1998
Десь в Китарктиці
— Світ
В останні роки все більше країн починають виділяти сили і засоби для аналізу та оцінки ситуації у «великій арктичній грі». Навколополярні області привертають увагу насамперед можливістю використання морських шляхів для транспортування вантажів за маршрутом Європа-Азія і покладами корисних копалин. Китай є найбільшим у світі споживачем та імпортером енергоресурсів, але його значна географічна віддаленість не дозволяє йому безпосередньо претендувати на рівне становище в регіоні, порівняно з країнами Арктичної ради, в яку входять Данія, Ісландія, Канада, Норвегія, Росія, США, Фінляндія та Швеція . Проте Пекін знайшов спосіб домогтися бажаного, використовуючи обхідні шляхи.
З кожним роком чималі арктичні багатства стають все доступнішими внаслідок глобального потепління і відступу полярних льодів все далі на північ. За оцінками Геологічної служби США, запаси нафти в Арктиці становлять 13 відсотків від неразроблених загальносвітових, природного газу – 30 відсотків, а зрідженого вуглеводневого газу – 20 відсотків. У кількісному відношенні це 90 мільярдів тонн нафти, 1,67 трильйона кубометрів газу і 44 мільярди барелів зрідженого газу.
Комерційна складова перевезення вантажів через Арктику в порівнянні з маршрутом через Суецький канал теж виглядає економічно привабливою. У серпні та вересні 2009 року перші іноземні судна пройшли по Північному морському шляху – два суховантажі Foresight і Fraternity німецької компанії Beluga Shipping Group транспортували вантаж для ТЕЦ у Сургуті. Роком пізніше арктичним проходом скористалися чотири судна. У 2012 році вже 46 суден перевезли по Північному морському шляху більше мільйона тонн, збільшивши обсяги транспортування вантажів на 53 відсотка в порівнянні з 2011 роком. За оцінками дослідників, до 2020 року цим шляхом буде перевезено вже 50 мільйонів тонн вантажу, що доводить привабливість маршруту для приватних перевізників. А в перспективі комерційний потенціал є і у Північно-західного проходу, розташованого в Канадському арктичному архіпелазі.
Оцінивши перспективи, що відкриваються, Китай першим з азійських держав став пробиватися у повноправні члени Арктичної ради. У Пекіні дотримуються точки зору, що Північний Льодовитий океан є спільною зоною для судноплавства. Крім того, там стверджують, що потепління клімату негативно позначиться на продовольчій безпеці країни, зокрема, зросте загроза повеней у прибережних регіонах, де зосереджені основні посівні площі.
У цьому зв’язку Китай став приділяти значну увагу дослідженням Арктики і Антарктики. З 1985 року по 2012 рік Пекін ініціював п’ять арктичних експедицій і 28 антарктичних, відкрив власну арктичну наукову станцію «Хуанхе». Крім того, фінські суднобудівники поставлять до 2014 року новий криголам на додаток до вже наявного «Сніжного дракона», купленого в 1993 році в України. Китайські представники беруть участь у роботі Міжнародного арктичного наукового комітету, в проекті «Міжнародний полярний рік» та інших організаціях і програмах, зайнятих вивченням Арктики з точки зору кліматичних змін і захисту навколишнього середовища.
На даний момент китайські дії відносно Арктики чітко показують, що Пекін прагне закамуфлювати свої справжні інтереси в регіоні питаннями моніторингу довкілля, захисту арктичних тварин і турботи про корінне населення. Риторика Пекіна спрямована на позиціонування Арктики як міжнародної зони, зміни в якій торкаються всіх країн. У КНР відзначають той факт, що зміна клімату загрожує глобальній безпеці. Поряд з Францією і Німеччиною Китай небезпідставно вважає, що повторення в Арктиці розливу нафти, подібного за сценарієм з катастрофою 2010 року в Мексиканській затоці, спричинить за собою катастрофічні наслідки для всіх країн світу. Саме тому Китай щорічно витрачає на полярні дослідження 49 мільйонів євро, будує в Шанхаї центр з вивчення Півночі і збільшив кількість вчених, що займаються полярною проблематикою, в п’ять разів, до 1000 чоловік.
