421
Кремль переміг Москву
— Казна та Політика
Переможна війна Кремля з колишнім мером Москви Юрієм Лужковим свідчить: навіть чиновники дуже високого рангу в Росії не захищені від свавілля жителів політичного олімпу. При цьому сила впливу телевізійного екрану в РФ під час інформаційної війни була успішно протестована. Тому не можна виключати, що і надалі інформаційна зброя активно використовуватиметься.
Теленаїзди на Юрія Лужкова свідчать, що інформаційні війни залишається затребуваною в політичній боротьбі. Сам мер виявився до них не готовий. Довгі роки у владі роблять будь-яку людину неадекватною. Часто трапляється так, що поруч немає того, хто міг би порадити: іди вчасно, аби залишити по собі добру пам'ять.
18 років свого правління в Москві Лужков використовував суто авторитарні методи. І не можна виключати, що саме вони стали наріжним каменем в системі путінського режиму. Як би там не було, Лужков явно пересидів у владі і втратив пильність. Розуміння того, що медіа, зокрема центральні телеканали, на підвідомчій йому території контролює не він, прийшло надто пізно. Кремль дав такий "інформаційний залп", який дозволяє говорити про вживання психологічного насильства відносно суспільства.
Методи, які застосовувалися проти Лужкова, дуже нагадують радянський період. Практично, в Росії йдеться про відновлення радянської влади (коли радяться між собою у вузькому колі). Капіталістична економіка існує для обраного режимом кола осіб. Правда, замість всемогутньої колись КПРС тепер діє новий її підвид. Правляча партія російської бюрократичної номенклатури "Єдина Росія" контролює основні медіа-ресурси.
Інформаційна війна з мером Москви показала, що сьогодні російська центральна влада має в своєму розпорядженні "телекілерів", готових у будь-який момент виконати будь-який її наказ. Виникає припущення, що з часів цькування Олександра Солженіцина в ЗМІ не проводили такого публічного переслідування. Може це і не зовсім коректне порівняння, і Юрій Лужков далеко не ангел, і особа не такого масштабу, як Солженіцин, але витрати на його дискредитацію і самі підходи незвичайно нагадують далекі 70-і рр. минулого століття.
Неочікувано моральну підтримку Лужков отримав із Білорусі. Олександр Лукашенко заявив на прес-конференції для російських журналістів: "Ніякі це не ЗМІ, це команда Медведєва. Не знаю, наскільки це підтримується Путіним, але у мене є відомості, що він ту ж позицію займає. Це одна і та ж команда, яка натякала Шаймієву, Муртазу Рахімова нахиляла, потім підібралися до Ілюмжинова, мене прихопили, а потім і Лужкова. Це одні і ті ж люди!"
За великим рахунком, Юрій Лужков був для москвичів таким же авторитетним мером, як свого часу для киян Олександр Омельченко. І хоча сьогодні Лужков не мав такої підтримки як на початку своєї діяльності мера, але багато жителів російської столиці ставлять собі питання: чи можна законно обраного мера, який користувався довірою більшості москвичів, звільнити з формулюванням "втрата довіри президента Росії"? А як же бути з довірою самих жителів Москви? Або Лужків був останнім мером, якого обрали, і його звільнення знаменує кінець імітації демократії в Росії?
Цікаве обґрунтування звільнення Лужкова озвучив перший, демократично обраний мер Москви професор Гаврило Попов. На його думку, відставка викликана передреволюційною ситуацією в Росії. Справа не в самому конфлікті в світлі майбутніх президентських виборів, а в тому, що російське правляче угрупування виявилося в глибокій кризі. Гаврило Попов вважає, що, "прагнучи випередити хід подій, йдучи назустріч продовольчій і ціновій кризам, влада вирішила обрати варіант, при якому будуть винні Путін і Лужков, зате чистим і незаплямленим вийде угрупування президента. Це не дуже логічно, але іншого виходу немає. Ситуація критична. Ми вступили в стадію, яка у всіх теоріях називається "Коли верхи не можуть управляти по-старому". Зараз все питання в тому, що робитимуть низи".
З 1993 р. відкритої боротьби за владу в Росії практично не було, оскільки російська влада - це одна велика "політична сім'я". У 1987 р. Борису Єльцину, щоб КПРС остаточно не прибрала його з влади, довелося публічно каятися перед однопартійцями, але, коли справа дійшла до вирішальної сутички, він майстерно використовував демократичні настрої в суспільстві і був обраний президентом. Потім, 20 червня 1991 р., він видав указ про департизацію і остаточно знищив своїх конкурентів з партноменклатури. Варто було Юрієві Лужкову задуматися про необхідність повернення до виборів мерів, як система спрацювала проти нього, як колись проти Єльцина.
Мер Юрій Лужков програв інформаційну війну і втратив крісло. Можливо, що при новому керівнику столиці російська влада на короткий період стане монолітнішою. Але якщо внутрішньовидова політична боротьба йде від різноманітності до монолітності (як це було в 30-і рр.), то "пожирання" великих і заміна їх на дрібних і "плазуючих" політиків лише зміцнює владу. Але коли пік монолітності подолано, то подібний процес починає руйнівно впливати на правлячий режим.
"Пожирання" Троцького, Каменева та інших соратників Леніна лише зміцнювало владу Сталіна. А викривання культу особи, антипартійна змова Молотова, Маленкова і скидання Хрущова лише розхитували радянський моноліт. Генеральному секретареві ЦК КПРС Леоніду Брежнєву удавалося зберегти видимість стабільності і "об'єднати" своїх конкурентів, не викликаючи при цьому особливого публічного ажіотажу. Але процес розкладання радянського режиму розвивався дуже швидко, і віри у вождів у народу вже не було.
Разом з Юрієм Лужковим відходить ціла епоха. Не виключено, що сьогодні ми спостерігаємо останній сплеск публічної політики і жорстокої конкуренції в рамках нинішньої системи. Чи надовго вона переживе лужковську - велике питання.
Однак при цьому напрошується питання: чи дійсно в Росії склалася така "специфічна" система влади, про дії якої можна говорити лише з гумором? Це химерна суміш зашкарублого совка, латиноамериканського капіталізму, густо приправлена імперською пихою і шовіністичним перцем. Чи вийде щось пристойне з такого способу управління країною?
За матеріалами: Экономические Известия
Поділитися новиною
