10519
Як загиналась сталь. Падіння металургії викинуло на вулицю більше 100 000 людей
Українські металурги закривають ще вчора успішні підприємства і виганяють на вулицю і за кордон десятки тисяч людей. Світова криза винна лише почасти. Допомагають їй власники підприємств і застарілі технології, пише журнал Кореспондент.
Робітників Запорізького заводу феросплавів (ЗЗФ) на центральному вході зустрічають два взаємовиключні плакати. Вгорі – Бажаємо успіхів у праці. Трохи нижче – Завод зупинений. Прохідна закрита. Смикати за ручку дверей марно. На пропускному пункті ні душі.
Потрапити всередину підприємства Кореспонденту допоміг Олексій Олексієнко, заступник голови правління ЗЗФ. Він і розповів, що 1 грудня, після тривалої боротьби зі світовою кризою та українською владою, завод довелося зупинити. З 31 сталеплавильної печі горить тільки одна, та й то не заради виробництва феросплавів.
“Якщо ми зараз, у морози, зупинимося, труби перемерзнуть, почнуть лопатися, а заміна комунікацій – це по суті нове будівництво заводу”, – пояснює Олексієнко.
ЗЗФ не перше і не останнє підприємство гірничо-металургійного комплексу України, що повісило замок на двері. Наприклад, на 80-му році успішного життя фактично згорнув свою діяльність Запорізький алюмінієвий комбінат (ЗАлК).
“Ми закривалися не протягом тижня, – уточнює голова місцевого профкому Сергій Рибалко. – Ми закривалися чотири роки”.
Втрати тих, хто все ще працює, колосальні. Обсяги закордонних продажів, у порівнянні з ситим 2007 роком, скоротилися на чверть, ціни стиснулися на третину. Є мінімум п’ять причин цього.
По-перше, європейці та азіати, що зазнають економічних лих, – найзаможніші клієнти українців – знизили обсяги замовлень. По-друге, світ переживає перевиробництво прокату. Третя і четверта причини застою – низька якість вітчизняної сталі і надзвичайно висока її собівартість. П’ята причина заплаканих очей сталеварів – необхідність купувати найдорожчу в світі електроенергію та вугілля у монополіста, компанії бізнесменів Ріната Ахметова і Вадима Новинського.
У результаті всіх перипетій з національної металургії відбувся масовий вихід. За чотири роки кризи галузь втратила 136 тис. робочих місць. Звільнені співробітники пішли шукати щастя на біржу праці. Деяким пощастило залишитися в професії, але для цього довелося залишити країну.
“Це явище стало масовим, – каже Валерій Сєдов, голова запорізького обкому Профспілки металургів і гірників України. – Коли алюмінієвий комбінат закривався, [робітникам] пропонували укладати контракти і виїжджати на Урал, в Казахстан, в Африку”.
Ми їх втрачаємо
З рота Олексієнка валить густа пара. Через люті морози він і хвилини не може простояти на місці, тому весь час просить Кореспондент рухатися швидше. Жодних заперечень заступник голови правління ЗЗФ не зустрічає, так як в плавильних цехах дійсно стоїть моторошний холод, абсолютно не властивий приміщенню, де ще зовсім недавно палали печі. Тепер вони всі задуті.
Одна з причин цієї вічної мерзлоти пояснюється оголошенням, яке вивішене всередині обмерзлого цеху: Піч відключена <…> через відсутність збуту.
Унаслідок поганої ринкової кон’юнктури скорочують свою діяльність і інші гіганти галузі. У Луганську намертво став Стахановський феросплавний. Безрадісно і в Маріуполі.
Енвер Цкітішвілі, гендиректор Азовсталі, в інтерв’ю місцевій газеті Приазовський робітник зауважив: “Цей ринок [світовий ринок металопрокату] обвалився остаточно. Зникли замовлення”.
Запорізький комбінат Дніпроспецсталь також викинув білий прапор, визнавши, що попит на його продукцію здувся.
Якщо в 2008 році обсяг всієї української виплавки досяг рекордних 42,8 млн т, то в цьому – всього 32,6 млн т. Втрата галузі за чотири роки – понад 10 млн т. Це дорівнює одночасному зникненню в Україні трьох гігантів – криворізького АрселорМіттал, Алчевського меткомбінату і Запоріжсталі, разом узятих.
Олександр Крайников, доктор фізико-математичних наук, начальник аналітичного відділу держпідприємства Укрпромзовнішекспертиза, пропонує Кореспонденту включити калькулятор і підрахувати розмах фінансових втрат колись найбільш грошової галузі України.
У солодкому для сталеварів 2007 році за кордон було продано 28,4 млн т металопродукції за середньою ціною $750 за 1 т. У цьому році промисловість сповзла до 22,6 млн т. При цьому ціна за 1 т металу скотилася до середньої позначки $550 . Експортні втрати меткомбінатів – $9 млрд на рік. Ця сума дорівнює розміру зовнішнього держборгу України, який країні слід заплатити в 2013-му.
