2706
20 років незалежності: Від кого і від чого?
— Казна та Політика
Незалежності української держави виповнилося 20 років. Ці роки наша країна прожила спокійніше, ніж багато її "колег" по радянському минулому, а її суверенітет формально не піддавався серйозним загрозам. Але все ж і через 20 років питання: у чому саме і наскільки незалежна Україна - залишається актуальним.
Двадцятиріччя незалежності в Україні приготувалися зустрічати нехай без організаційного розмаху (на парадах заздалегідь вирішили заощадити), але все ж з повним усвідомленням значущості моменту. З прийдешнім ювілеєм молоду державу заздалегідь взялися вітати і зарубіжні політики, і вітчизняні - часто незалежно від "кольору" політичного спектра (за винятком тих сил, яких до реваншистських оцінок партійність зобов'язує). І нехай результати соцопитувань "А як би проголосували?" часом помітно не збігаються з підсумками грудневого референдуму 1991 року, українська державність залишається незаперечним фактом. А ось з приводу реальної незалежності цієї держави деколи виникають сумніви...
Якщо під "незалежністю держави" розуміти в першу чергу "державний суверенітет", то в словниковому відношенні український стан справ цілком відповідає загальноприйнятому канону з його вимогами "верховенства, повноти, винятковості і єдності" державної влади, юридичної незалежності, виконання ролі самостійного суб'єкта міжнародних відносин. Але за роки безсумнівної формальної суверенності переконаність суспільства у тому, наскільки наша держава здатна самовизначатися, майже не змінюється - в повноцінну незалежність вірять менше половини громадян України.
Відповіді на питання "Чи вважаєте ви Україну зараз дійсно незалежною державою?" звучать не дуже втішно. Згідно з даними соціологічної служби Центру Разумкова, у 2001 році ствердно на це питання відповідали 36,6 відсотка українців, а заперечно - 51,1 відсотка. За десять років ситуація, в принципі, змінилася на краще, але дуже мало. І ось вже в 2011 році в незалежну Україну вірять 37,4, а не вірять 49,8 відсотка. За історію десятирічних спостережень нинішній показник не гірший - у серпні 2002 року на незалежність ставили лише 32,4 відсотка. Але й не кращий: у серпні 2005-го - на післяреволюційній хвилі і ще до виходу внутрішніх конфліктів влади назовні у світле самостійне даний вірили 49,4 відсотка людей.
Не найоптимістичніші цифри можуть пояснюватися недосвідченістю нашої держави. У всякому разі, можновладці з року в рік не втомлюються нагадувати: до справжніх успіхів і загального щастя нам ще потрібно пройти довгий шлях. "Двадцять років - достатній час для становлення людини. Але для молодої держави - це тільки перші кроки", - такими словами починається "ювілейна" стаття Віктора Януковича в "Дзеркалі тижня. Україна". По-своєму вторить главі держави і президент Європейської комісії Жозе Мануель Баррозу: "Незалежність означає не лише досягнення суверенітету, а й впровадження нового політичного ладу та інших важливих змін в соціальному і економічному житті держави". І справді - якраз з "важливими змінами" впродовж двох десятиліть історії української держави справи йшли не кращим чином. Як, втім, і з таким неодмінним аспектом "словникового" суверенітету як самостійність.
Невіра громадян у незалежність своєї держави на практиці може бути пов'язана саме з малою кількістю прикладів, які доводять українську самостійність. Зовнішньополітична незалежність лежить в основі суверенітету, і з правом держави самовизначатися на міжнародній арені ніхто не сперечається. Фактично ж говорити про повноцінне самовизначення не доводиться.
Оскільки Україна не входить до числа провідних держав світу, не дивно, що наша країна змушена рахуватися з об'єктивними реаліями. Але якщо замислитися, обсяги цього "рахунку" вражають. У політичному відношенні, як "ввічлива" держава, Україна повинна зважати на сусідів. Не в усьому і не завжди, але якщо вона хоче інтегруватися з Європою - то зобов'язана дотримуватися західних "правил пристойності". Якщо хоче дружити з Росією - їй варто було б поділяти московські ідеали. Про те, що буває, якщо це не виходить, добре нагадує досвід взаємодії двох країн в роки правління Віктора Ющенка...
У військовому відношенні Україна вирішила рахуватися з гарантіями безпеки настільки, що вже при президенті Вікторі Януковичі офіційно закріпила власний позаблоковий статус. Гарний законодавчий жест не зіпсував відносини з НАТО, порадував стратегічних партнерів з Кремля і перевів "бойову" незалежність на такий рівень, де її навряд чи вийде успішно реалізовувати на практиці.
