763
Опозиція. В асортименті
Футбольна ейфорія хоч і зачіпає частину сильних країни цієї, що вболіває за збірну, але на загальних умонастроях політикуму принципово не позначається. До парламентських виборів залишилося менше півроку. Уже зараз видно, що вони пройдуть під знаком протистояння влади та опозиції. Вельми широкого асортименту опозиції...
Ще з часів минулорічних проблем "Комітету опору диктатурі" стало очевидно, що восени 2012-го вибори навряд чи відбудуться за біполярною схемою. Хоча ядру КОД не нова позиція "Хто не з нами - той за Януковича!", повномасштабне об'єднання все ще залишається мрією, роботу над якою не припиняють. І все ж, розглядаючи 28 жовтня бюлетені, виборці зможуть вибирати між різними опозиціями.
Протистояння "Тут - влада, а он там - опозиція!" (у розвитку нерідко приймає навіть більш цікавий формат "меншого зла") - для українських виборів сценарій цілком звичний. І вибори-2012 стати винятком поки не обіцяють. Незважаючи на неоднорідність нині актуальної парламентської більшості, прямо асоціювати себе з владою, схоже, ризикне лише та політсила, яка нею і є - Партія регіонів. Інші, не тільки затяті опоненти, а й союзники "регіоналів", найімовірніше, віддадуть перевагу піти своїм шляхом.
Принципову "окремість" від лінії генеральної партії в чутливих для виборців питаннях зараз демонструють навіть ті парламентські сили, які важко запідозрити в послідовній опозиційності. Так зробили, наприклад, Народна партія Володимира Литвина або група "Реформи заради майбутнього", частина представників яких не втратила можливість проголосувати проти під час розгляду в першому читанні закону про мови. Однак для досягнення справжнього успіху, однієї тільки не завжди переконливо виконуваної ролі позиційної опозиції, політсилам, мабуть, мало. Адже ненасиченим опозиційний "ринок" зараз назвати ніяк не можна.
Судячи з прогнозованого розвитку подій, горде звання традиційної опозиції в 2012 році знову виявиться неперехідним. Опонентам всьому і завжди знову готові виступити українські комуністи. З опозиційних позицій КПУ висувається на вибори вже десятиліттями, причому співробітництво з тим або іншим "олігархічним режимом" на її риториці ніяк не позначається. Нинішні часи - не виняток. "Буржуазна влада (Партія регіонів) і буржуазна опозиція ("Батьківщина", "Фронт змін", "Наша Україна", "Собор" і т д.) разом становлять тут єдине ціле, іменоване олігархічним режимом", - ділився недавно переконаністю Петро Симоненко. Захоплений епітетами "реакційний", "антинародний", "шулерський" головний комуніст країни не втрачає надії зайняти місце "третьої сили" - опозиційної за духом своїм, звісно. "Всі до однієї буржуазні партії - і ті, що при владі, і опозиційні - тягнуть Україну в капіталістичному напрямі. І тільки комуністи борються за соціалізм. А значить, ми є єдиною політичною силою, альтернативною кожній з них і олігархічному режиму в цілому", - схиляється до нескладної дихотомії Петро Миколайович. І, варто зауважити, що КПУ може досягти в цьому успіху. Всупереч очікуванням, електорат комуністів не схильний до "природного" зменшення - рейтинги КПУ зростають. І на сьогодні популярність "червоних" дозволяє їм розраховувати на проходження до парламенту навіть з оглядкою на підняття бар'єру: різні соціологічні служби дають їм від п'яти до семи з гаком відсотків. Хоча саме на "традиційній" стезі у комуністів можуть з'явитися конкуренти - інші партії лівого спрямування...