Справедливості заради варто сказати, що тотальне згортання металургійних виробництв відбувається по всьому світу. Британський АрселорМіттал пакує валізи у Франції і Люксембургу, російська сталеварна група Мечел повністю продала свої активи в Болгарії.
Павло Перконос, заступник начальника аналітичного відділу, директор з розвитку проекту Дельфіка, пояснює масовий розпродаж тим, що з 2009 року загострилася проблема світового надвиробництва. Чверть металургійних потужностей планети простоює. Однак ні у Перконоса, ні у його колег язик не повертається в усіх бідах звинувачувати лише світову кризу. Головні причини національної катастрофи – всередині України.
Великі ілюзії
Крайников згадує повчальну історію початку 2008-го. Тоді Запоріжсталь замовила його відомству дослідження перспектив розвитку профільного ринку. На фінансовому горизонті не було ні хмаринки. Ціни на сталь зростали, продукція розліталася в усі кінці планети. Тим не менше, експерти Укрпромзовнішекспертизи написали у звіті, що цей мармелад ось-ось закінчиться.
“Потім я отримав три листи від керівництва підприємства: ви, хлопці, молодці, але ми в це не віримо, наші фахівці говорять, що зростання буде продовжуватися, – розповідає Крайников. – Ми відповіли: неможливо, щоб це зростання було постійним. Вони знову нам написали, але на цей лист вже не довелося відповідати – у цей момент все впало”.
Українці рідко втрачають можливість втратити можливість. Заробляючи на експорті понад $20 млрд на рік, власники меткомбінатів не поспішали займатися технологічним переоснащенням. У всьому світі, зокрема в США, щорічно в модернізацію і без того сучасних виробництв вкладали в середньому $60 на кожну 1 т виплавленої сталі. В Україні – до $15.
“Цього для підтримки штанів, можливо, і вистачить, – підкреслює Олег Гнітецький, експерт Укрпромзовнішекспертизи. – Але про якесь просування вперед мова не йде”. Природу цього індустріального мінімалізму експерт пояснює банальною жадібністю. “Ріс ринок, шкода було втрачати гроші. Це ж треба було зупинятися і проводити реконструкцію, – розводить руками Гнітецький. – А потім прийшла криза, і гроші розчинилися”.
Профспілковий активіст Сєдов згадує, що ще в 1999 році був ухвалений закон, що надав металургам всі необхідні пільги в обмін на технологічну революцію. “Вони все отримали, а модернізація… – Сєдов робить паузу і потім дипломатично закінчує думку: – Я не скажу, що її нуль, але дуже низький відсоток”.
У підсумку немодернізоване обладнання як споживало, так і споживає рекордний обсяг енергоресурсів. Чверть обсягу сталі виплавляють старим мартенівським способом, який вельми марнотратний і зжирає величезний обсяг імпортного палива.
“Природний газ у доменному виробництві використовується тільки в двох країнах – в Росії та Україні, – констатує Перконос. – Більше ніде”.
Завищену собівартість виробництва металургам забезпечує не тільки його технологічна застарілість, але і ринковий феодалізм. Практично вся сировинна база, без якої ніякої сталі не звариш, знаходиться в руках однієї компанії, яку контролюють два бізнесмени – Ахметов і Новинський.
Залізорудні ГЗК, шахти, які видобувають коксівне та енергетичне вугілля – це потужний важіль із придушення будь-якої конкуренції. За даними інвесткомпанії Dragon Capital, компанія ДПЕК (власник – Ахметов) контролює 66% національного видобутку енергетичного вугілля. Як результат, говорить Крайников, внутрішні ціни дуже перегріті.
“Українське вугілля незавидної якості, дорожче, ніж найкраще світове вугілля”, – обурений експерт.
Коли Олексієнко чує слово “вугілля”, його рука тягнеться до телеграми. Вона датована 19 листопада, адресована керівництву ДПЕК і підписана міністром енергетики та вугільної промисловості Юрієм Бойком. У ній великий чиновник пише, що з листопада 2012 року сировина повинна закуповуватися винятково у ДПЕК або у держпідприємств, через те що останні стикаються зі складнощами в реалізації продукції. “А також припинити закупівлю вугілля з ресурсу не державних виробників”, – завершується цей лист.
“Ви розумієте, що відбувається?” – обурюється Олексієнко. Тепер його завод не може закуповувати вугілля в іншого постачальника, з яким зазвичай мав справу.
ДПЕК не тільки вугільний, але і електроенергетичний монополіст, що контролює більшу частину вітчизняних обленерго, він же є єдиним експортером видобутого в країні струму. За даними Dragon Capital, компанія контролює 29% в електро- і 59% в теплоенергетиці.
