1020
Кому "намолотили" комбайни?
— Аграрний ринок
Верховна Рада зробила перший і ще невідомо чи вдалий крок у напрямку реалізації однієї з тез, викладених Президентом Віктором Януковичем у інавгураційній промові. У ній він фактично засудив обраний Україною шлях "первинного накопичення капіталу, тобто так званого "дикого капіталізму", що, на його думку, завадило країні рухатися в напрямку постіндустріального суспільства ХХI століття. Враження таке, що український парламент тут-таки відгукнувся, вже через декілька днів ухваливши в першому читанні Закон про повернення в державну власність ТОВ "Херсонський машинобудівний завод", що раніше мав назву "Херсонські комбайни".
Щоправда, експерти не пов’язують ці дві події безпосередньо. Народний депутат, колишній глава Фонду держмайна Олександр Бондар зазначив: "Жодного зв’язку між поверненням у держвласність "Херсонських комбайнів" і висловом Януковича про "дикий капіталізм" немає". За словами експерта, після того як робітники підприємства, обурені невиплатою зарплати, захопили завод і висунули свої вимоги, в парламенті була створена тимчасова слідча комісія, главою якої став бютівець Одарич, а Бондар - його заступником. Комісія ретельно розслідувала історію продажу комбайнового заводу. Усі зійшлися в думці, що вона була незаконною, що підтвердили й усі опитані комісією керівники відповідних відомств. "Єдиним з колишніх керівників Фонду держмайна, хто засвідчив законність цього продажу, - говорить Бондар, - була Валентина Семенюк".
Але чому за цей Закон, внесений комуністами, проголосувала така значна, більше, ніж конституційна, більшість ("за" 352 голоси)? Відповідаючи на це запитання, Бондар сказав: "Коли ухвалюються популістські рішення, всі чомусь голосують. А я, виступаючи в парламенті, сказав, що цей Закон ухвалювати не можна, бо він абсолютно нічого нікому не дає. А шкоди завдає тому, що ми таким актом начебто узаконюємо націоналізацію". До цього він додав: "Треба ще знати, що цей об’єкт не проходив приватизації. Він продавався холдингом, до статутного фонду якого входив. А першим його покупцем був Віктор Пінчук, а потім уже був вторинний продаж".
Нагадаємо, в преамбулі до Закону зазначається, що він ухвалювався для захисту інтересів держави та трудових прав працівників. Уряду пропонується в проекті держбюджету-2010 передбачити необхідні кошти для повернення підприємства в держвласність. Бондар не заперечує, що із заводом, дійсно, треба було щось робити, але вважає, що слід було піти шляхом судового розгляду. "Це абсолютно судова справа, яка має вирішуватися за позовом Кабміну й Фонду держмайна. Якщо припустити, що суди поведуться нормально, то жодних законів із цього приводу ухвалювати не треба. Тим паче що закон, який складається з однієї пропозиції, що приписує Кабміну повернути завод у держвласність, - це не закон, а швидше доручення".
У матеріалах слідчої комісії наголошувалося, що на підприємстві припинено виробництво, не виплачується зарплата, не здійснюються відрахування до бюджету та Пенсійного фонду, а власники не діють. Але чи означає це, що платники податків зобов’язані віддавати свої кровні за помилки або бездіяльність нинішнього власника - такого собі бізнесмена з Білої Церкви Олександра Олійника?
Воскресла на грунті виступу Президента та справи про херсонські комбайни примара націоналізації викликає безліч запитань. Чи вдавалося де-небудь у світі обійтися без періоду первинного накопичення капіталу та пов’язаних з цим правопорушень? Досвід постсоціалістичних країн Східної Європи у більшості випадків дає на це запитання позитивну відповідь.
Мабуть, могла б отримати аналогічний результат в цей складний період і Україна. Але президент Леонід Кучма, під керівництвом якого країна переходила від "соціалізму" до "капіталізму", не запровадив при цьому цивілізованих норм і правил гри, не зробив усе можливе, щоб стримати апетити не лише "чужих", а й "своїх". Окремий "комбайновий" випадок багато в чому пояснюється системними прорахунками тодішнього керівництва країни, що не створило сприятливе поживне середовище для розвитку середнього класу й натомість зробило ставку на створення й розвиток потужних фінансово-промислових груп, які перетворилися незабаром на становий хребет олігархічної держави, якою стала Україна.
