Український пиріг: скибками або цілий?

Напередодні двадцятої річниці своєї незалежності Україна опинилася в непростому положенні. Вже вкотре в українській історії навколо нашої країни якщо й не одні вороги, то недоброзичливці і скептики.

Після прильоту до Києва Володимира Путіна і невдалих для російського прем'єра спроб умовити українське керівництво вступити до Митного союзу стало зрозуміло, що для України, практично як у рекламі, "все тільки починається". Політик, виплеканий технологічно і який формує свій образ як справжній мачо, навряд чи здатен пробачити вождям сусідньої держави ввічливу, але досить недвозначну відмову. Тим більше - напередодні президентських перегонів, в яких збирається взяти участь нинішній російський прем'єр. У нього не так багато часу, щоб довести свою ефективність на улюбленому тренажері російських політиків - Україні. Не мине й кількох тижнів, як громадянам нашої країни доведеться згадати, що стратегічні партнери з Росії сприймають її найчастіше як "тимчасово втрачену територію", жителям якої належить перевиховання, а політичній еліті - ідеологічне "перековування".

Минулого тижня в Києві відбувся тільки "перший акт марлезонського балету". Його гнітючі для Путіна результати дозволяють припустити, що скоро в хід підуть "скромна чарівність" патріарха Кирила, "дрібні витівки" в економічних контактах на зразок обмежень українського експорту та гранітна непохитність російської дипломатії в усіх значущих для України питаннях. Російське телебачення з високою часткою ймовірності зробить килимові бомбардування вітчизняного інформаційного простору власними версіями українських подій і ретельно зрежисованою "правдою" про політиків, які керують нашою країною.

На жаль, діяти прихильникам приборкання України буде легко: сьогодні на нашій території впору говорити не про агентів, а про легіони впливу іноземних держав. Цілі напрями української внутрішньої політики віддані на відкуп громадянам нашої країни, з придихом віддають честь аж ніяк не синьо-жовтому прапору. Це навіть не п'ята колона, а справжній "залізний потік", який будуть направляти з суміжної території. І поки що далеко не факт, що команда Віктора Януковича здатна дати адекватну відсіч спробам дестабілізувати ситуацію в Україні.

За такого розкладу логічно напрошується спроба офіційного Києва звернутися за підтримкою до Європейського Союзу, оскільки адміністрації Обами сьогодні не до України, і до президентських виборів 2012 року ситуація за океаном в цьому плані не зміниться. Але, на жаль, і ЄС, як би не розсипався в компліментах президент Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу, сьогодні ситуація в Україні малоцікава. Наша країна користується переважно підтримкою представників "нової порослі" Євросоюзу, яка бажає зміцнити позиції за рахунок ще однієї постсоціалістичної республіки. "Стара Європа" куди більше зацікавлена ​​в Україні як у прикладі того, що ситуація на континенті може бути ще гіршою, ніж в ЄС. Та й внутрішні проблеми Євросоюзу аж ніяк не сприяють розкриттю обіймів для нашої країни. В Брюсселі важко видавлюють із себе згоду на угоду про асоціацію Україна - Європейський Союз, з ратифікацією якої можливі серйозні проблеми. Росія багато разів доводила, в тому числі - під час "газової війни" 2009 року, що її лобістські можливості в Старому Світі надзвичайно високі.

За великим рахунком, для геополітичних гравців, які є нашими сусідами, крах нашої незалежності і розпад України на дві і більше складових виглядає цілком прийнятним варіантом. Нехай про це поки не говорять вголос, але спроби розхитати ситуацію в нашій країні, безумовно, будуть. Росія була б рада отримати вагоме підтвердження того, що сварки з нею для будь-якої пострадянської держави обертаються летальним результатом, плюс зацікавлена ​​в поширенні її впливу на Наддніпрянську Україну. Європейському Союзу набагато спокійніше буде вести переговори про вступ з "квазі-Україною" у складі західних і кількох центральних областей, ніж брати на себе відповідальність за вирішення соціальних та економічних проблем 45-мільйонної держави. До того ж, сценарій розпаду України, припустимо, по Збруч, практично ідеально вписується в численні теорії про новий європейський порядок. Крах державності України, яка за роки незалежності зуміла зберегти відносну стабільність і мир на своїй території, може стати показовим прикладом для інших європейських держав і спусковим механізмом для початку великої геополітичної гри. Але слід враховувати нюанс: мирним шляхом дезінтеграція нашої країни не може бути здійснена за визначенням, а відповідальність за сценарії "розтягування" країни на себе можуть взяти тільки самогубці від політики.

Чи є вихід із ситуації, що склалася? Закликати товариство "згуртуватися навколо Президента" - вельми сумнівна ініціатива, яка загрожує остракізмом і хронічним несприйняттям. Справа не стільки в самому Януковичі, скільки в тому, що більшість українських політиків з формальних лідерів симпатій виборців давно розчарували своїх давніх прихильників і вважають за краще своїми діями радувати опонентів. Ставка на них у нинішніх умовах свідомо програшна. Мабуть, єдина альтернатива можливим зовнішнім впливам на Україну - розвиток ідеології громадянського патріотизму, стимулювання суспільства до підйому над проблемами мови, культури заради збереження єдності країни. Гіпотетичний розпад нашої країни складно порівняти з крахом Радянського Союзу за наслідками, але він може стати трагедією для мільйонів українців і вироком для політичної еліти, яка не зуміла зберегти державність.

Євген Магда