Чи підуть на користь гіркі ліки від Нацбанку? — Finance.ua
0 800 307 555
0 800 307 555

Чи підуть на користь гіркі ліки від Нацбанку?

Валюта
2502
Днями Національний банк опублікував повідомлення для преси: "Європейські ліки від кризи: солодкі, але не всім корисні", у якому виклав власне бачення підходів, які потрібно використовувати в грошово-кредитній політиці в Україні.
Загадкова природа дефляції
Не можна не погодитися з фахівцями НБУ в тому, що ключовим завданням центробанку є забезпечення цінової та курсової стабілізації національної грошової одиниці й повернення довіри до банків, за рахунок чого можна відновити інвестиції та сприяти виходу економіки з кризи.
Не можу також не погодитись і з тим, що забезпечення низького, але все ж таки зростання споживчих цін, є ключовим завданням центральних банків інших країн. Щоправда, з причинами дефляції (за версією фахівців Нацбанку), які дають можливість центробанкам суттєво знизити ставки рефінансування та накачувати економіку грошима, навряд чи можна погодитись.
Так, серед причин дефляції названо те, що зовнішній попит на продукцію суттєво знизився. Це, у свою чергу, збільшило пропозицію товарів і послуг на внутрішньому ринку країн та почало тиснути на ціни в бік зменшення, тобто провокувати дефляцію. Очевидно, що це не зовсім так, чи, точніше, взагалі не так.
Справді, попит країн, що розвиваються, на продукцію розвинутих країн суттєво впав. Водночас зрозуміло, що ця продукція аж ніяк не може тиснути на ціни в розвинутих країнах, бо їхня експортноорієнтована продукція взагалі в таких обсягах їм не потрібна. Насправді дефляцію в розвинутих країнах зумовили декілька інших причин. По-перше, на світових ринках істотно (у рази) впали ціни на енергоносії та інші біржові товари (зернові культури, цукор, олію і т.д.), що неминуче призвело до зниження цін на них у цих країнах. Крім того, з’явилися передумови для здешевлення продукції, що виробляється з біржових товарів. По-друге, зниження цін пов’язано з суттєвим скороченням споживання та підвищення норми заощадження. Невпевненість у завтрашньому дні, зростання безробіття спровокували скорочення зайвих витрат як з боку корпорацій, так і домогосподарств. По-третє, загальна взаємна недовіра призвела до значного скорочення обсягів кредитування в цих країнах, особливо споживчого та іпотечного, що теж вплинуло на скорочення попиту й падіння цін. Саме ці три головні фактори, на мою думку, і є причинами дефляції чи майже нульового зростання цін у розвинутих країнах.
Не маю заперечень щодо думки авторів статті про те, що корисною для нашої країни може бути лише розважлива бюджетно-фіскальна політика, заснована не на популістських засадах, а на прагматичних підходах, здатних дати адекватну відповідь викликам глобальної фінансово-економічної кризи.
Можу погодитись також і з тим, що економічна криза в розвинутих країнах має іншу природу, і тому ті ліки, які застосовують для її подолання там, не зовсім підходять для розв’язання проблем української економіки. Але питання в тому, чи справді ліки від Національного банку України допоможуть вийти нашій економіці з кризи, а не навпаки - доб’ють її. Мова йде навіть не про ті непрозорі операції з рефінансування банків протягом жовтня-грудня 2008 року, з небезпідставними підозрами в корупції, а про загальний підхід центробанку до основних інструментів грошово-кредитної політики.
Дві різні інфляції
Дійсно, в України спостерігається істотне зростання споживчих цін, тому проста накачка банківської системи грошима на кшталт тієї, яку здійснює ФРС Сполучених Штатів, не може бути взята на озброєння. Водночас і надзвичайно жорстка грошово-кредитна політика, яку зараз проводить Нацбанк, особливо в частині високих відсоткових ставок, навряд чи можна назвати адекватною.
Обмеження обсягів кредитування корпорацій та домогосподарств є доречним в умовах, коли має місце інфляція попиту, тобто інфляція, яка сформована різким зростанням доходів юридичних і приватних осіб, непокритих відповідним нарощенням продуктивності праці та збільшенням обсягів продукції. Саме таку ситуацію ми мали у 2007 році й протягом перших восьми місяців 2008 року. Але тоді Нацбанк і уряд нічого не міняли у своїй грошово-кредитній політиці, чим значною мірою заклали умови для сьогоднішніх проблем.
