2438
Остерігайтеся змови Китаю і Росії
— Світ
Відвідуючи в березні Москву під час свого першого закордонного візиту в якості нового голови КНР, Сі Цзіньпін заявив своєму колезі Володимиру Путіну, що Пекін і Москва повинні «рішуче підтримувати один одного в зусиллях щодо захисту національного суверенітету, безпеки та інтересів розвитку». Він також пообіцяв «тісну взаємодію в міжнародних регіональних справах». Путін у відповідь заявив, що «стратегічне партнерство між нами має величезне значення» в двосторонньому і міжнародному плані. Можливо, своїми промовами на зустрічі у верхах лідери двох країн дещо випереджають дійсність у ряді областей, проте американцям слід уважно проаналізувати російсько-китайські відносини, їх наслідки для Сполучених Штатів і варіанти дій у відповідь.
Саміт Володимира Путіна і Сі Цзіньпіна не притягнув до себе особливої уваги в офіційних вашингтонських колах і в засобах масової інформації, і така недбалість може дуже дорого обійтися Америці. Сьогодні у Москви і Пекіна є простір для маневру і той фундамент взаємної співпраці, який може завдати шкоди американським інтересам.
Якщо говорити конкретно, то дві країни можуть піти одним з двох можливих курсів. Перший – це створення і підтримка неофіційного альянсу з метою протидії американському впливу, в якому вони бачать загрозу своїм життєво важливим інтересам. Цей шлях важкий, враховуючи конкуруючі інтереси, що обтяжували відносини між Росією і Китаєм в минулому. Проте, в історії траплялися і більш дивні речі, коли дві країни стикалися з аналогічними викликами. Але є й інший курс. Дві країни можуть почати «дипломатію трикутника», схожу на стратегію Ніксона/Кіссінджера з 1970-х років. При такому сценарії Москва і Пекін можуть загрожувати Вашингтону перспективою створення двостороннього альянсу або укладення якоїсь тимчасової угоди про співпрацю, щоб чинити тиск і ставити Сполучені Штати у невигідне становище в переговорному процесі.
Поки російсько-китайські зв’язки найбільше схожі на неумисний наслідок американської політики, спрямованої на досягнення інших цілей. Думати про неумисні наслідки у зовнішній політиці американським керівникам завжди було непросто, особливо з закінченням холодної війни, коли демократичне і гуманітарне тріумфаторство перетворилося на форму політкоректності як серед республіканців, так і серед демократів. Війни в Іраку і Афганістані змусили Америку з часом провести вельми скромний самокритичний аналіз своїх дій, а проте наснагу від арабської весни і зовнішній тиск Британії та Франції з їх інтервенціоністськими позивами, особливо щодо Лівії та Сирії, звели нанівець настільки необхідне дослідження того, що працює, а що ні в американській зовнішній політиці.
Вражає те, що деякі європейські країни, нездатні проводити хоча б мало-мальськи здорову економічну політику і ефективно інтегрувати у своє суспільство швидко зростаюче населення іммігрантів, виробили в собі непереборне прагнення рекламувати Європу перед рештою світу як зразок і приклад для наслідування – якщо, звичайно, Сполучені Штати забезпечать їм мускульну силу. Беручи до уваги їх власну історію, досить цікаво спостерігати за тим, як ці європейці відмовляються визнавати все очевидніше відродження в світі традиційної політики з позиції сили, завдаючи шкоду власній концепції світу, що досягається методами соціальної інженерії і демократії.
Насправді, майбутнє зараз багато в чому нагадує минуле з його ворогуючими центрами сили і конфліктуючими цінностями. Як пише історик Крістофер Кларк (Christopher Clark) у своїй авторитетній роботі про причини Першої світової війни, «після закінчення холодної війни система глобальної двополюсної стабільності поступилася місцем більш складній і непередбачуваній розстановці сил, в яку виявилися включеними імперії, які приходять в занепад, і держави, що посилюються. Такий стан справ викликає порівняння з Європою 1914». Настільки похмуре порівняння може здатися надмірним, бо немає ніяких вагомих підстав вважати, що нинішня багатополярна плутанина може знову привести на світ два аморфних альянси або два тимчасових блоки, які будуть все більше конфліктувати один з одним.