Однак іноді Пекін дозволяє ряду дослідників натякати в пресі, що Китай не має наміру миритися з нинішнім розподілом сил в регіоні. Найбільш значущою подією в полеміці, яка говорить про амбіції Пекіна в арктичній гонці, є іменування КНР «близькоарктичною державою». Цей термін вже міцно увійшов в лексикон китайських дослідників, що займаються вивченням Арктики. Однак настільки сміливе найменування викликало іронічну реакцію німецької газети Spiegel. Видання зазначило, що якщо слідувати логіці китайського посла в Норвегії, який заявив, що Китай є близькоарктичною державою, оскільки більша частина КНР досягає 50 градусів північної широти, то й німецький острів Зюльт, розташований на 54-й широті, також повинен вважатися близькоарктичним.
Нинішня позиція КНР виглядає досить обережною, враховуючи пильну увагу США і Канади до дій Росії в регіоні (публікація нової Арктичної стратегії, бойове чергування російських ВПС і ВМФ в прикордонній зоні, установка прапора на Північному полюсі в 2007 році), які розцінюються як прояв агресії. У цьому зв’язку Пекін, ймовірно, залишить образ небезпечного гравця Москві, а сам буде підтримувати імідж мирної країни і сконцентрується на нейтральних темах: спонсорування експедицій, вивчення кліматичних змін, підтримка соціального та економічного розвитку місцевого населення, боротьба із забрудненням навколишнього середовища і туризм.
Маючи міцні позиції у вищенаведених областях, Китай отримає можливість не тільки акумулювати знання міжнародного наукового співтовариства і приводити вагомі доводи на підтримку теорії про вплив танення арктичних льодів на Китай, а й взаємодіяти з організаціями, що представляють місцеве населення та мають статус постійних членів в Арктичному раді. Це дозволить Китаю лобіювати свої інтереси в раді не безпосередньо, а використовуючи особливий канал, який вже зарекомендував себе як дієвий.
Наукова полеміка необхідна Китаю для досягнення справжніх цілей в Арктиці, а вони лежать в економічній сфері. Перш за все, це диверсифікація основних транспортних шляхів. Як відомо, основний канал постачання в Китай – Малаккська протока – ненадійний з причини піратства і є потенційною мішенню для терористів. У цьому зв’язку Арктичний морський шлях дозволить Китаю, по-перше, скоротити витрати на перевезення, по-друге, отримати додатковий торговий маршрут, по-третє, зменшити ризики закриття протоки ВМС США у разі потенційного конфлікту. Усвідомлював вразливість китайських поставок уже колишній голова КНР Ху Цзіньтао. За оцінками китайських аналітиків, до 2020 року через північний морський шлях проходитиме від 5 до 15 відсотків китайського зовнішньоторговельного обороту. За даними норвезької транспортної компанії Tschudi Shipping Company, транспортування вантажів через Арктику з Кіркенеса або Мурманська в Шанхай дозволить скоротити шлях на 16 днів.
Зростаюче споживання змушує китайські компанії інвестувати величезні кошти у видобуток і транспортування нафти, наприклад, з Африки і Бразилії. У цьому зв’язку прогнози щодо покладів природних копалин в Арктиці спонукають Китай активно діяти в даному питанні, щоб не опинитися на периферії великої політики. Так, Китайська національна нафтогазова корпорація (CNPC) стала третім партнером «Роснафти» (поряд з італійською Eni і норвезькою Statoil) в освоєнні родовищ Західно-Приновоземельське (Баренцове море), Південно-Російське і Мединсько-Варандейське (Печорському морі). Очевидно, крім доступу до нових родовищ і поставок нафти, Китай буде намагатися отримати і сучасні технології буріння, яких у нього на даний момент немає.