Нині картина принципово інша - ми маємо інфляцію не попиту, а витрат, тобто ситуацію, коли на ціни тисне не додатковий попит, а витрати, котрі зросли внаслідок стрімкого падіння курсу національної валюти до інших валют світу. У цих умовах українські підприємства не мають можливості швидко скоротити свої витрати. Вони здебільшого не можуть негайно скоротити використання імпортної продукції чи продукції національних товаровиробників, у якій вагому частку займає імпортний складник. Товаровиробники, за умов скорочення обігових коштів і надзвичайно жорстокої відсоткової політики центрального банку, не можуть скористатися надто дорогими банківськими кредитам. У разі ж таки їх залучення вони змушені витрати за цими відсотками відносити на собівартість продукції, тим самим провокуючи новий виток інфляції витрат.
Іншою проблемою таких високих процентних ставок є різке погіршення якості обслуговування наявної кредитної заборгованості, що, у свою чергу, погіршує фінансовий стан як банків, так і корпорацій і домогосподарств. А це створює передумови для зростання взаємної недовіри: банків - до юридичних і фізичних осіб як позичальників, і юридичних та фізичних осіб - до банків як місця зберігання їхніх поточних і строкових депозитів.
Знижуйте ставки, панове
Абсурдності такій відсотковій політиці НБУ додають його заклики до комерційних банків піти на реструктуризацію заборгованості позичальників та зниження процентних ставок за їхніми кредитами. Цікаво, як же банки можуть знизити ставки за наявними кредитами, якщо центральний банк рефінансує їх за ставкою 16%, 18% чи навіть 22% річних, провокуючи вимоги з підвищення відсоткових ставок з боку вкладників. І вся ця показна жорстокість грошово-кредитної політики відбувається на тлі продовження досить небезпечної практики фінансування дефіциту державного бюджету за рахунок емісії центробанку, тобто найгіршого варіанта емісії, до того ж прямо забороненого українським законодавством.
Безперечно, центральний банк не може просто влити велику суму кредитних ресурсів за низькими процентними ставками, бо лише стимулює банки до гри на валютному ринку. Своє бачення щодо належного використання інструментарію грошово-кредитної політики я неодноразово висловлював, у тому числі й у статті "Банківська система в Україні: погано, але не катастрофічно", тому не повторюватимусь. Можу лише ще раз підкреслити своє переконання в тому, що та грошово-кредитна політика, яку проводить нині Національний банк, може забезпечити умовну стабільність національної валюти, от тільки коштуватиме це надто дорого, бо призведе до суттєвого скорочення обсягів виробництва й масового оголошення неплатоспроможності з боку корпорацій і приватних домогосподарств, а потім і банків.
Рекапіталізуй, не рекапіталізуй...
Оцінюючи адекватність політики центрального банку та бачення його фахівцями шляхів розв’язання нинішніх проблем, не можу також не прокоментувати ще один пасаж зі згаданої статті.
Фахівці Нацбанку пишуть, що "якщо ж комусь дуже кортить скористатися європейськими підходами, то серед них слід вибрати ті, що дійсно можуть бути корисними для нашої країни. Це і рекапіталізація банків за участю держави, і викуп Урядом або урядовими агенціями в банків поганих активів, і випуск боргових інструментів з урядовою гарантією".
Красивий закид на адресу тих, хто не погоджується з грошово-кредитною політикою Нацбанку, та тільки проблема полягає в тому, що насправді саме ці інструменти подолання глобальної фінансової кризи викликають найбільшу критику з боку західних експертів, бо є не лише надзвичайно дорогими, а подекуди й просто нереалістичними, враховуючи обсяги поганих активів банків. Крім того, ці заходи фактично перекладають відповідальність за результати своєї діяльності з власників та менеджерів банків на відповідні держави, які покривають їхні збитки за рахунок бюджетних коштів, тобто платників податків. Уже не кажу про те, що це створює можливості для масштабного зловживання та корупції з боку державних чиновників.
У зв’язку з цим хочу навести приклади з уже наявного українського досвіду.
Спочатку хочу звернути увагу на те, якою мірою уряд, який є прямо чи опосередковано власником кількох українських банків, проводить відповідальну політику щодо них і наскільки небезпечним є шлях, по якому рухається Національний банк, встановлюючи індивідуальні економічні нормативи для таких банків.
