4821
Металургія України безповоротно відстала від конкурентів
Пройшовши через локальний спад активності в кінці 2011, чорна металургія України так і не змогла відновити минулорічний рівень виробництва. За 5 місяців 2012 року відставання в порівняльних обсягах виплавки сталі перевищує 4%. Багато експертів висловлюють надію, що в другій половині року зовнішній попит на українську металопродукцію зросте, дозволивши галузі закінчити 2012 з виробничим результатом не гіршим 2011. Разом з тим все частіше звучать судження про системні проблеми наших метпідприємств, які помітно звужують (а то і зводять нанівець) горизонти зростання в національному секторі сталі.
Песимістичний сценарій для вітчизняної чорної металургії видається найбільш реалістичним і екс-міністру промисловості країни (1995-1997), члену-кореспонденту НАН України, професору Валерію Мазуру. Він вважає, що в найближчу десятирічку галузь істотно скоротить обсяги виробництва навіть у порівнянні з першими посткризовими роками. В інтерв'ю з ним МінПром вирішив з'ясувати причини такої невтішної оцінки майбутнього для нашої металургії.
- Валерій Леонідович, виступаючи на травневому з'їзді УАВтормет, ви заявили, що протягом майбутніх десяти років наша країна знизить виплавку сталі до щорічних 26-28 млн. тонн проти зафіксованих в минулому році 34,7 млн. тонн. На чому ґрунтується такий ваш прогноз? Адже плани основних гірничо-металургійних груп в Україні, навпаки, передбачають значне нарощування в обсягах виробництва сталі.
- Знаєте, кілька років тому Міністерство промислової політики України планувало на довгострокову перспективу суттєве збільшення рівня виплавки сталі в країні - до 65 млн. тонн на рік. Тоді це видавалося цілком можливим, виходячи з показників, з якими металургійна Україна завершила радянський період своєї історії. (У 1990 обсяг виплавки сталі в УРСР перевищив 52 млн. тонн - прим. Автора). Вважалося, що після адаптації до ринкових умов господарювання напрацьований вже потенціал галузі буде успішно реалізований новими приватними власниками заводів і комбінатів. Але цього не сталося, а єдиний раніше гірничо-металургійний комплекс був сегментований на окремі підприємства або групи таких... Тобто, замість гірничо-металургійного комплексу (ГМК) України, як єдиного цілого організму, ми сьогодні маємо розрізнені металургійні підприємства, розташовані на території України.
Причина для нинішнього песимістичного сценарію - не є секретом. Я не раз вже констатував: випрацювавши за двадцять років незалежності колишній технічний і технологічний ресурс, українські метпідприємства масштабно не освоїли нічого, що змогло б підтримати їх конкурентоспроможність в умовах ринку, що розвивається. На галузь тисне як зношеність основного технологічного устаткування, так і нарощування сучасних металургійних потужностей у світі, можливості виробництва яких вже кілька років перевищують 500 млн. тонн сталі на рік.
Сьогодні наші метпідприємства "з технічних причин" не в змозі ефективно конкурувати на глобальних ринках сталі навіть за обсягів виробництва сталі, які спостерігаються, не кажучи вже про планований приріст виплавки! Галузь безповоротно відстала від темпів впровадження передових технологій металургійного переділу, що демонструються в країнах, що входять до ТОП-10 світових виробників сталі: у Німеччині, США, Росії, Китаї, Індії. Причому відставання настільки масштабне, що шансів його ліквідувати майже не залишилося. Та й потенційних можливостей, схоже, теж немає.
-Чому ж!? В останнє десятиліття на українських метпідприємствах заявляли і здійснювали масштабні програми докорінної модернізації і реконструкції...
- Окремі досягнення на деяких комбінатах, звичайно, можна відзначити. Але все це - точкові ін'єкції. Вони не змінили загальну картинку відставання металургії України від сучасних технічного і технологічного рівнів. У цілому ж ситуацію з техпереоснащення галузі можна назвати явно несприятливою.
Тепер, що стосується планів технічного розвитку. Обіцяти - не означає одружитися. Заяви власників про майбутню модернізацію та реконструкцію ГМК України лунають вже не перший рік. А віз і нині там. На ділі, активна та ефективна політика техніко-технологічного зміцнення ринкових позицій чорної металургії України масштабно не проводиться. На жаль в останнє десятиліття роль державного впливу на галузь була зведена по суті до нуля.
Нагадаю, галузь - експортоорієнтована; порядку 80% своєї продукції українські меткомбінати збувають на зовнішніх ринках. А за кордоном вже зовсім інші вимоги до сталевої продукції, ніж 20 років тому. Наші метпідприємства в більшості не можуть забезпечити ці підвищені вимоги до якості металопрокату. А собівартість нашої металопродукції давно залишає бажати кращого.
Простий приклад з мартенівським виробництвом. У всьому світі металурги відмовляються від виплавки сталі в мартенах, віддаючи перевагу електросталеплавильним агрегатам. А в Україні, наприклад, на МК "Запоріжсталь" сталеплавильний переділ представлений тільки мартенівськими печами.
Цей комбінат для мене не чужий. В його цехах я ще 40 років тому проводив дослідження, результати яких були покладені в основу моєї кандидатської дисертації. Ситуацію на цьому підприємстві я і зараз відстежую постійно. Так от, скільки десятків років на МК "Запоріжсталь" заявляли про програму заміни застарілого способу виплавки сталі конвертерним, а мартенівські печі тут працюють досі. І не тільки мартенівські печі. Вимагають докорінної реконструкції та модернізації прокатні стани, а також інші агрегати.