Чи варто тепер нашій країні кардинально переглядати, а правильніше сказати перелопачувати, всі рішення того часу, які значною мірою грунтувалися на недосконалому пострадянському законодавстві, що рябіло безліччю лазівок, щоб обійти закон? Чи потрібно після стількох років шукати зловмисників? Як виглядає, щодо тих, хто замислював і здійснював такі грандіозні операції з умисного банкрутства безлічі підприємств, як створення холдингу "Украгромашінвест" (туди увійшов і Херсонський комбайновий), це не зайве. Якщо, звісно, рішення ухвалюватиме судова гілка влади. Але що ми можемо отримати в результаті масової акції, хоч би як вона називалася - реприватизація чи націоналізація? Лише ще більшу кризу в промисловості, зростання безробіття й іще "більш порожній" бюджет (навіть без урахування коштів, які державі потім доведеться витрачати на реанімацію підприємств, які штучно було доведено до банкрутства).
У цьому випадку ризикують усі. І найняті працівники, для яких в умовах кризи головною проблемою є збереження їхніх робочих місць, і середній бізнес, багато в чому зав’язаний на послуги бюджету та великим компаніям. Некоректна атака на "дітей" періоду первинного накопичення капіталу, що подорослішали й оперилися, якщо вона перейде з вербальної форми в якісь масові акції, може обернутися на додаткові ризики й для Президента Януковича. Не є таємницею, що економічну базу й головну опору його поки що несталого режиму становлять сьогодні саме колишні "дикуни-капіталісти", багато хто з яких пройшов цивілізоване чистилище не лише уроками гри на роялі, а й у вигляді IPO (первинна публічна пропозиція). Чи дозволять вони "своєму" Президентові й надалі розвивати настільки "крамольні" думки?
Описувана дискусія виводить нашу країну, яка вже третій місяць живе без бюджету, на роздоріжжя двох шляхів. Один з них - подальша приватизація - буде сприйнятий у світі й стане передумовою для отримання країною кредитів міжнародних фінансових організацій і приватних інвестицій. Другий - повернення державі (нехай навіть лише глибоко нерентабельних) підприємств - стане перешкодою на шляху цих кредитів, без яких нам сьогодні з кризисної ями не вибратися, й викличе недовіру потенційних інвесторів.
Утім, було б безглуздо виступати проти націоналізації як передбаченого законодавством процесу, який час подеколи приходить на зміну процесу приватизації й навпаки. Його використовувало свого часу, як відомо, чимало країн Європи, а недавно цей їхній досвід були змушені взяти на озброєння навіть Сполучені Штати. Інша річ, що українська держава не має для такого варіанту розвитку необхідних ресурсів. Та й український парламент, як запевнив директор Міжнародного інституту приватизації, управління власністю та інвестицій Олександр Рябченко, такий закон ніколи не ухвалить. Що ж залишається робити Президентові? Консолідувати суспільство - промисловців, економістів, інженерів і вчених, весь середній клас - на реальний поворот до постіндустріального розвитку, до побудови суспільства знань, до виходу на європейські рубежі.
Ми звернулися до експертів із запитанням: Як нам позбутися практики "дикого капіталізму"?
Володимир Лановий, президент Центру ринкових реформ:
- Україна не могла не піти шляхом "дикого капіталізму". У 90-ті роки не було законів про чесний та прозорий перерозподіл всього багатства держави. Звісно, якби ми мали, як інші цивілізовані країни Європи, дієві інститути влади, громадянське суспільство, некорумповану законодавчу та правоохоронну системи, то часове випробування "дикістю" для економіки та населення було б коротшим, а в самому суспільстві не відбувалося б суперзбагачення одних і гіпервтрати інших. А так "дикий капіталізм" і далі триває в Україні.