Загальноприйнята точка зору в США практично не допускає можливості глобального перегрупування сил, що вже привели в дію Китай і Росія, які відчувають, що американська і європейська політика їм загрожує, а також не грають ніякої ролі у світовій системі, створеної Заходом. Які б не були шанси на створення міцного союзу між двома цими країнами на основі їхніх стратегічних інтересів і цінностей, навіть тимчасова домовленість тактичного характеру може надати величезний і довготривалий вплив на світову політику. Згадайте недовговічний Пакт Молотова-Ріббентропа, який менш ніж за два роки справив найдраматичніший вплив на світ напередодні Другої світової війни. Навряд чи хтось у Лондоні чи Парижі може уявити собі дипломатичні події такого роду.
Так, справжньому російсько-китайському альянсу заважає дуже багато чого: багаторічна взаємна недовіра; поєднання з китайського почуття переваги і російської імперської ностальгії; зниження китайських потреб в російській техніці, включаючи озброєння; побоювання Росії з приводу істотних китайських капіталовкладень в освоєння сибірських родовищ енергоресурсів; а також той факт, що в кінцевому підсумку Китаю і Росії від США і ЄС потрібно набагато більше, ніж один від одного.
І проте, китайські і російські керівники будуть узгоджувати ці дуже важливі розбіжності з основоположними спільними інтересами Пекіна і Москви. Перш за все, в обох держав є проблеми легітимності їх влади, оскільки вони стикаються з серйозними викликами з боку неспокійних етнічних і релігійних меншин. Відповідно, вони дуже болісно ставляться до зовнішнього впливу на їхні політичні системи. Крім того, треба пам’ятати наступне: те, що американські і європейські політики вважають благородними зусиллями з просування свободи і демократії, китайським і російським лідерам здається ворожою спробою повалення їх влади. Іноземні вказівки з державного управління країною з іншою історією, традиціями і обставинами рідко знаходять позитивний відгук, особливо у гордих і великих держав.
По-друге, хоча російські лідери зіграли найважливішу роль в руйнуванні Радянського Союзу, Захід вважає Росію спадкоємицею політики та цілей СРСР. Тому НАТО проводить політику розширення, включивши до свого складу не тільки колишні країни-члени Варшавського договору, але і три прибалтійські республіки. Крім того, Північноатлантичний альянс заявив про намір прийняти до свого складу Україну та Грузію. В цілому, майже в кожному спорі між Росією та колишніми радянськими республіками, причому навіть з авторитарною і репресивною Білорусією, Сполучені Штати і Євросоюз незмінно займають бік супротивників Москви. Це створює враження, що через багато років після закінчення холодної війни вищий пріоритет Заходу полягає не просто в стримуванні Росії, але і в її перетворенні.
Точно так само Сполучені Штати підтримують сусідів Китаю майже у всіх суперечках з цією країною, включаючи територіальні. Таку підтримку вони надають не тільки традиційним союзникам Америки, на кшталт Японії та Філіппін, а й В’єтнаму, який нітрохи не демократичніше Китаю і представляє дуже хворобливий епізод в американській історії. Прив’язка адміністрації Обами до Азії хоч і слабка по суті, але вона сприяє виникненню у Китаю відчуття того, що він потрапляє у ворожу облогу. З точки зору Америки, це цілком розумні дії, так як багато азійських країн вітають таку прив’язку. Але Пекін, як і очікувалося, бачить в цьому загрозу. Тому не дивно, що під час дводенного саміту президента Обами і Сі Цзіньпіна в місті Ранчо Міраж в Каліфорнії китайський керівник дотримувався позитивного настрою, проте відмовлявся від поступок з важливих питань, які в даний час поділяють дві країни.