І все ж, поки розгалужена ліва альтернатива залишається справою майбутнього, особливим предметом передвиборчого жадання, схоже, виявляться все ж правий і центристський сегменти. На їх кордоні вже не перший місяць намагається активно грати брендова об'єднана опозиція. Центристський, а за набором вимог/обіцянок, радше, популістський за суттю, ніж повновагий соціал-демократичний, почин "Батьківщини" і "Фронту змін" в міру необхідності готовий дати національно-демократичний крен в питаннях, що вимагають цього. Але говорити про послідовне об'єднання на ідейному ґрунті в контексті "єдинників" непросто. Співробітництво, що виросло на базі КОД, спочатку ставило перед собою досягнення напівситуативних цілей (на зразок звільнення заарештованих опозиціонерів). Потім же воно обернулося усередненою основою для передвиборчої програми, багато пунктів якої (від економічних до організаційних - як вилучення КСУ із судової системи) формулюються "від протилежного" - лише б не як "при Януковичі". Подібний прагматично-миттєвий підхід легко пояснити в контексті вимог моментк: "ФЗ", "Батьківщина", ПРП, "Народна самооборона" та інші БЮТ-спільники не стільки з'єднали ідеології, скільки усереднили мету і зібралися подружитися рейтингами. При цьому "об'єднувачі", судячи з усього, не залишають спроб розширити свої ряди, що дозволило б їм впевненіше виступати з "єдиних"-таки позицій.
Своєрідною частиною об'єднаної опозиції при бажанні можна вважати опозицію ув’язнену. Формально, засуджені Юлія Тимошенко і Юрій Луценко повинні бути політчастиною "єдинників". У всякому разі, відмовлятися від символічного жесту - вибору екс-прем'єра лідером об'єднаної опозиції - її прихильники не стали. Проте на практиці можливості виконувати іншу роль, крім згаданої символічної, їм зараз не так вже й легко: участь у виборах залишається малоймовірною, та й комунікативні можливості цих політиків обмежені. До того ж обмеженими ув'язнені лідери можуть бути і у власному політичному самовираженні. У будь-якому разі, можна припустити, що колективне свідоме очікує від них виконання досить чітко окресленої ролі (швидше за все, "мужньої і непохитної жертви режиму") і не менш чітко передбачених заяв. В іншому випадку - можливі незручні різночитання, як в ситуації з з'ясуванням "Так чи підтримала, чи ні Юлія Тимошенко співробітництво в підготовці закону про вибори?". Але частіше за межу не "просто" опозиції, а свого роду опозиційного абсолюту за службовим обов'язком "ув'язнені" не виходять...
Якщо об'єднана опозиція намагається посилитися саме іміджевим підкресленням власної єдності, то інші фланги, як і комуністи, намагаються підкреслити свою інакшість і "третьосильність". Причому - з різним ступенем азарту. Так, низку політичних проектів, "третього фронту" важко віднести до іншої категорії, ніж новоявлена опозиція. До неї найпростіше зарахувати, мабуть, "Український вибір" Віктора Медведчука та "Україна - вперед!" Наталії Королевської. Узагальнює ці дві політсили, в першу чергу, малопопулярна і підкреслена технологічність старту, при якому складається враження, що максимум зусиль вкладається в створення не надто чітко окресленого образу, мінімум - в повноцінне політичне орієнтування виборця. Тим не менш, ставку вони роблять саме на свою альтернативність. "Так само сьогодні будується політика: спроба вибудувати дві політичні монополії - владу та опозицію - для того, щоб надалі маніпулювати виборцями і нав'язувати одну точку зору", - пояснює часта гостя білбордів та телеефірів, уточнюючи, що "концепція нашої партії - не допустити політичних монополій в країні". Варто зауважити, що на думку деяких соціологів (правда, деякі з цим категорично не погоджуються), у тієї ж Наталії Королевської не такі вже й погані шанси не стільки навіть зіграти роль цієї третьої сили, скільки акумулювати частину центриського (не в політологічному сенсі, а в суто українському) електорату, яку розгубив Сергій Тігіпко. Адже виборцям, що не симпатизують ні ПР, ні "Батьківщині" і "Фронту змін", теж хочеться за когось проголосувати.