За кордон ДПЕК відправляє електроенергію за встановленими держцінами – $60 за 1 кВт/год, дорожче ніхто не купить. Але всередині країни мінімальна вартість 1 кВт/год – $93, і дешевше в Україні купити нема у кого. Феросплавні підприємства – одні з найбільших споживачів обленерго. У них немає вибору – плати або вмирай.
Олексієнко включає калькулятор і береться рахувати, яку фору обленерго дало його закордонним конкурентам. Після простих множень виходить, що за рівних складових вартість електроенергії в кожній 1 т імпортних феросплавів – $250, а українських – $391. “Ну як передавити різницю $150?” – запитує топ-менеджер.
З цими цифрами керівники Запорізького і Стаханівського феросплавних оббігали всі владні кабінети. Безрезультатно. Кореспондент запитав у ДПЕК: “Хіба не в ваших економічних інтересах знизити тарифи до прийнятних, щоб зберегти велике виробництво і великого клієнта? Чому закупівля вугілля повинна проводитися тільки у вас або у держкомпаній?”. Після трьох днів мук в ДПЕК відповіли, що утримаються від коментарів.
Скорочені штати України
Олексієнко проводить для Кореспондента екскурсію по цеху, де вироблявся високотехнологічний металевий марганець. Він розповідає, що ще рік тому тут працювали більше 450 професіоналів своєї справи. Тепер тут бродять три охоронці, вартують німецьке і шведське обладнання, в яке власники вклали $100 млн.
Всі печі і пульти управління наглухо заварені – як у цьому, так і в сусідніх цехах. Близько 1,5 тис. осіб втратили досить добре оплачувану роботу. Ще в листопаді середня платня по заводу становила 4,2 тис. грн. Але не одним ЗЗФ сита нинішня криза. Тільки в Запорізькій області з металургії викинуті 15 тис. робітників.
“Це вже революційна ситуація, – констатує Сєдов. – У них же є сім’ї, а значить, постраждали 50-60 тис. людей”.
Рибалко розповідає Кореспонденту про сотні поламаних доль працівників ЗАлКу. Сьогодні тут працюють 270 осіб. У кращі часи їх було понад 6 тис. Нещодавно колишній бригадир анодчиків (фахівець з виробництва алюмінію), людина з вищою освітою, а нині – охоронець запорізького стриптиз-бару завітав до Рибалка.
“Він до мене прийшов і каже: “Сергіє Олександровичу, можна, я візьму у вас кубок, який я виграв на спартакіаді [з армрестлінгу]?”. – “Льошенька, а навіщо він тобі?” – питаю його. – “А я поставлю його в стриптиз-барі, нехай знають, хто їх охороняє”, – Рибалко робить паузу. – Ви смієтеся? А мені плакати хочеться”.
І все ж багатьом фахівцям після тотального скорочення на українських підприємствах пощастило зберегти себе в улюбленій професії. Правда, для цього довелося залишити країну. Колишній начальник відділу на ЗАлК очолює тепер алюмінієвий завод в Нігерії, з ним туди переїхали п’ять його колег. Ще один вчорашній залковець сьогодні заступник директора з виробництва в Гвінеї.
Урал, Красноярськ, Іркутськ, Казахстан – Рибалко не може зупинитися, перераховуючи географію втечі висококваліфікованих колег. Він дивується: якщо у всіх бідах металургів винна світова криза, то чому в Африці, Росії та Казахстані робота є, а в Україні її немає?
Кореспондент по черзі запитав у трьох своїх співрозмовників: “Чи є у вас підстави вважати, що успішні підприємства ведуться до банкрутства штучно, щоб бути недорого купленими структурами, близькими до влади?”.
Олексієнко, Рибалко і Крайников відреагували на питання однаково – завбачливо покосилися на диктофон. Але відповіли всі по-різному.
Перший сказав: “Не виключаю”. Другий запротестував: “Я в політику не втручаюся”. Третій цнотливо відповів: “А навіщо?”.
“Рано чи пізно ви зіткнетеся з тим, що вам вже нікого буде поглинати, ви будете змушені змагатися з акулами капіталізму і ви ж програєте [через технологічну відсталість], – резюмує Крайников. – Ми ж бачимо, що український експорт скорочується”.
Гра цифр
1т сталі, виробленої в Україні, вимагає енерговитрат в 2,2 рази більших, ніж у Росії, у 4,8 рази більших, ніж у Польщі, в 9 і 12 разів більших, ніж у Туреччині та США відповідно.
80% металопродукції України йде на експорт і лише 20% – на внутрішнє споживання. За даними Укрпромзовнішекспертизи, це надзвичайно вразлива пропорція. Ідеальна – 40% експорт, 60% внутрішній ринок. Такий баланс утримує, наприклад, Росія.
2008 рік – гірничо-металургійний комплекс на піку своїх можливостей приніс Україні 40% валютних надходжень і 20% ВВП.
Олександр Пасховер
За матеріалами: Корреспондент.net
Поділитися новиною