Китай і Росія хочуть відірватися від політики «подвійного стримування», якою вона бачиться багатьом в обох країнах; і крім того, вони хочуть перебудувати світову політичну і економічну систему, створену Сполученими Штатами і Заходом для власного блага, як вважають у Москві та Пекіні. Чуючи про те, що вони повинні стати «відповідальними зацікавленими сторонами» і підтримувати рішення, прийняті у Вашингтоні і Брюсселі, бачачи, що Світовий банк і Міжнародний валютний фонд діють в основному як інструменти західної політики, а також відчуваючи, як США і ЄС регулярно управляють світовою фінансовою системою в цілях просування власних інтересів, російські та китайські лідери відразу приходять до висновку, що їхні країни хочуть поставити в невигідне становище. Але важливіше інше. Все це підсилює їх бажання перекроїти міжнародні правила, привівши їх у відповідність зі своєю силою і прагненнями. Ці настрої поділяють багато регіональних держав, що знаходяться на підйомі.
Не дивно, що провідний російський коментатор Андранік Мігранян задає риторичне питання про те, чи може всупереч багатьом спільним інтересам Росії та Америки виникнути «більше зближення російських і китайських інтересів з питань стримування зарозумілої і односторонньої зовнішньої політики Вашингтона, який намагається панувати у всьому світі».
Аналогічна стурбованість простежується у Пекіні та Москві, коли Сполучені Штати починають підштовхувати їх по складних і гострих питаннях, таких як Сирія, Іран та Північна Корея. Звичайно, підштовхування це правильний курс для Вашингтона. Сполучені Штати потребують їхньої допомоги з зазначених питань, а у Китаю з Росією є власні тривоги і стурбованості з приводу цих країн. Але вони не завжди дотягують до рівня тривог і стурбованості Америки, і крім того, у цих країн є й інші важливі пріоритети, які вони повинні брати до уваги. Відповідно, їм не дуже-то комфортно, коли вони відчувають, як їх упрягають в ярмо американських інтересів, особливо якщо вони не спостерігають особливих зусиль з боку Вашингтона з налагодження справжньої взаємодії зі взаємними поступками і компромісами, або з урахуванням їх інтересів у цих неспокійних країнах.
Схоже, багато хто у Вашингтоні вважає, що незважаючи на невдоволення і амбіції китайських і російських творців політики, вони в будь-якому випадку не захочуть розгойдувати човен своїх відносин із Сполученими Штатами і Євросоюзом. Євросоюз це торговий партнер Китаю номер один, а Сполучені Штати номер два. У Росії в цьому плані номер дев’ятий. Відповідно, Євросоюз для Росії це головний торговий партнер, а Китай знаходиться на другому місці з великим відставанням. Сполучені Штати в російському списку стоять на четвертому місці, після України. Китай з Росією також дуже зацікавлені в стабільності євро і особливо долара, тому що значна частина їх валютних резервів зберігається в центробанках саме в цих валютах. А оскільки Китаю належить більша частина американського боргу, Пекін украй зацікавлений в платоспроможності Америки.
Але незважаючи на настільки тісні економічні зв’язки, історія показує, що взаємозалежність в економіці має серйозні обмеження в запобіганні міжнародних конфліктів. Насправді, економічна взаємозалежність США і Японії лише сприяла зростанню напруженості між двома країнами перед Другою світовою війною. Точно так само перед Першою світовою війною Британія і Німеччина були один для одного основними торговими партнерами. Росія і Німеччина були тісно пов’язані і сплетені економічно, але це не завадило їм піти один на одного війною в 1914 році. Така ж ситуація була і до нападу Німеччини на СРСР у червні 1941 року. Рішення про розв’язання воєн в цих двох випадках наочно свідчать про те, що економічні інтереси можуть бути дуже швидко підпорядковані інтересам національної безпеки і внутрішньополітичним пріоритетам, коли розбіжності досягають точки кипіння.
Ось чому неправильно припускати, ніби Вашингтон і Брюссель можуть і далі задавати глобальний порядок та приймати рішення по міжнародних акціях. Китай і Росія згодні зі Сполученими Штатами і Євросоюзом в тому, що буде краще, якщо Іран і Північна Корея відмовляться від ядерної зброї, а таліби не прийдуть до влади в Афганістані. З точки зору Москви і Пекіна, ці спільні інтереси вторинні, якщо порівнювати їх із зусиллями двох країн щодо збереження свого впливу в Центральній і Східній Азії, і особливо з їх прагненням зберегти стабільність у себе вдома.
