5606
Підсумки року-3. У передчутті класового конфлікну
Мабуть, найважливішим підсумком побудови "нової країни" стало чітке позначення класової позиції влади. На порядку денному злам пострадянської системи суспільних відносин і демонтаж соціальних гарантій, які нинішня олігархічна українська держава змушена була тягнути на собі виключно ыз причин електорально-політичного характеру.
України знаходиться на порозі справжнього класового конфлікту, першого у її новітній історії: заморожені досі проблеми свідомо виводяться на поверхню. Влада вважала за краще б розрубати їх, як гордіїв вузол, одним махом. Відкинута навіть політична доцільність - адже напевно Партія регіонів хотіла б правити більше п'яти років.
Необхідність починати жорсткі реформи під чуйним керівництвом МВФ аж ніяк не стала для Віктора Януковича проблемою або несподіванкою. Порядок денний, визначений неоліберальними економістами, завжди і у всіх країнах був гранично жорстким. Податкова дисципліна, згортання державних витрат і зменшення соціальних гарантій - ось поради, які експерти Фонду роздають по всьому світу. Дивним чином саме це і входило в план наведення ладу командою Януковича. Природно, поряд із побудовою вертикалі влади і зрощуванням цієї вертикалі із силовими структурами. Але побудова вертикалі - це метод. Так само як і зменшення соціальних гарантій та інші подарунки для населення - лише інструмент. Метою є класове переформатування суспільства.
Між 300 родинами кращих і їх клієнтелою - люмпенізованими прошарками - не повинно бути прошарку у вигляді відносно вільних громадян, які представляють середню і дрібну буржуазію. Також традиційно авторитарним методам правління противляться інтелігенція та студентська молодь. Робота з цим складним контингентом поки не є пріоритетом влади (вважається, що Табачник і так вміло "ламає" незгодних). Але вже найближчим часом питання може вийти на перший план - надто поспішає Янукович "закручувати гайки", будуючи країну за принципом піраміди, де основою виживання і отримання пайки є персональна лояльність. Загалом, "кому наказано муркотіти - не цвірінькати".
Дрібна і середня буржуазія приречені нині на ліквідацію з кількох причин. Перша - це криза. Олігархат, який досі фінансував систему мультипартійної демократії, усвідомив, що для виживання у кризову епоху потрібна консолідація сил і ресурсів навколо однієї політичної сили, ідеї та угруповання. Коротко кажучи, вижити повинен був один. Безумовна ставка була зроблена на найбільшу політсилу України - Партію регіонів, тим більше, що перемога ПР на виборах здавалася справою вирішеною. Її треба було трошки "підштовхнути". У результаті Юлія Тимошенко була не просто повалена з вершини влади, вона свідомо ліквідується як можлива альтернатива. Замість неї олігархат може в майбутньому висунути інші політичні проекти, але саму Тимошенко через її особливості та усвідомлення того, що вона виявилася поганим будівельником команди, у владу ніхто повертати не збирається.
Зробивши ставку на Партію регіонів і її лідера, олігархат потрапив у складне становище взаємозалежності від ПР. Схильність "донецьких" до ієрархії, до максимальної жорсткості у відстоюванні своїх позицій, певний фанатизм деяких її діячів, а також персональні риси характеру і способи управління Віктора Януковича показали, що Партія регіонів може слугувати лише інструментом, необхідним правлячому класу на даному етапі, але аж ніяк не може бути інструментом модернізації, креативним началом. А метою олігархічів є максимальне посилення та закріплення своїх позицій в умовах скорочення прибутку і ресурсів. І заради досягнення цієї мети було вирішено з другої половини 2010 року почати потенційно ризиковану, але необхідну для планів олігархії соціальну контрреволюцію.
І це прагнення правлячого шару закритися, реанімувати на початку XXI століття традиціоналістську модель феодальних відносин, скинути непотрібні соціальні зобов'язання із себе і своїх керуючих - бюрократів, є другою причиною атаки на дрібну й середню буржуазію. При поверненні в якийсь феодалізм, до архаїчних методів управління, буржуазія, як потенційно модернізаційний, самостійний клас, клас-новатор, не потрібна.
Прагнучи побудувати державу із закритими міжкласовими бар'єрами, правлячий клас ліквідує, як витратні, цілі системи соціальних стримувань і противаг. Побудова кастової корпоративної держави з опорою на бюрократію і силовиків - ось кінцева мета олігархічного клану і Партії регіонів як її авангарду. Всі інші партії - лише політпроекти, які отримують гроші в касі на Банковій. Вони - такі ж дітища олігархії, її громовідводи, її запасні варіанти. Для тих, хто не готовий діяти в каналах, надісланих суспільству для вираження незгоди, існують силові та податкові структури. Опора на силу стає просто вимушеною і єдиною для консервації олігархічного панування. Градації застосування сили можуть бути дуже широкими. Все буде залежати від бажання глави держави, але не виключені й горезвісні "ексцеси виконавця".
Третьої причиною курсу на ліквідацію середнього класу є усвідомлення його незалежності і страх перед цією незалежністю. Саме середній клас став однією з рушійних сил опору першого Майдану і організував на свій захист Майдан другий. Тому влада розуміє - матеріально і ментально незалежних і людей потрібно максимально послабити і примусити думати лише про виживання. Середній клас свідомо ставиться у дуже жорсткі рамки: у молодій капіталістичній державі, якою є Україна, дрібна і середня буржуазія грають об'єктивно прогресивну роль, а її ворогами виступає якраз взаємозалежний союз буржуазії великої і репресивної машини держави. Усе це вже було в історії людства півтора-два століття тому, і дуже дивно і сумно спостерігати таку ж ситуацію у начебто європейській країні у друге десятиліття XXI століття.