Я запитував власників Запоріжсталі, чому немає зрушень у даному найважливішому напрямку технічного переоснащення комбінату? Отримав таку відповідь: за їхніми розрахунками, заміна мартенівських потужностей на киснево-конвертерне виробництво відчутного ефекту у вигляді збільшення вартості продаваної металопродукції не принесе. Тому вони не вважали економічно доцільним вкладати в цю програму необхідні 1-1,5 млрд. дол.
У сусідній Росії інший підхід до технічного розвитку металургії. Наприклад на Магнітогорському металургійному комбінаті за минулі десять років інвестували в модернізацію 7,3 млрд. дол. За вказаний період вся чорна металургія України не витратила на ці цілі порівнянну суму!
- У поточному році спостерігається помітний спад в експорті української металопродукції - за 4 місяці зниження склало майже 10% відносно аналогічного періоду 2012. Деякі фахівці стверджують, що Україна вичерпує можливості в нарощуванні поставок сталі за кордон, і вітчизняним метпідприємствам слід шукати шляхи для розвитку внутрішніх продажів прокату. Як Ви вважаєте, чи зможуть наші металурги в найближчі 5-10 років переорієнтувати свої пріоритети на внутрішній ринок?
- Не зможуть! Навіть якщо сильно того побажають.
З моєї точки зору, в Україні відсутній хоч якийсь об'ємний (з урахуванням показників метвиробництва в країні) внутрішній ринок металопродукції. І в найближчі роки він не з'явиться. Ті ж, хто обіцяє розширити внутрішнє споживання металу - або некомпетентні в цьому питанні, або блефують.
На найближчі 10-15 років я не вбачаю об'єктивних передумов для істотного нарощування в Україні показників споживання сталі. У даний період внутрішній ринок буде забирати, як і раніше, не більше 20-25% виробленого в країні металу. Повторюся, пріоритет для наших підприємств - в продажах продукції на експорт. Але на зовнішніх ринках ми не витримуємо вже й цінову конкуренцію в силу високої собівартості тонни виплавленої сталі...
- У галузевих колах знову набирають популярність розмови про необхідність надання держпідтримки гірничо-металургійному комплексу - в зв'язку з негативними тенденціями на зовнішніх ринках і збитками заводів. Ви працювали на керівних посадах в міністерстві промисловості в роки, коли розроблявся і був впроваджений податково-економічний експеримент для підприємств ГМК. Як зараз ви ставитеся до цього рішення? Наскільки дієвим і ефективним він виявився: як з позиції державних інтересів, так і з урахуванням економіки самих підприємств ГМК?
- У той час експеримент дійсно дозволив стабілізувати ситуацію в металургії. Причому така підтримка гірничо-металургійного комплексу обійшлася державі зовсім не в один мільярд гривень неодержаних платежів до бюджету.
Однак необхідних висновків з критичної ситуації, що виникла тоді, власники метпідприємств не зробили, і чергова фінансова криза застала металургів у тому ж стані. І це незважаючи на те, що в 2004-2005 роки ціни на метал підскочили до астрономічних висот, як, відповідно, і прибутки металургів. Але повернути державі гроші, які забезпечили підтримку ГМК у період кризи, ніхто навіть і не подумав. Хоча це треба було зробити.
З позицій держави підтримка ГМК або якоїсь іншої галузі у вигляді фінансового підживлення приватних власників промислових підприємств за рахунок скарбниці або інших секторів економіки недоцільна і навіть шкідлива. Це загрожує прямим "обдиранням" бюджету без помітної віддачі у вигляді оновлення потужностей підприємств комплексу.
- А як ви розцінюєте такий варіант підтримки, як взаємодія держави і власників підприємств ГМК на основі меморандумів взаєморозуміння? У роки останньої кризи це виявилося дуже доречним для українських підприємств ГМК.
- Підтримка галузі у вигляді подібних меморандумів навряд чи якимось кардинальним чином зміцнить конкурентоспроможність наших металургійних комбінатів на зовнішніх ринках. А ось стати зачіпкою для порушення проти них антидемпінгових або спеціальних розслідувань цілком може.
Розумієте... головна проблема чорної металургії країни в тому, що держава ніяк або мало управляє галуззю. Зараз будь-який протекціонізм не поверне втрачені 20 років, протягом яких власники метпідприємств усувалися від вкладення грошей в технічне переоснащення отриманих від держави промислових активів. Гроші, зароблені в металургії, витрачалися на інші цілі. Це всі знають.
- Валерію Леонідовичу, ви змалювали, м'яко кажучи, не найкращу перспективу для металургійної галузі України. А якісь прийнятні "виходи з негативу" ваш сценарій, в принципі, передбачає? З точки зору власників українських метвиробництв і держави, для якої підтримка експорту металопродукції вельми критична в частині формування ВВП і отримання валютної виручки?
- Металургійній галузі України залишається хіба що виводити з експлуатації застарілі потужності, впритул зайнятися енергозбереженням, знижувати собівартість виробленої металопродукції. Одночасно з тим необхідно вирішувати завдання з переорієнтацією вивільнених працівників на інші галузі економічної діяльності. Для цього необхідна фінансова участь, як з боку власників металургійних виробництв, так і держави.
І хоча для реалізації подібної програми потрібно не один мільярд гривень, а то й доларів, на такий крок рано чи пізно, але піти доведеться. Слід просто прийняти як даність ту обставину, що провідна роль ГМК в економіці країни відходить у минуле. Наша металургія в найближчі десять - п'ятнадцять років більше не зможе бути надійним макроекономічним фундаментом для країни. Конкуренція на глобальних ринках сталі буде лише посилюватися, а українські метпідприємства - послідовно будуть поступатися колишніми позиціями.
Сергій Кукін
За матеріалами: МінПром
Поділитися новиною
