вкрай негативно позначилося і на розвитку бізнесу, і на тарифах ЖКГ.
І все ж життя середнього громадянина вже не радянської Прибалтики, за мірками СНД, та й Росії, дуже заможне: середня зарплата в Естонії на початок 2013 року склала 916 євро, у Латвії – 704 євро, в Литві – 646 євро (правда, і прибутковий податок в тій же Латвії становить 24 відсотки). Але тут багато своїх підводних каменів, про що говорить хоча б високий рівень безробіття, здебільшого прихованого.
Варто нагадати, що вступ до ЄС дало громадянам балтійських країн дуже велику перевагу перед тими ж росіянами чи українцями – свободу пересування і вибору роботи в країнах Європейського союзу. Але ця ж свобода призвела до масового відтоку працездатного населення з Латвії, Литви і – меншою мірою – Естонії.
Нещодавно Центральне статистичне управління Латвії опублікувало дані про те, що тільки за 2012 рік республіку покинули 25 тисяч її громадян. Таким чином, населення цієї балтійської країни до початку 2013 року становило всього 2,24 мільйона чоловік (для порівняння, в 1989 році населення тоді ще Латвійської РСР досягало майже 2,7 мільйона жителів). При цьому до жаху націонал-радикалів Латвія повільно, але вірно русифікується – масова міграція на захід стосується в основному титульної нації, тобто етнічних латишів. Зараз вони, а також латгали, які останнім часом все голосніше говорять про свою етнічну та релігійної самостійність – латгали, на відміну від латишів, католики – складають всього 59 відсотків населення Латвії. Якщо тенденція збережеться, то до 2020 року етнічних латишів залишиться менше половини населення країни.
Разом з тим російські, точніше, російськомовні жителі Латвії, навіть з числа негромадян, в основній своїй масі дуже задоволені життям в республіці, хоча порушення базових прав значної частини населення країни викликають все більш системний опір – вже з використанням інститутів ЄС.
Масова міграція працездатних громадян всерйоз загрожує і майбутньому Литви. Зараз чисельність населення цієї балтійської країни становить близько 3 мільйонів чоловік, хоча ще в 1989 році той же показник для Литовської РСР був майже на 700 тисяч осіб вище. Лише в Естонії справи йдуть трохи інакше: в основному естонці їдуть на заробітки до близької їм по мові і культурі Фінляндії, але невеликий розмір економіки цієї країни не дозволяє трудовій міграції прийняти значні масштаби.
Оскільки більшість тих, хто виїхав до країн ЄС у пошуках кращої долі – це молодь, яка, відповідно, не сплачує пенсійні та інші соціальні внески у себе на батьківщині, то вже зараз балтійські країни змушені дуже серйозно скорочувати витрати на пенсійне забезпечення (на початок 2013 року середня пенсія в Естонії склала 316 євро, у Латвії – 271 євро, в Литві – 236 євро), соціальну допомогу, охорону здоров’я. Наприклад, якщо в Західній Європі на охорону здоров’я йде близько 6 відсотків ВВП, то в Латвії та Литві – всього три відсотки.
Далі, швидкі темпи зростання економік балтійських країн, включаючи Естонію, були пов’язані з масштабним транзитом з Росії, насамперед нафти і нафтопродуктів. Але Росія вже друге десятиліття веде послідовну – і для російських реалій напрочуд ефективну – політику щодо переорієнтації транзитних потоків з портів Балтії на порти в Ленінградській області, які активно будуються. У зв’язку з цим завантаження прибалтійських портів падає починаючи з 2003 року, при тому що комплекс транзитних та інших логістичних послуг давав близько п’ятої частини ВВП Латвії та Естонії.
Показова в цьому зв’язку історія нафтового порту в латвійському Вентспілсі. За часів СРСР в це місто був проведений нафтопровід, і порт Вентспілса став найбільшим в СРСР експортним терміналом. Зараз Ventspils nafta може перевалювати на експорт 16 мільйонів тонн нафти і 12 мільйонів тонн нафтопродуктів на рік, і наприкінці минулого століття російські експортери практично повністю вибирали ці потужності. Але потім обсяги перевалки російської нафти і нафтопродуктів стали падати, і до 2010 року вона була припинена.
Велику надію влада Латвії покладала на те, що Білорусь, яка активно практикувала реекспорт російської нафти до Європи під виглядом «розчинників», зможе завантажити потужності Ventspils nafta. Але білоруський реекспорт на вимогу Москви був перекритий, і тепер Латвії нічого не залишається, окрім як активно пропонувати Росії викупити в неї контрольний пакет акцій найбільшого нафтового терміналу.
До фінансової кризи балтійські країни отримували досить високі дотації з Брюсселя, що призвело до істотного зростання рівня життя в них. Зараз ситуація змінилася – грошовий дощ на Прибалтику проллється хіба що в тому випадку, якщо вона повторить долю Греції, яка вже багато років не може виборсатися з фінансової прірви. Те, що поблажок у Брюсселя домогтися буде вкрай важко, свідчать і заяви єврочиновників. Наприклад, в лютому цього року президент ЄС Херман ван Ромпей виступив з новою пропозицією щодо семирічного бюджету блоку, в якому за пріоритетними для Латвії позиціями (дотації фермерам та фінансування вирівнювання) змін немає. Втім, в липні було анонсовано, що Брюссель вкладе мільйони євро в розвиток вантажних потужностей, а відповідно, і в збільшення вантажообігу Талліннського порту.
У жовтні минулого року єврочиновники заявили, що у зв’язку із закінченням періоду стагнації економічні взаємини між ЄС і прибалтійськими республіками потребують переформатування. Щоправда, коли саме стагнація дійсно піде в минуле, в Брюсселі, схоже, ніхто не знає. Але й відмовлятися від Прибалтики ЄС, зрозуміло, не має наміру. Тому, наприклад, тривають роботи з інтегрування енергетичного ринку регіону, спрямовані на подолання енергетичної ізоляції країн Балтії.
Однак, незважаючи на бравурну риторику офіційних властей, в експертному співтоваристві все частіше висловлюється думка, що одним з варіантів сталого розвитку прибалтійських республік була б їх переорієнтація на співпрацю з Росією, причому за моделлю СРСР-Фінляндія. Після Другої світової війни фіни, незважаючи на невдоволення Заходу, налагодили з Москвою широкомасштабне економічне співробітництво, яке, хоч частково і прив’язало економіку Фінляндії до радянської економіки, завантажило місцеві підприємства радянськими замовленнями. Причому для того, щоб виконати ці замовлення, фінам довелося запустити безліч виробничих потужностей, але в підсумку вони непогано заробили, поставляючи в СРСР машини і кораблі, а натомість отримуючи нафту та іншу сировину.
Але така вкрай вигідна модель економічної співпраці з Росією вимагало б від влади балтійських країн відмови від багатьох антиросійських догм і підходів часів пострадянської «втечі від Москви». І поки у керівництва прибалтійських республік є надія на постійне фінансове підживлення з боку ЄС, воно навряд чи піде за прикладом фінів.
Іннокентій Адясов
За матеріалами: Лента.РУ
Поділитися новиною