Боротьба за голоси тих, хто сумнівається обіцяє бути серйозною. І особливу гостроту їй додасть те, що на місце горезвісної третьої сили "Не - не" претендуватимуть політсили з різних ідеологічних таборів - і ліві, і центристи, і праві. В такому випадку, "зустрічні" опозиції найпростіше класифікувати не за їх поглядами, а по відношенню до потенційних соратників.
До умовної "недоприєднаної" опозиції при бажанні можна віднести низку партій, що входять в КОД або співчувають "комітетчикам". При цьому частина з них продовжує переговори про об'єднання списками (наприклад, "Громадянська позиція" Анатолія Гриценка або Європейська партія Миколи Катеринчука), інша вже встигла оголосити, що піде своїм шляхом - як той же УДАР. Фактор "недоприєднання" тут позначається, у першу чергу, завдяки тимчасовій або постійній відсутності видимих обмежень для об'єднання. Однак для деяких з них вступ у єдину опозицію загрожує втратою або своєї політичної ідентичності та самостійності, або виборців - занадто або недостатньо радикальних поглядів. Тому тривала задума низки політсил не дивує. Адже тій же "Свободі", що не поспішає поки ні радикально бити горщики з КОД, ні зливатися в єдиному пориві з БЮТ-партіями і "яценюківцями", є, що втрачати. Соціологи попереджають - у разі об'єднання різних партій їхні рейтинги не обов'язково плюсуються за арифметичними правилами. Особливо, якщо опорою цих рейтингів виступають люди з різними поглядами.
Зате коли політичні проекти остаточно визначаються у поглядах, легше говорити про свого роду "відокремлену" опозицію. У своєму принциповому протиставленні "єдинникам" готові розписатися політсили, від яких можна було б очікувати співпраці з опозицією єдиною. Найяскравішим прикладом тому служить стан передвиборних справ "Народного союзу "Наша Україна". Не так давно НСНУ покинув голова політради Валентин Наливайченко, який був відомим прихильником спискової дружби з партнерами. Пізніше стало відомо, що партія Віктора Ющенка готова формувати власну опозицію, а потім - НСНУ виключили з "Комітету опору диктатурі". Але передвиборчого оптимізму прихильники третього президента України не втрачають - Віктор Ющенко сподівається створити "Правицю", а голова УНП Юрій Костенко підтвердив, що переговори йдуть і, можливо, близькі до успішного завершення.
Стрімке збільшення числа опозицій на будь-який смак (а нерідко - ще по кілька на цей самий смак) можна оцінювати по-різному - залежно від цілей і "точки сидіння". Так, самостійний крен у потенційній "Правиці" пояснюють мало не історичною закономірністю та готовністю до подальшого політичного розвитку. "Ми не просто говоримо про об'єднання правого флангу України. Мова йде про формування тієї політики, яку за 20 років так і не побачила Україна - правої політики на основі національного інтересу, на основі інтересу національного виробника", - розповідає Юрій Костенко. А ось в офіційно об'єднаній опозиції до ідеї про самовизначення політиків чи виборців ставляться скептично, підозрюючи за кількістю учасників виборів якщо не "руку Москви/Партії регіонів", то спробу повоювати рейтингами. За великим рахунком, одне іншого не відкидає. І напередодні виборів - може одне одному заважати. Більш чіткий розподіл партій з політичного спектру - завдання, про необхідність виконати яке фахівці говорять уже давно. І хто знає, можливо, рано чи пізно воно буде виконано в тому числі ось так - через конфлікт не тільки ідей, але і сьогохвилинних виборчих цілей. Але тільки історичність моменту навряд чи спростить завдання пересічного виборця, якому хотілося б проголосувати за опозицію. Хоч якусь...
Ксенія Сокульська
За матеріалами: Подробности
Поділитися новиною
