1237
Соціальний фетиш: на що йдуть наші гроші
— Казна та Політика
Слово "соціальний" для нас має майже сакральне значення. Все "соціальне" – для нас певний фетиш, якому ми покірно поклоняємося. Будь-яке, навіть найбезглуздіше і найзгубніше для країни рішення нормально сприймається суспільством, якщо його приймають задля "соціального блага". Але при цьому мало хто замислюється, що конкретно стоїть за "соціальним захистом", "соціальною підтримкою", "соціальними пріоритетами". А історія тут як в анекдоті: ми все робимо для людей, але ніхто ж не казав, для яких людей... От і виходить, що в реальності найбідніше населення України отримує лише третину від того, що витрачається на нібито соціально незахищених.
"Національний гібрид" соціального захисту
Підтримка найбідніших верств населення має бути основною метою соціального захисту. Це той інструмент, який зобов’язаний не дати людині втратити свою соціальну гідність, має убезпечити від "пастки бідності" і не допустити, щоб людина від відчаю пішла на злочин. У розвинених країнах з ринковою економікою соціальний захист – це невіддільна частина загальної системи стимулів. Адже для повноцінного розвитку країни в ринкових умовах потрібна прозора, чесна і навіть жорстока конкуренція, яка відкриває шлях до успіху найбільш талановитим і працездатним. Однак злидні і розпач не мусять бути єдиною альтернативою успіху! Тому всі цивілізовані країни створили "запобіжні механізми", що тимчасово підтримують людей, які відчувають матеріальні чи іншого роду труднощі. При цьому важливою умовою підтримки за рахунок суспільних грошей є обов’язкове повернення до активної трудової діяльності (утриманства ніхто не заохочує).
Тим часом в Україні історично склалася дещо інша система соціального захисту, такий собі "національний гібрид", що включає стару систему стимулів радянської номенклатури – пільги, а також надбудову, створену за час незалежності для захисту нужденних громадян від негативу перехідного процесу, – адресну соціальну допомогу. Ці частини "гібрида" не доповнюють одна одну, не мають спільних цілей і навіть створювалися виходячи із принципово різних концепцій. Їх тільки умовно можна назвати частинами одного цілого.
Пільги в нашій країні чомусь сприймаються як щось соціальне. Однак правда полягає в тому, що пільги за своєю природою не мають жодного стосунку до підтримки найбідніших верств населення. За радянських часів, коли сповідувалася тотальна матеріальна рівність, керівництво СРСР винайшло ні на що не схожу систему стимулювання лояльності громадян... без грошей! Адже треба ж було якось вирізняти "рівніших" серед рівних? Так і з’явилася на території сучасного СНД по суті унікальна система пільгового стимулювання радянських людей. Найбільш "смачні" пільги надавали радянській номенклатурі, однак паралельно пільгами також користувалися ветерани війни, Герої Радянського Союзу, Герої праці та інші заслужені громадяни.
Після розпаду СРСР українське керівництво залишило стару систему номенклатурних стимулів без змін. Можливо, щоб якось захистити населення від тотальної бідності. Хоча, швидше, справа була зовсім в іншому: просто нове/старе керівництво країни, будучи основними користувачами пільг, навіть не уявляло собі, як може бути по-іншому.
З часом економіка частково перейшла на ринкові рейки і відновила своє зростання. Стара радянська еліта знайшла своє місце в ринкових умовах. Більшість колишніх номенклатурників перетворилися на респектабельних бізнесменів і депутатів. Однак пільги так і залишилися невіддільною складовою їхнього життя. Більше того, пільги почали ще більше розростатися на хвилі популістських настроїв!
Очевидно, що пільги не могли повноцінно виконувати своє "соціальне" завдання (не для того їх створювали), тому в середині 90-х український уряд замислився, власне, про бідних і соціально незахищених громадян. Було створено принципово нові механізми соціального захисту, що орієнтувалися саме на допомогу людям, які опинилися за бортом бурхливого перехідного процесу. Зокрема, на етапі лібералізації енергетичних цін 1995 року для населення було створено програму житлових субсидій, а після кризи 1998 року – досить успішну програму допомоги малозабезпеченим сім’ям.
Тим не менш, попри масштабну роботу зі створення нових механізмів соціальної допомоги, система соціального захисту залишається малоефективною. Тільки третина всіх соціальних видатків потрапляє до рук 20% найбідніших громадян. А йдеться про десятки мільярдів гривень суспільних грошей. У 2011 році на соціальний захист і соціальне забезпечення держава витратила близько 10% усіх видатків консолідованого бюджету (43,8 млрд. грн., не включаючи видатків на соціальний захист пенсіонерів).
Без урахування доходів...
У чому ж проблема? Як так виходить, що вкрай бідним українцям дістається лише близько 30% їм належного? І чому у нас на заможних громадян "розпорошується" 70% соціальних видатків, тоді як, приміром, у тій же Грузії марнотратство значно менше – "витік" становить усього лише близько 35%?