Так, днями голова правління Ощадбанку Анатолій Гулей зробив заяву щодо загальних обсягів кредитів, наданих НАК “Нафтогаз”. "18 млрд. грн. - наш портфель проти них (НАК "Нафтогаз України") на сьогодні", - сказав пан Гулей. Ця заява означає, що Ощадбанк, загальний власний капітал якого становить близько 15,7 млрд. грн., надав кредитів одному позичальникові на суму, що перевищує 100% його власного капіталу. При тому, що нормативні вимоги Нацбанку щодо кредитів одному позичальнику встановлюють обмеження на рівні не більш як 25% від власного капіталу банку. Як бачимо, Ощадбанкові з легкістю дозволяють порушувати один з ключових економічних нормативів, який забезпечує стабільність банків. Це при тому, що в ньому містяться депозити фізичних осіб на загальну суму понад 12 мільярдів гривень.
До чого може призвести це порушення, можна лише здогадуватись, враховуючи, прямо скажемо, не найкращий фінансовий стан Нафтогазу. Я вже не кажу, що таке встановлення індивідуальних нормативів є порушенням принципу рівності банків у конкурентній боротьбі, передбаченим українським законодавством. Якщо один з банків може порушувати певні нормативи, навіть з благословення Нацбанку, то це означає, що він може отримувати більші прибутки, ніж інші.
Ще більше запитань виникає з ідеєю проведення рекапіталізації (збільшення статутного капіталу) банків за рахунок коштів уряду, а точніше, враховуючи запропонований механізм, - прямої емісії центрального банку.
По-перше, зрозуміло, що коштів на спасіння всіх банків не вистачить, тому вирішення цього питання переходить у ручне управління державних чиновників, незалежно від того, де вони сидять, - на Грушевського, Інститутській чи Банковій, з відповідним гарантованим корупційним складником.
По-друге, рекапіталізувати планується ті банки, чий фінансовий стан є критичним. Але тоді виникає запитання - який узагалі реальний капітал цих банків до здійснення рекапіталізації. І чи не виявиться, що після нарахування резервів під усі погані активи капітал цих банків - суттєво нижчий від номінального або його взагалі немає. Тобто в цьому разі це означатиме, що держава поділиться власними грошима з акціонерами банків, бо капітал є їхньою спільною власністю.
При цьому при оцінці реальної вартості таких банків необхідно змінювати підходи щодо оцінки деяких чинників, що впливають на їх ринкову ціну. Якщо раніше такий фактор, як наявність широкої мережі філій та безбалансових відділень, збільшував ціну банку, то зараз це скоріше призводить до її дисконтування. Витрати на утримання чи ліквідацію філій та безбалансових відділень збільшуватимуть збитки та зменшуватимуть реальну вартість банку.
Отже, із цього неважко зробити висновок, що так звана рекапіталізація банків призводитиме до збагачення власників банків та державних чиновників, які на ній непогано зароблять.
Якщо вже проводити рекапіталізацію банків, то здійснювати це потрібно в зовсім інший спосіб. Передусім уряду й Нацбанку необхідно зробити все можливе для знаходження приватних інвесторів, які готові проводити санацію проблемних кредитних установ. Якщо ж це не вдається, а соціально-економічні втрати від проведення процедури банкрутства та ліквідації цих банків дуже суттєві, то потрібно проводити спочатку їхню націоналізацію, а вже потім рекапіталізацію.
Після націоналізації, за участю представників держави та колишніх власників, має бути проведена оцінка вартості реального капіталу банку, виходячи з песимістичної оцінки активів. Ця реальна вартість банку має бути дисконтова щонайменше на 30-40% (це потрібно регулювати законодавчо), і вже потім має бути визначено суму, яка буде виплачена колишнім власникам такого банку, наприклад, через три роки після дати оголошення націоналізації.
А за ці три роки держава має провести санацію і продати такі банки. За такого варіанта держава могла б принаймні не зазнати збитків і не давати колишнім не дуже вправним власникам банків заробити на цьому. Хоча, як показує досвід, у нас усе робиться з точністю до навпаки.
Борис Кушнірук
За матеріалами:
УНІАН
Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter , щоб повідомити про це.

Поділитися новиною

Підпишіться на нас