1449
Потопи допотопних часів
— Казна та Політика
Численні прогнози з приводу майбутнього розливу Дніпра дуже нагадують про ті часи, коли мало не кожну весну тисячі мешканців старого Києва ворожили: затопить - не затопить? Йшлося головним чином про жителів низовинних місцевостей - Подолу і Куренівки, а також дніпровських островів. Адже бували випадки, коли на прибережних вулицях киян могло накрити з головою!
Небезпечна вигода
Аж до 1960-х років рівень води у весняному Дніпрі регулювався суто природними причинами: кількістю опадів, що випали за зиму, мірою промерзання ґрунту, інтенсивністю весняного потепління тощо. Коли подібні чинники накладалися один на одного, розливи Славутича могли прийняти характер катастрофи. Рівень річки піднімався на декілька метрів вище умовного нуля. Дніпро виходило з берегів, розташовані навхрест вулиці Подолу перетворювалися на річки, по яких можна було пересуватися лише на човнах. На човнах же евакуювали в безпечні місця людей і худобу. Льохи і підвали повністю заливало, та і перші поверхи вода не щадила. До других поверхів стихія все ж не могла добратися.
Треба відзначити, що Дніпро не підносило всім киянам таких трагічних сюрпризів, як, скажімо, Нева - жителям Санкт-Петербурга (пригадаємо "Мідний вершник" Пушкіна). Все-таки багато київських місцевостей розташовані на височинах, куди жоден паводок ніколи не добереться. Проте подолянам доводилося несолодко. За даними за попередні два століття, сильні розливи Дніпра в Києві спостерігалися досить часто. У XIX столітті в місті сталося 16 великих повеней і дві особливо значні (у 1845 і 1877 рр.), в ХХ столітті - дев'ять великих і два особливо значних (у 1917-му і 1931-му). Кожен з цих паводків призводив до неабиякого збитку для тих, до чиїх будинків і комор підступала вода.
Але, незважаючи на регулярні затоплення, жителі Подолу дорожили своїми насидженими місцями. Адже в звичайний час тут було осереддя ремесел і торгівлі, проводилися ярмарки, в річковому порту безперервно навантажували і розвантажували товари, історія деяких подільських комерційних фірм рахувалася століттями... Та все ж деколи у місцевих жителів кінчалося терпіння. Так було, наприклад, в 1845 р. Сувора повінь (Дніпро піднялося на 8,14 м вище умовного нуля) затопила щонайменше 700 будинків на Подолі. З них понад 450 були пошкоджені, а 77 зовсім знесені бурхливою течією. Катастрофа розорила численні магазини і лавки біля дніпровського берега. Після цього немало подолян вирішили більше не ризикувати. Вони махнули рукою на всі переваги життя біля річки і подалися в нагірну місцевість Лук’янівку, де тоді можна було задешево купити ділянку землі...
Діло рук самих потопаючих
Переважна частина затоплених під час весняних повеней ділянок Києва була чиєюсь приватною власністю. Тому міська влада не вважала себе зобов'язаною розділити з потерпілими їхні збитки: адже ніхто не заставляв жертв паводку селитися саме тут. Правда, чисто по-людськи "отці міста" все ж приходили на допомогу. Наприклад, тим, хто лишився без притулку, надавали для безкоштовного мешкання так званий Контрактовий будинок на Подолі. Він належав місту і служив офісом для оформлення операцій під час проведення щорічних Контрактових ярмарків. Решту часу його використовували для різних поточних потреб, частину приміщень (включаючи чималий концертний зал) здавали в оренду. Рівень Контрактової площі на чотири-п'ять метрів вищий, ніж рівень вулиць біля берега Дніпра, тож Контрактовому будинку повінь не загрожувала і потерпілі знаходили тут більш-менш надійний притулок. За міський рахунок організовували човнові каравани для тих, хто потребував. Після сильних паводків міське керівництво погоджувалося звільнити деяких домовласників від щорічної повинності на користь муніципальної каси - так званого оцінного збору, пропорційного вартості нерухомого майна.
Нарешті, мерія і доброчинні структури в міру можливості брали на себе соціальні виплати на користь малозабезпечених киян, яких повені в повному розумінні слова залишали без копійки. Такі витрати зазвичай не були передбачені міським бюджетом. Зрозуміло, що градоначальники були зацікавлені в їх скороченні. Результатом цього стала непроста доля поселення на Трухановому острові.
Ще сильніше, ніж в самому Києві, весняні розливи бушували в таких місцевостях, як Передмостова Слобідка (на місці нинішнього Гідропарку) і Труханів острів. Але Слобідка, як і все нинішнє київське Лівобережжя, розташовувалася за межами Києва. Більше того, лівобережні місцевості належали вже не до Київської, а до Чернігівської губернії. Тому міське керівництво не відповідало за їх стан. А ось Труханів острів з давніх часів був власністю Києва. І місту було геть не все одно, які наслідки повені будуть тут.
Навіть при менш значних повенях Дніпро накривало майже весь острів півметровим шаром води. Незважаючи на це, знаходилося немало бажаючих обзавестися тут житлом. Це було пов'язано перш за все з тією обставиною, що на острові були розташовані майстерні Дніпровського пароплавства. Робітники майстерень готові були терпіти весняні проблеми ради того, щоб постійно жити біля джерела свого заробітку.
