5070
Чому не можна довіряти навіть найкращим економістам
— Казна та Політика
“Коли ставки високі, політики посилаються на певні висновки економістів та інших дослідників. Але наскільки правильно використовувати наукові роботи як підстави для поточної політики? І якщо не використовувати, то для чого потрібні економісти?” – філософствує в Project Syndicate відомий американський економіст Дені Родрік.
Наприклад, американські консерватори і чиновники Євросоюзу для виправдання політики жорсткої економії стали посилатися на роботу двох професорів Гарвардського університету Кармена Рейнхарта і Кенетта Рогоффа.
В опублікованій у National Bureau of Economic Research статті Рейнхарт і Рогофф стверджували, що державний борг, який перевищує 90% до ВВП, різко уповільнює економічне зростання. Три економісти з Массачусетського університету зробили те, що в академічному світі є рутинною річчю: вони проаналізували цю статтю колег і критикували її.
Крім незначних помилок у таблицях, багато питань викликали використані Рейхартом і Рогоффом методологічні підходи, які, по суті, ставлять під сумнів надійність висновків всього дослідження. Найголовніше, що докази про небезпеку порогу 90% у статті досить непереконливі: можлива зворотна залежність. Як правило, слабке зростання призводить до високої заборгованості, а не навпаки.
Рейнхарт і Рогофф досить категорично відкинули висунуті їм звинувачення, стверджуючи, що їх критики, вільно чи не вільно, беруть участь у кампанії політичного обману. Крім іншого вчені заявили, що не є прихильниками політики жорсткої економії, якими їх намагаються представити опоненти.
Однак проблема в іншому: економісти і результати їх дослідження використовуються в громадських дискусіях. Шум навколо статті Рейнхарта і Рогоффа – це не чергова академічна перепалка. У зв’язку з тим що поріг 90% став важливим аргументом у політичній боротьбі, економісти були звинувачені у створенні “наукового прикриття” певного політичного курсу. Саме тому багато хто став говорити про створення певного зведення правил, що регулював би використання політиками економічних досліджень.
Неприпустима ситуація, коли економісти не передбачають, як їхні ідеї можуть бути інтерпретовані (особливо якщо неправильно) в громадських дебатах. Можливо, Рейнхарту і Рогоффу слід було применшити важливість отриманих результатів, що завадило б прихильникам дефіциту некоректно використовувати їх дослідження. Економісти, на відміну від учених природничих наук, рідко отримують однозначний результат, що не викликає сумніву. З одного боку, всі економічні доводи повинні розглядатися в певному контексті і з великою кількістю можливих варіантів. При цьому всі економічні рекомендації повинні починатися з “якщо…, тоді”. Можливо тому поради щодо вирішення тієї чи іншої проблеми більше схожі на майстерне пророкування, ніж на науково обґрунтовану пораду.
З іншого боку, емпіричні докази рідко можуть врегулювати суперечку сторін, у яких діаметрально протилежні точки зору. Це, в першу чергу, стосується макроекономіки, де статистики не так багато і її можна інтерпретувати під різним кутом. У зв’язку з цим згадуються слова головного економіста Світового банку Каушіка Базу: “Одна річ, яку експерти знають, а звичайні люди ні, – це те, що вони знають набагато менше, ніж звичайні люди думають про них”. Журналісти, політики та громадська думка мають схильність надавати велике значення тому, що кажуть економісти. При цьому економісти, на жаль, рідко вирізняються скромністю, особливо на публіці.
Інша важлива річ, яку громадськість повинна знати про економістів: просуватися по кар’єрних сходах в академічному світі їм допомагає хитрість, а не мудрість. Професори на чолі провідних університетів вирізняються не правдивістю поглядів на реальний світ, а вмінням створювати витіюваті, максимально закручені теорії. Якщо ж вони ще є проникливими спостерігачами і можуть розумно міркувати, то їм взагалі немає ціни.
За матеріалами: Вєсті Економіка
Поділитися новиною