Але оскільки після поступок другого Майдану кавалерійський наскок на середній клас провалився, владі доводиться змінювати тактику. Судячи з усього, буде прийнята за основу маніпулятивна тактика часткового погодження з вимогами дрібно-середньої буржуазії із одночасним посиленням адміністративного тиску на неї. Лідерів підприємницьких рухів будуть або залякувати, або купувати. Сам середній клас буде чітко розділятися на сегменти - одним з принципових для влади методів стане недопущення змички дрібного бізнесу і "офісного планктону" (потенційно свідомого, але пасивного на практиці), а також співробітництва підприємницького та можливого студентського рухів.
Але ще важливіше для влади буде створення атмосфери недовіри та ворожості між підприємницьким рухом та можливими групами незадоволених серед пенсіонерів і бюджетників. Пропаганда вже працює на створення максимально ворожого образу середнього класу у залежних верств. На жаль, останніх арифметично більше, і зосереджені вони багато в чому саме в базових регіонах правлячої партії.
У клієнтелу олігархів - тобто в число соціальних груп, які отримують пайку - входять бюджетники, пенсіонери, пролетаріат і почасти працівники сільського господарства. Сюди ж входять прямі слуги держави - силовики і бюрократія. З усіх цих груп за результатами реформ може бути, в першу чергу, втрачено довіру частини пенсіонерів - найбільш дисциплінованого та консервативного електорату. Уникнути втрат, з цим пов'язаних, влада може двома способами: знову активізувавши гуманітарні питання і граючи з Тягнибоком (або іншим кандидатом) як конкурентом Януковича, або просто застосувавши адмінресурс. Тим більше, що втрата симпатій пенсіонерів все ж таки не буде тотальною.
Решта залежних верств поки що залишається середтих, хто підтримує нинішню владу. Пролетаріат безпосередньо залежить від власників заводів. Бюджетники - від держави. Складніше питання із силовиками та бюрократією. Тільки безумовна лояльність цих прошарків і груп може зробити вертикаль влади незмінною і довготривалою. Поки що ні ті, ні інші не можуть вважатися безумовною опорою режиму.
Нинішній масовий вихід на пенсію працівників силових структур і суддів зовні пов'язаний з реформою пенсійного законодавства. Проте в перспективі у влади є і стратегічний план - виховати нове покоління працівників силових структур, суддів і чиновників. І база для цього створюється. Бюджет на 2011 рік передбачає збільшення фінансування МВС і прокуратури. На останню виділено 77,8% більше, ніж у 2010 році. Бюджет МВС став дорівнювати бюджету Міноборони: у 2011-му це 13 млрд 656 млн грн, на відміну від 11 млрд 807 млн у 2010-му і 11 млрд 167 млн у 2009-му. Тобто, головний ворог, з точки зору влади, знаходиться усередині країни. В умовах потенційного масового невдоволення силові та судові органи стають єдиною опорою влади.
Однак і тут не все гладко. Пересічний український міліціонер, так само як і офіцер середньої ланки, як і раніше бідніші за своїх найближчих східноєвропейських колег. Рази в три. А то і в чотири, якщо порівнювати із Білоруссю. В даний час вітчизняний силовик, що знаходиться нижче рівня полковника, все ще не відчуває особистої подяки режиму. Можливо, до 2015 року, коли в країні знову будуть президентські вибори, силовиків і "розгодують".
Але поки поліцейської держави ще немає - замість неї є величезний, хаотичний у своїх діях, загін найманців, готових у будь-який момент залишити службу. Вони можуть служити зброєю охорони режиму тільки в тому випадку, якщо протестні рухи будуть розрізненими і несерйозними. У нашій країні, на відміну від Білорусі та Росії, міліція і внутрішні війська ще не відчули смаку крові і не відчували, що є справжньою елітою, лейб-гвардією государя, яка має карати невдячних підданих. І тільки від влади залежить, чи захоче вона піти на такі крайні заходи, як провокації у вигляді актів тероризму або жорсткі розгони протестних акцій.
Бюрократія також продовжує більше боятись, ніж відчуватис вою всемогутність. Імовірність чергових скорочень висить над нею. Звичайно, вже зараз знайдено безліч лазівок у здійсненні президентської "оптимізації" - наприклад, свідомо укрупнені кілька місяців тому штати з дутими вакансіями тепер скоротять. Тим не менше, у бюрократичному середовищі Віктор Янукович може безумовно спиратися на лояльність лише двох груп управлінців: "земляцьких" і "ідеологічних".
До числа перших відносяться всі бюрократи, зобов'язані своїми кріслами донецькому походженню, і їхні безпосередні підлеглі. Серед других - ті, хто щиро поділяє методи управління й ідеологічні установки режиму. Решта бюрократичний корпус - конформісти за вдачею і сірі виконавці по суті, а також невеличка частина позаідеологічних "ефективних менеджерів", яких кидають на конкретні ділянки роботи. Ці "підвиди" бюрократів не можуть вважатися безумовно лояльними - у разі будь-яких коливань "лінії партії" в середовищі чиновників почнеться розлад.
Поки що все тримається на персональній лояльності верхніх ешелонів. Але правлячий клас єдиний у бажанні убезпечити себе від решти народу, максимально ізолювавшись від нього. Усередині верхівку української влади роздирають конфлікти, що лише погіршує майбутню болісну розбудову країни. Те, що відбувається поки що, - тільки початок, хоча і знакового процесу побудови "нової країни". І якщо населення сприйме все це апатично і покірно, ніяких особливих репресій не буде - окремі групи незадоволених будуть ізольовані і "виховані" поодинці.
За матеріалами: Контракти
Поділитися новиною