В економічному відношенні говорити про українську незалежність і самостійність ще складніше. Нерівномірний розвиток галузей промисловості; орієнтація експорту на роль постачальника сировини, зацікавленість в якій сильно залежить від коливань світової економіки; зростання в кризові роки залежності стабільності економіки від зовнішніх запозичень; брак енергетичних ресурсів і не надто очевидні кроки в бік переконливої енергоефективності - все це помітно сковує свободу державного маневру. Прикладів тому безліч - від прийняття пенсійної реформи в терміни, зручні для Міжнародного валютного фонду, до складних "ритуальних танців" навколо перегляду "газових" контрактів 2009 року - і щоб себе не образити, і Росію порадувати, і Європу не засмутити. До речі, якщо судити з соцдосліджень, саме елементи економічної несамостійності українським суспільством вважаються основною завадою на шляху незалежної політики держави. У всякому разі, в шкоду енергетичної залежності вірять 73,8%, а в згубний диктат міжнародних фінансових інститутів - 71,9% громадян, тоді як наявність іноземних військових баз непокоїть 55,7% українців.
С "внутрішньою" незалежністю в Україні ситуація, мабуть, складається не простіше, ніж з "зовнішньою". На перший погляд абсолютно незалежними (якщо не зважати на закони фізики і принципи конечності людського існування) у нашій країні себе можуть почувати хіба що представники влади - звичайно ж, тією мірою, якою це дозволяють горезвісні зовнішні чинники. Зате в міру необхідності можновладці могли виявитися незалежними від норм законодавства, вимог логіки і надій виборців. Від останніх можновладці залежать здебільшого під час виборчої кампанії, коли вони повинні говорити те, що від них хочуть почути. А ось робити те, на що спорядили верхівку владної вертикалі, обранцям народу доводиться рідко...
І все ж абсолютно незалежними не завжди виявляються і господарі країни. У їх випадках можуть спрацьовувати такі специфічні обмежувачі, як політична доцільність, залежність влади від капіталу, всеосяжна і самовідтворювана бюрократія, повинність правил гри, які нав'язує корупційна система - не для всіх безглузда, але майже завжди - нещадна.
"Завдяки" подібним факторам говорити про соціальну незалежність в Україні завчасно не доводиться. На відміну від політикуму, на громадянах країни своєрідні "обмежувачі" відображаються не менше, зате про аналогічний доступ до "бонусів" мова не йде. За великим рахунком, може скластися враження, що найбільшою мірою держава Україна незалежна від думок і бажань власного народу. Демократичні вибори приводять до влади людей, які не поспішають виконувати обіцянки (і навіть відстоюють це право в суді). Нормальні закони нівелюються нерівномірністю їх застосування. Боязкі кроки у напрямку до самоорганізації та громадянського суспільства часто стикаються з прагненням державної машини якомога вигідніше відрегулювати ще недавно вільні законодавчі території. "Система" не поспішає здавати позиції, а люди в основній своїй масі - не поспішають перетворюватися на громадян. Відносини народу і влади в Україні давно набули ознак нездорової взаємозалежності, коли обурені нехтуванням їхніх надій виборці до нових виборів знову перетворюються на електорат, перекладають відповідальність за події на мрії "Ну от цього разу буде краще...", "З сильним президентом заживемо по-новому..." або "Виберемо тих, хто вже накрав, раптом і нам щось залишиться!" "Революційна ситуація" 2004-го з часом зійшла нанівець - докорінної зміни "верхів" не відбулося, а розчаровані "низи" зволікають, цілком можливо, накопичуючи незадоволеність для нової спроби... Але ж за 20 років було досягнуто не так вже й багато, щоб на цьому можна було зупинитися. Про необхідність "продовжувати", "розвивати", "поглиблювати", "удосконалювати" зараз заявляють багато: і зарубіжні співчуваючі, і влада, і політики-опозиціонери, і громадські активісти... Тільки ж уявлення про можливі результати цих "розвивати" і "поглиблювати" можуть і не збігатися. А значить, працювати, працювати і ще раз працювати варто було б кожному бажаючому - на користь саме тієї реальної незалежності, якої він хотів би для своєї країни. А спраглі поділитися своїм баченням - завжди знайдуться.
Ксенія Сокульська
За матеріалами: Подробности
Поділитися новиною
Також за темою
З Ужгорода вирушили перші поїзди до ЄС новою євроколією
Велика Британія оголосила про зимову допомогу Україні на 142 млн фунтів
НБУ випустив в обіг нову пам’ятну монету «Видатні особистості України»
З 1 жовтня набувають чинності нові правила оподаткування ПДВ
МВФ прогнозує дефіцит фінансування України до 2027 року в розмірі до 20 мільярдів доларів — Bloomberg
Шмигаль розповів про рівень мобілізації та резерви в Україні