На мій погляд, ключове завдання для відходу від "дикої практики" - знайти і застосувати способи обмеження впливу олігархічного капіталу на політику та владні інститути, на судові та правоохоронні органи. Щоб їх виробити, потрібно будувати ринкову економіку відкритого типу з досконалою конкуренцією, здійснити адміністративну реформу, задіяти програму підтримки малого та середнього бізнесу. У політичній сфері повернутися до президентської республіки або ж змінити виборчу систему (запровадити відкриті списки) до парламенту (за умови збереження парламентської системи).
Олександр Рябченко, директор Міжнародного інституту приватизації, власності та інвестицій, екс-народний депутат:
- "Дикий капіталізм" - це традиційно перший етап для держави, яка тривалий час працювала за плановою економікою, а потім вирішила перейти на ринкову. Особливо такий шлях притаманний державам, які не мали розвинутих європейських цінностей, зокрема, й для України.
Сьогодні етап "дикого капіталізму" Україна подолала, хоча ще й лишилися певні його ознаки (рейдерство, наприклад). Новий етап розвитку Української держави характеризується новими тенденціями на економічному та суспільному просторі. Так, великий бізнес, який в період "дикості" отримав великі обсяги власності, сьогодні починає будувати нові, абсолютно цивілізовані правила гри. Великий бізнес розуміє, що повторення "дикості", може, і гарантує їм додаткове майно, однак його капіталізація значно зменшиться, адже світова спільнота все бачить і рахується тільки з тими, хто готовий працювати за правилами чесної та прозорої конкуренції. Тому наша країна в найближчі роки, можливо, і під тиском свідомих бізнес-структур буде вимушена збудувати надійну та життєздатну законодавчу систему гарантування прав власності, яка захищатиме кожного.
Роман Шпек, віце-президент Альфа-банку (Україна):
- Позбутися "дикого капіталізму" допоможе відчуття справедливості у суспільстві. Кожна людина має відчувати надійно захищеними свої права та власність, щоб питання власності вирішували тільки суди, а не виконавча влада. Податкова система повинна сприяти розвитку пріоритетних галузей вітчизняного виробництва, а сьогодні вона тільки виконує фіскальну роль - будь-яким чином отримати податки наперед від бізнесу. Відхід від "дикого капіталізму" повинен також відбуватися без націоналізації підприємств, бо нічого хорошого це не принесе країні.
Думаю, влада впорається з таким завданням, бо всі політичні сили усвідомили необхідність дій не на словах, а на практиці. На мою думку, така велика за розмірами та населенням держава, як Україна, просто не може залишатися слабкою протягом тривалого часу.
Однак, щоб зрівнятися зі світовими державами, Україні потрібно перейти до моделі розвитку постіндустріальної держави та суспільства. А для цього важливо вийти на чітку і зрозумілу стратегію довгострокового розвитку, в якій би акцентувалася увага на розвитку сфери IT-технологій, на сфері послуг (банківських, страхових, тощо).
Ганна Дерев’янко, виконавчий директор Європейської бізнес- асоціації:
- Незважаючи на те, що Україна позиціонує себе як країну з ринковою економікою й пройшла певний процес поліпшення "клімату", все-таки не можна ще сказати, що умови для ведення бізнесу досконалі. Ми, звісно, якось намагаємося наблизитися, дотягнуться до європейських стандартів, але насправді, якщо порівняти нас із іншими країнами, то, на жаль, у світовому рейтингу економічних успіхів ми посідаємо незавидні місця.
Умови ведення бізнесу в Україні далекі від досконалості. Час уже владі казати собі: "Досить. Ми повинні реалізовувати реформи. Робити конкретні кроки до покращання економіки країни. Переходити вже від слів до справи".