Другим стратегічним ресурсом за значимістю після нафти і газу є залізна руда. Китай вже домовився з Гренландією, що починаючи з 2015 року London Mining спільно з Sinosteel і China Communication Corporation видобуватимуть 15 мільйонів тонн залізної руди з шахти Ісуа, а в разі отримання контракту на розробку родовища Кванефьельд (Kvanefjeld) КНР в особі держкомпанії Inner Mongolia Baotou Steel Rare Earth тільки зміцнить своє становище на ринку в якості лідера.
Третім елементом в економічній стратегії Пекіна в Арктиці стане прагнення отримати частину морських ресурсів регіону, зокрема, риби. Поки що основними експлуатантами акваторій вилову є Гренландія, 90 відсотків експорту якої припадає на рибу, і Ісландія (33 відсотки). У той же час торгівля морепродуктами приносить Норвегії та Росії всього шість і один відсоток відповідно. Але і ці обсяги є значними в абсолютному грошовому вираженні. Наприклад, у 2011 році Норвегія отримала 1,8 мільярда доларів від продажу тріски і 4,8 мільярда доларів – від продажу лосося.
Китай активно налагоджує двосторонні економічні зв’язки з невеликими країнами-членами Арктичної ради, щоб гарантувати собі підтримку при голосуванні на місце постійного члена. Ця тактика ефективно працювала в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, де Китай лобіював зону вільної торгівлі з АСЕАН не в рамках організації, а будуючи стабільні інвестиційні відносини з окремими державами, що в 2010 році призвело до бажаного результату.
Що стосується Арктики, то в травні 2010 року Данія і Китай уклали угоди на суму 740 мільйонів доларів у сферах енергетики, «зеленої економіки», сільського господарства і продовольчої безпеки. У 2008 році Китай надав Ісландії валютний своп на 406 мільйонів євро для підтримки банківської системи.
У результаті в 2011 році датський посол у Китаї висловився на підтримку надання КНР статусу постійного спостерігача. З аналогічною заявою виступили прем’єр-міністри Гренландії та Ісландії. У січні 2013 року на засіданні Арктичної ради в Тромсі представники Швеції і навіть Норвегії (незважаючи на скандал з присудженням Нобелівської премії миру дисиденту Лю Сяобо) також заявили про бажання обговорити роль Китаю в цій організації. Ці зусилля увінчалися успіхом. 15 травня Китай отримав статус спостерігача, правда, разом з потенційними конкурентами: Індією, Італією, Японією, Південною Кореєю та Сінгапуром.
Додатково слід зазначити, що політика КНР в рамках фінансової допомоги невеликим країнам регіону дозволить Пекіну брати участь і в розвитку інфраструктури, яка вкрай необхідна у випадку цілорічного функціонування морського шляху через Арктику. Мова йде про створення портів, судноремонтних майстерень, транспортних хабів (наприклад, Ісафьйордюрі в Ісландії), рятувальних центрів.
На ближньо-і середньостроковій перспективі китайська зовнішньополітична стратегія в Арктиці буде переслідувати виключно прагматичні цілі, оскільки на кону стоїть не тільки економічне благополуччя країни, а й імідж КНР як потенційного світового лідера. У той час як полеміка стосуватиметься виключно питань впливу потепління на китайське навколишнє середовище і продовольчу безпеку, а також відкритості Арктики всьому світу, Пекін методично і цілеспрямовано продовжить розвивати економічну залежність від КНР невеликих приарктичних країн (приклад чого – підписання угоди про зону вільної торгівлі з Ісландією) з метою обміну на повноправне місце в Арктичній раді.
Крім того, дорогі проекти з освоєння нових родовищ нафти в Арктиці означають необхідність залучення інвесторів, що відкриває Китаю можливості присутності в регіоні і гарантує постачання енергоресурсів. Однак крім цього Пекіну доведеться домовлятися з Москвою про вигідні для нього тарифи за транзит суден і не забувати про конкурентів. Останнім часом активізували зусилля з вивчення інвестиційної привабливості Арктичного морського шляху Японія і Сінгапур – найпотужніший гравець в галузі будівництва портів.
Артур Гущін
За матеріалами: Лента.РУ
Поділитися новиною
