4428
Iнновації в Україні
За останнє десятиріччя слова "інноваційний шлях розвитку", "інноваційна економіка" у владних еліт країни стали чимось схожим на заклинання, змінивши головні заклинання 90-х років, пов’язаних зі словом "ринковий". Однак зважаючи на те, що відбувається в країні, виникає враження, що для переважної більшості ці слова просто модний слоган, який можна використовувати в будь-яких рекламних, політичних або інших інформаційних кампаніях. І як кожний слоган, сенсу вони не мають і нічого насправді не означають.
Прикладом тому є програми всіх урядів за останні п’ять років. У кожній із них була присутня декларація про підтримку інноваційної діяльності в Україні й переведення економіки на інноваційний шлях розвитку. Проте на практиці нічого для цього не робилося.
Тим часом інноваційній економіці потрібна наука високого рівня, яка продукує нові розробки, система ринкової апробації та відбору найбільш економічних ефективних розробок і механізми організації нових виробництв на їх засадах. Результатом є прибуток, що покриває всі витрати на створення і впровадження інновацій. При цьому прибуток отримують не за рахунок торгівлі сировиною і продуктами її первинної переробки, не в результаті спекуляцій готовими товарами, нерухомістю чи землею, а за рахунок виведення на ринок нових продуктів і технологій.
При цьому ефективна інноваційна діяльність можлива лише при взаємовигідному партнерстві держави й бізнесу. Саме при партнерстві, а не при протистоянні або зрощенні як це у нас систематично спостерігається. Ні держава, ні бізнес не в змозі самостійно перевести економіку на інноваційні рейки, бо це багато в чому суперечить їх суті. З іншого боку, бізнес ніколи не вкладатиме гроші в те, що не принесе прибутку у найближчому майбутньому, бо це суперечить його природі. Тому фінансування наукових досліджень і розробок у всьому світі здійснюється в основному за рахунок держави, а участь бізнесу обмежується невеликою кількістю конкретних замовлень. Так само організація виробництва - це зона відповідальності бізнесу, а держава виступає лише в ролі регулювальника й помічника.
Усе, здавалося б, просто, зрозуміло й, найголовніше, добре перевірено на практиці в різних варіантах у світі. Лише вивчай досвід різних країн і починай його застосовувати в Україні. Ось тут то й виникають проблеми. Про фінансування і систему організації української науки сказано багато, і повторюватися немає сенсу... З ресурсами для організації нових виробництв теж усе зрозуміло. Досить лише поглянути на процентні ставки банківських кредитів і на очікувані терміни окупності в нечисленних інвестиційних фондах. Новий намет на базарі поставити можна, а ось організувати серйозне і високотехнологічне виробництво - навряд чи.
Єдине, що в Україні реально намагалися організувати й зробити ефективним, це інноваційну інфраструктуру. При цьому не без підстав передбачалося, що її робота може стати каталізатором якісних змін, як у науці, так і в бізнесі. Для науковців це можливість на практиці випробувати свої розробки, а для бізнесу - розширити доходи за рахунок нових конкурентоспроможних виробництв. Щоправда, при цьому ставка завжди робилася на один елемент інноваційної інфраструктури як на панацею від усіх бід, нехтуючи комплексним підходом. У 90-ті роки це був Держінофонд, що забезпечував відбір, експертизу і фінансування інноваційних проектів. Лише зустріч зі світовою статистикою, яка свідчить, що успішним є лише один інноваційний проект із 10, для українського суспільства і держави виявилася вельми неприємною несподіванкою. У результаті Держінофонд перетворили на джерело зарплати для деякої кількості своїх людей без реальної діяльності. Хоча багато виробництв, створених в рамках тих проектів, успішно функціонують досі.
Починаючи з 2000 року, ставка була зроблена на технологічні парки. У цьому разі держава вже виступила лише в ролі регулювальника, не вклавши в технопарки ні копійки бюджетних грошей. Проте ідея була підтримана бізнесом, і за п’ять років технопарки перетворилися на помітну економічну силу, здатну ефективно змінити структуру української економіки. Проте це, схоже, не дуже узгоджувалося з планами наших владних еліт із багатьох об’єктивних і суб’єктивних причин. В результаті в 2005-2006 рр. технопарки якщо не викорчували зовсім, то грунтовно підрубили під корінь, перевівши їх до розряду більше паперових, а не реально діючих структур. У результаті на сьогодні інноваційна інфраструктура в країні практично відсутня. Ні, на папері все добре і будь-який чиновник може розповісти, скільки у нас в країні зареєстровано бізнес-інкубаторів, технологічних, наукових і індустріальних парків, венчурних фондів. Лише результатів їх діяльності ніхто практично не бачить, не чує і не відчуває. А, отже, і на економіку вони жодним чином не впливають.
Результатом цього вже зараз є передсмертна агонія прикладної науки в Україні. Адже без апробації на практиці розробок будь-який її розвиток неможливий. Унаслідок цього різко посилюється імпортозалежність вітчизняного бізнесу. Причому залежність не від імпорту сировини і матеріалів, а від імпорту розробок і технологій. Якщо врахувати, що ніхто ніколи і ні за жодних умов найсучасніші розробки продавати до України не буде, це призводить до стрімкого технологічного відставання української промисловості і різкого гальмування структурної перебудови економіки. Із цими процесами прямо пов’язана деградація рівня освіти і насамперед вищої технічної. Адже фахівців, обізнаних на практиці, а не теоретично із сучасною технікою і технологіями майже не залишилося (усі вони прикладні вчені). Тож і вчити студентів стає нікому. Замкнуте коло, яке веде в пекло.
Здавалося б, діагноз очевидний, методи лікування добре відомі й навіть частково апробовані на власному досвіді. Потрібно лише почати лікування. Проте вивчення прийнятого в першому читанні Податкового кодексу просто приголомшує. Адже це не просто звід податкових інструкцій або декларація про наміри держави. Це чітке вираження реальних економічних пріоритетів держави. І в ньому немає жодного слова ні про інноваційну або науково-технічну діяльність, ні про партнерство з бізнесом в інноваційній сфері. Більше того, звідти прибрані всі положення, що стосуються єдиного ще реально існуючого елемента інноваційної інфраструктури - технологічних парків. Реально ставка робиться на легку промисловість і готельний бізнес, неначе Україна - це не промислова країна з усе ще досить високим науково-технічним потенціалом, а туристичний острів Кіпр.
Задекларовані податкові пільги (і в чому відмінність від вільних економічних зон?) для судно- та авіабудівних галузей є просто фікцією, оскільки ці галузі є не лише неприбутковими, а й дуже збитковими і депресивними за великим рахунком. Тому використовувати на свій розвиток прибуток, що залишається державою, вони ще не скоро зможуть (якщо взагалі колись зможуть). А, отже, зараз державна підтримка відсутня й для них.
Отже у відомому висловлюванні "стратити не можна помилувати" нинішня редакція Податкового кодексу ставить дуже жирну й абсолютно однозначну кому після слова "стратити" щодо українських інновацій. Тим самим робиться рішучий крок у бік остаточного перетворення країни на величезний ринок для іноземних розробок і технологій не першої свіжості. Цікаво, а хтось набереться сміливості сказати про це чесно українському народові?
Олег Шишкін
За матеріалами: День
Поділитися новиною