Будь-який бізнесмен знає, що спочатку треба будувати роботу так, щоб процес управлявся грамотно. У даному випадку система державного менеджменту має працювати на принципах ефективності. Тобто має бути злагодженість команди Президента, прем’єр-міністра, Верховної Ради, Кабінету Міністрів, має бути визначена чітка довгострокова стратегія, куди рухається держава, до яких цілей. І цілі - не просто розписані в декількох трактатах. Вони мають бути чіткими, реальними й вимірюваними. І важливий компонент при всьому цьому - участь громадянського суспільства в процесі ухвалення рішень у сфері державної політики. Аби представники бізнес-структур, асоціацій, експерти й так далі мали можливість впливати на ухвалення того чи іншого рішення. І тоді, за відкритого діалогу, є можливість виявляти, що треба суспільству, й задовольняти потреби часу.
Георгій Шибанов, с. Черпохи, Полтавська обл.
- "Дикий капіталізм" став можливим в Україні, перш за все, тому, що упродовж усіх років незалежності політика в ній так і не поєдналася з мораллю. Успадковані величезні матеріальні цінності колишнього СРСР новою владою пішли на карколомне збагачення невеликої групи людей. Вони були вихідцями із колишньої партійної та комсомольської номенклатури і швидко знайшли "однодумців", проникли на всі поверхи влади й першими подались у "тіньовий" бізнес. Зрощення влади з бізнесом усе посилюється. Тож і утворилися у вищому законодавчому органі влади партійні "холдинги", куди приймають тільки за наявності тугого гаманця.
Так, ось і маємо. Якщо у цивілізованих країнах Західної Європи національні багатства - у 65 - 70 відсотків їхніх громадян, то в Україні лише - у трьох відсотків. А тому в нашій країні з її величезними природними ресурсами, технічним та інтелектуальним потенціалом у стані бідності й нині перебувають понад 60 відсотків громадян. Це, вважайте, люмпенізована частина суспільства, яка, окрім своїх робочих рук, не має нічого. Саме через ці причини в пошуках кращої долі подалися у різні країни світу мільйони українців. Вони працюють на зміцнення економік Італії, Португалії,Чехії, Польщі, Росії.
Тож на совісті наших керманичів різних років: президентів України, керівників уряду, державних службовців різних рангів у центрі та на місцях усі ці "перверзії" з національною економікою та морально-психологічним станом суспільства.
В Україні надто затягнувся процес накопичення первинного капіталу. "Тіньовий" бізнес, котрий контролює майже 50 відсотків фінансових потоків держави, не поспішає підвищувати соціальні стандарти, про які так багато говорилося в період виборчих кампаній, все ще тримає в офшорних зонах, "зароблених" на бідах України, мільярди доларів.
Мабуть, держава поспішила передати свої стратегічні галузі в приватні руки. Та інакше й бути не могло, бо в цьому були зацікавлені всі, хто по-хижацьки розграбовував Україну. А тепер не знають, що з цим робити. Щоправда, пригадується: у своїй передвиборній кампанії Євген Марчук, на відміну від інших тодішніх кандидатів у президенти України, конкретно говорив, як це можна зробити. Силою закону змусити тих, хто збагатився в кримінальний спосіб, повернути накрадене українському народові.
Не дуже віриться в те, що нинішній владі швидко вдасться навести лад в державі. Дуже вже багато накопичилося проблем, і особливо в моральному аспекті. Ті, хто за короткий проміжок часу став багатократним мільйонером і мільярдером, можуть підкупити будь-якого посадовця. Корупція в Україні набула небувалих меж. І тут потрібне кардинальне "лікування" суспільства, якщо на це буде політична воля керманичів держави. Коли замість слів і обіцянок вони візьмуться за конкретні справи, щоб нарешті вивести Україну із багна корупції та принизливої бідності мільйони їхніх громадян.
Дуже правильно з цього приводу робить "День", виносячи на свої сторінки громадське обговорення дуже наболілої проблеми, яка не дає далі жити пересічним громадянам. До такого авторитетного і впливового видання, котре послідовно виступає за соціальну справедливість і моральне очищення суспільства, зобов’язані прислухатися можновладці, а також ті, хто ще не втратив совість і, володіючи великим бізнесом, направить його на економічне відродження держави. Дай Боже, щоб так сталося!
Віталій Княжанський, Наталія Білоусова, Алла Дубровик
За матеріалами: День
Поділитися новиною
