407
Газ як політресурс
— Енергетика
Чим тільки не був газ для України: і інструментом накопичення капіталу, і засобом тиску, об'єктом неабияких торгів, і навіть політресурсом. При цьому в європейських країнах газ сприймається не інакше як енергоносій. Чому ж в українському варіанті блакитне паливо найчастіше виявляється в центрі скандалів, і чи можна з цим щось зробити?
Завтрашній день нашої країни знов виявився заручником газового питання: чи доведеться виконувати рішення Стокгольмського арбітражу, і терміново повертати 12,1 млрд. куб. м газу? Якщо так, то під загрозою виявляється, як мінімум, газовий баланс країни на майбутню зиму, адже йдеться про понад 21% річних потреб України.
Ця гучна історія змушує поглянути на цей вид палива під іншим кутом. Ні електроенергія, ні нафта не були помічені в такій кількості політичних детективів, як газ.
Ресурс для виборів
Причин цьому декілька, і одна з головних - можливість високого заробітку в умовах хитросплетінь і непрозорості самого газового ринку. Додамо, що безліч проблем виникає через відсутність точного обліку споживання газу. Ось, наприклад, на ринку електроенергії облік поставлений чітко: кожна квартира обладнана лічильником, не кажучи вже про об'єкти промисловості й бізнесу. Самі оператори - енергорозподільні компанії зацікавлені, аби всі втрати звести до мінімуму. Відповідно, надприбутків тут давно немає, а значить, відсутні й інвестиції в політику.
В газовій сфері до наведення такого ладу ще дуже далеко. Багато споживачів платять за певними нормативами споживання, хоча вже при цьому виникають перекоси: в одній квартирі зареєстрована одна людина, а мешкають і користуються газом декілька. В іншій - навпаки: декілька людей не використовують всю передбачену норму. При цьому, якщо немає газового лічильника, підрахувати і довести що-небудь неможливо.
В масштабі міст доводиться спостерігати наступну картину: великий споживач, який є градоутворювальним підприємством, бере якийсь об'єм газу. Велику частину він використовує для своїх потреб, іншу - віддає городянам. Хто і скільки реально використовував газу, устежити не можна, списуються якісь усереднені цифри. Але коли з'являється зайвий газ, його завжди можна перепродати - ось і починаються зловживання.
До недавнього часу такі нешкідливі структури, як облгази, були дуже високорентабельним бізнесом. Адже окрім безпосереднього продажу газу можна було заробити, роздаючи підряди на ремонтні роботи "родинним" структурам, які виконували їх за завищеними цінами. Недаремно деякі регіональні олігархи, скажімо, відомий екс-заступник правління "Нафтогазу" Олег Бахматюк, намагалися пачками скуповувати обласні газорозподільні компанії, які раніше були частково або повністю приватизовані. У контексті місцевих виборів варто зазначити, що політична сила, близька до місцевого "газового короля", автоматично отримувала величезну перевагу над своїми суперниками - у вигляді потужного фінансового ресурсу і "енергоносійних" важелів тиску.
Велика гра
За великим рахунком весь український ринок газу залучений до різного роду схем. Використовують при цьому навіть сам "Нафтогаз": так, за останні декілька років податкові зобов'язання НАК зросли в рази - уряд просто викачував з компанії всі фінансові ресурси для своїх цілей. Більше того, з компанії вилучалися навіть кредитні кошти, при цьому всі дружно "забували" про зростаючі борги НАК, які незабаром придбали загрозливі (за величиною і витратами на обслуговування) розміри. Про такі капіталомісткі напрями, як розвідка і буріння, модернізація самої газотранспортної системи, також вважали за краще не згадувати: якщо треба буде, ми в Європи попросимо, адже вона сама зацікавлена в безперебійному транзиті газу по українській території.
Остання комбінація на державному рівні - з 11 млрд кубів газу, які прем'єр Юлія Тимошенко на початку 2009-го забрала в засіки Батьківщини, - досі вражає, але вже починає виходити Україні боком.
Нагадаємо, "друга газова комбінація" 2009 року завершилася підписанням нового контракту, в якому перейшли від єдиної договірної ціни до "формульної". Крім того, Юлія Володимирівна після тривалих переговорів з росіянами переоформила на "Нафтогаз" 11 млрд. кубометрів газу, які були в українських підземних сховищах газу (ПСГ), але фактично належали компанії "РосУкрЕнерго". Фахівці вже тоді попереджали, що, незважаючи на високий рівень домовленостей (операцію заступник голови "Нафтогазу" Ігор Діденко підписав з "Газпромом", який володіє контрольним пакетом РУЕ), ця операція довела до судових розглядів.
Сьогодні ми маємо рішення Стокгольмського арбітражу від 8 червня поточного року, згідно з яким НАК зобов'язаний повернути РУЕ 11 млрд. кубів газу плюс неустойку - ще 1,1 млрд. кубометрів. Його правомірність підтвердили вже дві судові інстанції України - Шевченківський райсуд і Апеляційний суд Києва. Тепер слово за Верховним Судом, в якому НАК вирішив оскаржити два попередні рішення. І знов газові справи приховані за щільною завісою: за даними "Дзеркала тижня", жодного з вищеназваних рішень немає в Єдиному державному реєстрі судових рішень, який, по суті, має бути відкритим для всіх.