Відповідь на подив проста – в Україну пільгові послуги і більшість адресних соціальних програм надаються без урахування доходів цих самих "соціально незахищених" громадян. Так, 2011 року лише 25,6% загальних видатків бюджету на соціальний захист і соціальне забезпечення виплачували з урахуванням матеріального стану. Решта коштів йшла на підтримання пільгових механізмів або виплачувалася на підставі соціального статусу. Звідси і виникають ситуації, коли депутат оформляє свої резиденції як депутатські приймальні і не платить ані копійки за комунальні послуги (напевно, теж матеріально незабезпечений) або мати-одиначка на шикарному Infiniti отримує від держави допомогу в 200–300 грн. для того, щоб залити в бак трохи бензину.
Та, може, не все так погано? Адже серед тих же пільговиків дуже багато дійсно малозабезпечених.
Розбиратимемося по порядку і не будемо плутати м’яке і тепле. Пільги – це не інструмент соціального захисту, це рудимент радянської системи стимулів. На сьогодні пільги віджили своє. На пострадянському просторі Україна – єдина країна, яка й досі підтримує настільки масштабні пільги і боїться з ними розпрощатися. В основному пільги отримують не найбідніші громадяни. Приміром, лише 12% пільг на комунальні послуги дістаються 20% найбідніших українців.
Окрім того, пільги – надійне джерело корупційних відносин. Ніхто і ніколи повноцінно не враховував вартості пільгових послуг (і навіть кількості пільговиків), тому компенсацію витрат за пільгові послуги виробляють "на око" і за домовленістю – на підставі досить приблизних нормативних оцінок. Очевидно, що ніхто з бюрократів ніколи не виступатиме за скасування такої зручної системи.
Ще одна важлива деталь: пільги по своїй суті є "безрозмірними", і це дуже подобається українським політикам! Їх можна обіцяти в необмеженій кількості, але скористатися пільгами зможуть тільки ті, хто має доступ до самих пільгових послуг. Наприклад, ветеран війни, який проживає в сільській місцевості, не завжди має можливість користуватися централізованим опаленням, не кажучи вже про поїздки на міському комунальному транспорті чи гідне санаторне лікування.
От і виходить, що пільги мають стосунок до чогось "соціального" тільки умовно. На поточний момент, на жаль, це більше інструмент "розпилювання" суспільних грошей, аніж механізм захисту "скривджених і знедолених".
Трохи краща ситуація з так званими адресними програмами, створеними за роки незалежності. Але і тут тільки 37% виплат здійснюється з урахуванням доходів, тому навіть нові інструменти підтримки не завжди допомагають тим, кому це справді потрібно.
Що робити і навіщо щось міняти?
Рецепт поліпшення ефективності використання соціальних видатків досить простий. Як у багатьох країнах, потрібно в тому чи іншому вигляді без винятків враховувати доходи і матеріальний стан громадян, які претендують на підтримку за рахунок суспільних грошей (у тому числі пільгову). У Грузії за рахунок такого механізму вдалося спрямувати на потреби найбідніших громадян 65% соціального бюджету.
Однак чи потрібно щось міняти? І навіщо це робити? Адже може вийти, як завжди...
Ви ніколи не замислювалися, чому у нас такі жахливі комунальні послуги? Недофінансування, скажете ви. Не все так просто! У комунальників просто нема стимулів якось поліпшувати свою роботу, і соціальна політика в цьому відіграє не останню роль. Значна частина доходів комунальних підприємств – це компенсація за надання пільгових послуг. Навіщо транспортному комунальному підприємству оптимізувати/поліпшувати/вдосконалювати, коли пільговик "з’їсть" усе, що йому запропонують, а гроші поверне бюджет на підставі нормативів (наприклад, один пільговик, на
1 кв. м тролейбуса, на кілометраж маршруту)? І байдуже, їхав цей пільговик тролейбусом чи ні.
Вас ніколи не турбувало, що, залишившись без джерел доходів, вам потрібно буде виживати на мізерну (у рази нижчу, аніж офіційний прожитковий мінімум) соціальну допомогу? Адже навіть якщо ви пільговик і отримуєте пільгових послуг на 50–100 грн. (просто приємне доповнення до сімейного бюджету), вам не вдасться вижити тільки на пільги, якщо раптом втратите основні джерела доходів. А либонь саме ці 50–100 грн., розкидані серед не таких уже й бідних людей, і є основною причиною мізерної підтримки справжніх жебраків!
Що вже казати про резонність сплати податків! Навіщо в черговий раз вичавлювати з себе додаткові кошти, приносячи свій розвиток на вівтар "соціальності" (або сплачуючи за кожен товар на 20% більше через ПДВ), якщо 2/3 сплачених грошей – це "втрати в мережах"? Може, з урахуванням таких втрат легше буде прямо допомагати бідним громадянам у своєму місті, селі чи районі? Все ж таки 70% за посередницькі послуги – це якось забагато... і навіть непристойно!
То що? Залишаємо все, як є?
Володимир Дубровський
За матеріалами: Дзеркало Тижня
Поділитися новиною