Заглядаючи в майбутнє, ми не можемо точно передбачити наслідки російсько-китайського альянсу, якщо такий виникне. Серед іншого, результати такого союзу будуть залежати від його міцності і довговічності, від серйозності конфлікту інтересів, що розводить Пекін і Москву нарізно, а також від сили тиску з боку США і їх союзників, яка буде змушувати їх йти на зближення один з одним. Але холодна війна закінчилася не так вже і давно, щоб американці могли забути поляризований світ, що веде в дипломатичний глухий кут або і того гірше.
Що стосується Ірану, уявіть собі таку ситуацію, коли Китай і Росія після американського чи ізраїльського нападу на цю країну пропонують Тегерану гарантії безпеки або обіцяють відновити його ядерну інфраструктуру. У Сирії ми вже бачимо результати того, що Росія встала на протилежну сторону, а Китай зайняв вичікувальну позицію. Або уявіть, як китайці допомагають партизанам на Філіппінах, а Кремль заохочує російськомовні меншини в Латвії та Естонії. Якщо відносини США з Росією і Китаєм погіршаться, такі кошмари не можна буде виключати.
Росія і особливо Китай вже наполегливо і впевнено нарощують і модернізують свій військовий потенціал. Поки Вашингтон відповідає на це вельми стримано і обережно, щоб не створювати видимість надмірної реакції. Але уявіть, що може трапитися, якщо армії двох країн будуть і далі зміцнюватися, здійснюючи маневри по всьому світу, особливо у взаємодії один з одним. Навряд чи між Заходом і цими двома наддержавами виникне війна. Але відбудеться посилення напруженості і конфліктних ситуацій, виникнуть нові гарячі точки а ля Сирія. Ворожнеча між великими державами серйозно ускладнить міжнародні зусилля з врегулювання криз. У цих умовах міжнароднн життя стане тривожним, а то й відверто небезпечним. Виникне ризик прорахунку, тиску в умовах ескалації напруженості і відчуття кризи. Для надій Америки на процвітання з’являться вельми неприємні наслідки.
Світ, в якому діє російсько-китайський альянс або навіть дипломатичний трикутник з його іграми жодною мірою не є неминучістю. Але такий ризик існує, і Захід повинен набагато краще розуміти це. Більше того, щоб знизити ймовірність такої ситуації, не треба йти ні на капітуляцію, ні на умиротворення. У США, Європи, Японії, Південної Кореї та багатьох інших союзницьких і дружніх країн у всьому світі досить влади і впливу, щоб відбити у лідерів Китаю і Росії охоту і прагнення відкласти убік власні конфлікти заради створення несприятливих умов для США і Заходу. Але проводячи жорстку, і разом з тим розсудливу і реалістичну зовнішню політику, Америка повинна аналізувати і враховувати інтереси інших держав з метою зниження ризику виникнення противаги своїй політиці у вигляді протиборчої глобальної коаліції. Таким чином, при проведенні своєї зовнішньої політики США слід приділяти більше уваги тим перевагам, які дає співпраця з Росією і Китаєм, а також брати до відома їх основоположні інтереси. Очевидно, що американські лідери повинні стояти на своєму в питаннях національних інтересах. Але вони повинні також думати і про розвиток співробітництва з Росією і Китаєм. Така співпраця не є нагородою за хорошу поведінку. Це оптимальний і, мабуть, єдиний спосіб для ослаблення кризи і виходу з патової ситуації в міжнародній політиці. Крім того, це також фундаментальний національний інтерес Америки.
Леслі Гелб – почесний президент Ради з міжнародних відносин (Council on Foreign Relations). Раніше він займав високі пости в Держдепартаменті та Міністерстві оборони, а також працював оглядачем New York Times. Він також є членом консультативної ради The National Interest. Дмитро Саймс – президент Центру за національний інтерес (Center for the National Interest) і видавець The National Interest.
“The National Interest”
За матеріалами: ИноСМИ.ru
Поділитися новиною