Тепер спробуємо поглянути на ситуацію в чистому вигляді, не називаючи учасників, щоб не вплутувати в цю справу політику і емоції. Компанія Х купила і закачала в ПСГ певний об'єм газу з метою продати його третім сторонам. Компанія Y через уряд домовилася з одним із співвласників компанії Х про те, що купить цей газ за сильно заниженою ($153,1 замість чинної на той момент $360 за тисячу кубометрів) ціною - нібито як переуступання їй боргів компанії X. Щоб "вибілити" цей газ, за один день, заднім числом оформили його продаж вже компанією Y компанії Z, яка тут же продала його назад Y. Отже, вся більш ніж дивна операція завершилася у дусі класичного рейдерства - легальною операцією купівлі, за якою газ змогли оформити і заприбуткувати.
При цьому ніде не фігурувала згода безпосереднього власника газу - компанії X. Всі документи викладені в такій непевній формі, що компанія Z (вона ж - співвласник компанії X) опинилася взагалі "не при справах", а дії відбувалися лише довкола заборгованості компанії X, яку повинні були лише повідомити про переуступання її боргів.
Реальним підсумком цієї багатокрокової оборудки стала газова "подушка" об'ємом в 11 млрд. кубів, якою уряд сильно пом'якшив різке підвищення цін на блакитне паливо в 2009 році. Буває ж таке: ціна на газ начебто сильно зросла (у I кварталі 2009-го з торішніх $179,5 відразу до $360 за тис. куб. м), але платити за нього потрібно лише трохи більше - як ефективно у нас спрацював уряд! Через певний час стає зрозуміло, що на той момент це був єдиний вихід для пані прем'єр-міністра, щоб економіка не обвалилася під дією нової газової ціни. Зрозуміло, що для кандидата в президенти це був дуже вартісний хід, який вже після перемоги на виборах потрібно було б якось відігравати. Швидше за все, ставши президентом, Юлії Тимошенко довелося б діяти точно так, як і зараз - нинішньому главі держави, який нещодавно в Брюсселі заявив, що Україна виконає рішення Арбітражного інституту Торгівельної палати міста Стокгольма. Мета, як то кажуть, виправдовує засоби.
Насправді це - ще одна ілюстрація вживання газу не лише як енергоносія, але і як політичного ресурсу. Як показує практика останніх років, ним зручно також оперувати і як аргументом в деяких спірних ситуаціях, і як чинником міфотворчості - знову-таки, для досягнення певної мети.
Газові міфи
Їх за останній час було створено велику кількість. Наприклад, міф перший - Україні потрібно перейти на ринкові ціни. Але даруйте: коли це Україна купувала газ на ринку? Ринкова ціна на газ існує в Європі, яка отримує газ з різних джерел, диверсифікуючи постачання. Один з авторів цих рядків, спілкуючись з президентом Віктором Ющенком, поставив йому пряме питання - що він має на увазі під ринковими цінами? Такої ж прямої відповіді Віктор Андрійович дати не зміг. І це природно, тому що до 2006 року вартість газу для України і транзиту російського палива до Європи були пов'язані з вартістю транзиту азіатського газу по російській території до кордону з Україною. І якби Україна різко підвищила транзитний тариф у себе, Росія відповіла б їй тим же - у результаті ми б отримували набагато дорожчий газ з країн Середньої Азії.
Після 2006-го транзит і продаж газу Україні були розділені, і фактично припинили існування декілька довгострокових газових контрактів з Росією і Туркменістаном. "Газпрому" вдалося законтрактувати весь туркменський газ до 2025 року, і в тій ситуації єдино можливим варіантом отримання відносно недорогого азіатського газу для України виявився посередник - компанія РУЕ, яка продавала суміш дешевого туркменського і дорогого російського газу по $95 за тис. кубів.
З'явився черговий міф: потрібно прибрати посередника і купувати газ безпосередньо. Одного посередника - РУЕ - прибрали, але фактично його замістив... "Газпром", який так само купує середньоазіатський газ (ціни на нього в останні два роки теж істотно зросли) і продає його Україні, вже не розділяючи, де російський газ, а де туркменський. Таким чином, в запалі боротьби нашу країну ще й позбавили диверсифікованого джерела блакитного палива. Більше того, за рахунок злагоджених дій Тимошенко і "Газпрому" росіяни отримали можливість продавати газ в Україні за світовими цінами.
Міф третій: є газ власного видобутку, який можна продавати набагато дешевше. Насправді це все одно що власноручно заганяти газовидобування в труну, адже в цьому випадку грошей на її розвиток не залишається абсолютно. Контролювати інвестиції в галузь можна набагато ефективніше - через вартість і умови ліцензії на видобуток газу.
Отже, внутрішній ринок газу в Україні залишатиметься непрозорим (а значить, привертає увагу різних ділків) до того моменту, поки газовий сектор не буде реформований, і функції "Нафтогазу" не розділять на видобуток, транспортування і збут. Кожен цей напрям сам по собі не може бути збитковим. І фінансові потоки в цьому випадку будуть набагато прозорішими, ніж зараз, коли всі вони варяться в загальному казані НАК. А проводити реформи потрібно таким чином і для того, щоб газ нарешті перестав бути політичним ресурсом.
Володимир Грановський, Юрій Пелих
За матеріалами: Профиль
Поділитися новиною