Але місто - господар землі - довго не погоджувалося легалізувати острівне селище. По суті, десятки будиночків були зведені без дозволу, мерія могла в будь-який момент їх знести. Чому ж міська влада не прислухалася до наполегливих прохань остров'ян, готових внести за захоплену землю викупну плату? Міркування було просте: визнати селище на Трухановому острові - значить, визнати свою відповідальність за нього. І на майбутнє повісити собі на шию витрати по полегшенню становища поселенців унаслідок паводків.
Мешканці острова запевняли чиновників у відсутності яких-небудь претензій. У одній з петицій на адресу міської думи прямо говорилося: "Кожен з нас готовий дати підписку, що місто з нами не матиме клопоту". Гарантом такого становища виступив один з заможних киян - шеф Дніпровського пароплавства Давид Марголін. І ось в 1907 р. селище на Трухановому острові отримало офіційне визнання. Його населення перевищило 3500 жителів. Правда, це робоче містечко не пережило Великої Вітчизняної війни. Восени 1943 р. нацистські окупанти спалили його вщент.
Сумний рекорд
Найвищий рівень весняних вод в Києві, зафіксований за всі часи точних спостережень, був відзначений в кінці квітня - початку травня 1931 р. Рясні осінні дощі, багатосніжна зима і пізнє стрімке потепління призвели до небувалої повені. Причому метеослужба була не на висоті: аж до останнього моменту прогнози обіцяли рівень підйому Дніпра метрів на два нижче, ніж сталося насправді...
Річка влаштувала місту веселенький Першотравень. Під водою опинилися чимала частина Подолу, Рибальський півострів, Труханів острів. Розлитий потік досягав 15-кілометрової ширини. 2 травня рівень води дійшов до максимуму, склавши 853 см вище умовного нуля. Це означало, що на НабережноКрещатицькій вулиці пішохода середнього зростання могло накрити з головою!
В таких суворих умовах особлива небезпека загрожувала розташованим у зоні паводку електростанціям, які забезпечували енергією все місто. Їх затоплення приносило чимало бід. Для проведення захисних робіт були залучені червоноармійці 45-ї Київської дивізії та інших підрозділів, курсанти, старшокласники подільських шкіл і навіть арештанти до громадсько-примусових робіт - допру, як називали тоді в'язницю. Підвальні вікна електростанцій поспішно бетонували прямо з човнів. Воду, яка все ж просочувалася в приміщення, без упину відкачували насосами. Довкола споруд укладали захисні вали з мішків із землею (цих мішків витратили приблизно 11 тис.). На всі роботи довелося витратити понад півмільйона рублів. Але головній неприємності вдалося уникнути: електропостачання Києва не було порушене.
Коли вода відступила, підрахували збитки. На затопленій території постраждали 317 житлових будинків, довелося відселити 6 тис. жителів. Втрат зазнали промислові підприємства, транспортна мережа. Сумарна утрата, завдана стихією, склала 8 млн рублів.
Почому захист від води
Городяни одвічно думали над тим, чи можна якимсь чином захистити прибережні райони від повеней. Але для цього були потрібні неабиякі витрати. Ще на початку минулого століття "отці міста" констатували: "Прийняття радикальних заходів зі зведення греблі тощо виявилося не по кишені місту - це коштувало б сотні тисяч рублів". Єдине, на що знайшлися тоді гроші в міській касі, - це заходи з підсипання вулиць, розташованих особливо низько. Їх рівень був підвищений, небезпека від затоплення знизилася, а витрати склали 45 тисяч рублів.
За радянських часів, коли практично всі сили і кошти були зосереджені в руках держави, зайшла мова про солідніші роботи. Так, в ході аналізу гіркого досвіду 1931 р. було відзначено, що при можливих восьмимільйонних збитках не буде марнотратством витратити декілька мільйонів на захисні заходи. Прозвучала конкретна пропозиція: перетворити набережні вулиці на своєрідні греблі, піднявши їх рівень на 30 сантиметрів вище максимального рівня повені. Всі витрати, включаючи реконструкцію прилеглих будівель і транспортних ліній, оцінювалися в 4,5 млн рублів. Але масштабний задум не був здійснений. Встигли лише "одягнути" в граніт частину подільського берега.
А післявоєнна пора принесла ще радикальніше рішення. Вище міста річку перегородили греблі й дамби Київської ГЕС. Було створено Київське море, яке акумулює надлишкові потоки води і не дозволяє її рівню перевищити критичних значень. У самому Києві тим часом навчилися за допомогою гідронамиву готувати значні прибережні простори під забудову. На все це пішли вже десятки мільйонів. Проте результат очевидний: з того часу, як дніпровську воду регулюють водосховища, місто вже не піддається катастрофічним затопленням.
Зиновій Могар
За матеріалами: Власть денег
Поділитися новиною
Також за темою
Умєров очолить делегацію у мирних перемовинах зі США замість Єрмака
За 9 місяців касові обороти українських банків зросли на 7,8%
Обовʼязковий техогляд, платні дороги, імпорт авто: у Мінінфраструктури назвали плани на рік для вступу в ЄС
В Україні стартує грантова програма для розробників протипожежних дронів
Безперервне перебронювання працівників: що попронує бізнес
Латвія виділила Україні додаткові 125 тисяч євро на відновлення енергетики
