3583
Чи врятує Україна Росію від соціального вибуху?
У Росії - нова літературна хвиля, літературна мода - 2009. Одна за іншою видаються книги, що оповідають про російсько-український військовий конфлікт. Тема сезону. Хіт продажів... Пошук зовнішнього ворога "зверху" зустрічає потужний відгук у маргінальних шарах російського суспільства…
У ролі Імперії Добра - Росія, інструмент Світового Зла - Україна
Звичайно, один такий твір міг би з'явитися зовсім випадково. Але щоб цілих п'ять - і от так, гарнітуром, а точніше - серією, з помітною назвою "Війна на порозі"? П'ять книг пішли в продаж усього лише за два з лишком місяці нинішнього року, як п'ять ракет на ціль, одна за іншою. П'ять - це вже тенденція і серйозне соціальне замовлення. Але ж можливо, що їх і більше п'яти - просто не всі мені потрапили під руку. І я майже впевнений, що за п'ятьома, уже вистреленими, підуть і шоста, і сьома, і восьма…
Усі книги, так чи інакше, оповідають про військові конфлікти між Україною і Росією. У ролі Імперії Добра, ясна річ, виступає Росія. У ролі інструмента Світового Зла - Україна.
Коментувати ці твори і їх авторів, прямо скажу, важко. Не тому, що цю шкрябанину, украй бездарну і безграмотну, не так вже складно розібрати по кісточках, а тому, що там просто немає теми для дискусії як такої. Тобто, якщо в читача цих книг виникає на них нормальна, на мою думку, людська реакція у вигляді крайньої огиди, то мені і доводити йому нема чого - ну, насправді, яке принципове значення має те, скільки разів автор пересмикнув: сто разів чи двісті разів, чи тисячу разів? Скільки разів він збрехав, згустив фарби, перебрехав історію? Нема рації ловити кожну окрему вошу, якщо і для читача, і для мене - для нас обох - очевидно, що автор вошивий з голови до ніг.
А якщо для іншого читача ця вошивість неочевидна, то починати з ним сперечатися про якість книги просто даремно. Швидше за все, він уже введений у такий ідеологічний транс, що з ним взагалі даремно сперечатися про що-небудь. Потрібно просто вичекати, коли якісь потужні зовнішні фактори виведуть його з-під дії пропагандистського гіпнозу. І навіть у найкращому випадку, якщо такий читач все-таки не втратив зв'язок з реальністю, починати суперечку з ним потрібно не із книги, що оповідає про славні перемоги російської зброї, а здалеку.
Здалеку і спробую…
Путін нервує: населення ставить незручні запитання
От зовсім природне запитання: чому зараз? І відразу п'ять книг - не було, не було - і раптом бабахнуло? Не зовсім, звичайно, на порожньому місці. Тема наближення російсько-українського конфлікту обсмоктувалась давно, починаючи, мабуть, із простенької комп'ютерної гри за типом класичного "морського бою", що з'явився відразу після розпаду СРСР та оповідав про битву між українським і російським флотом.
Але це був скоріше жарт, епатаж. Рік за роком, помалу епатаж переплавляли в ненависть - і от, ми, здається, вступаємо в передостанній етап. Останній - це, власне, і є реальна, а не на папері, російсько-українська війна. Яка, якщо справа піде колишніми темпами, не за горами.
Ці книги дивно збіглися з першим піком світової фінансової кризи. Крім очевидних лих, які зазнає населення і Росії, і України, криза ця має і цілу низку менш очевидних, але серйозних наслідків. Перший: населення Росії - саме Росії, а не України - починає ставити незручні запитання.
Питань же маса. Які антикризові заходи вживає уряд Росії і чому населення, особливо в глибинці, не відчуває їх у достатній мірі? Куди подівся стабілізаційний фонд і чому його не використовують для пом'якшення наслідків кризи? Чому "золоті роки" дорогущої нафти та газу не були використані для модернізації російської промисловості, чому Росія ще сильніше зміцнилася в ролі сировинного придатка промислово розвинених країн і в результаті, як і всякий виробник сировини, виявилася особливо вразлива в кризовий період? Чому…? втім, тут уже йдуть більш складні питання, не будемо заглиблюватися в нетрі.
В Україні все трохи простіше. Україна, будучи енергозалежною, не могла відчути переваг високих цін на нафтопродукти. А Росія могла. І відчувала. І не тільки верхівка - рівень життя населення великих міст теж трохи надули за рахунок цін на нафту. А сьогодні все це різко здулося. І відповідей на більшу частину неприємних питань в уряду Росії немає. Тобто чергові відмазки - так, є, але якісь вже дуже непереконливі. Прем'єр-міністр, недавній харизматичний президент, на такі незручні питання ображається і реагує на них нервово.
Армія може не впоратися із внутрішнім ворогом
І поки народ перебуває ще в деякому остраху, не оцінивши повною мірою глибини тієї ями, у яку йому доведеться впасти, у Росії відбувається небачене за масштабами зміцнення Внутрішніх військ - тобто саме тих військ, які призначені для втихомирення власних громадян. Що стосується "антитерористичних законів", то їх встигли прийняти ще до кризи, випередивши її першу хвилю на кілька місяців.
Іншими словами, центр ваги оборонної доктрини Росії переноситься на внутрішнього ворога. І як переноситься - по повній програмі! Танки і тактичну авіацію ВВ уже одержали. Свої морські сили - теж. Власне кажучи, вони одержали вже все, крім ядерної зброї, стратегічної авіації та океанського флоту. Мені чомусь здається, що в перспективі найближчих 3-5 років ВВ одержить і тактичну ядерну зброю. А воєнізовані угрупування Газпрому, який уже роки два як має право де-факто створювати власну армію, одержать власні ракетні війська, ядерний флот і стратегічну авіацію - для охорони своїх стратегічних інтересів. Збудеться давня мрія російських ліберальних реформаторів про армійську реформу - правда, не зовсім так, як реформатори собі це уявляли…
І ніякою гіперболою і метафорою тут і не пахне. Я дійсно вважаю, що якщо сьогоднішні тенденції розвитку Росії збережуться, то все так і відбудеться. І не треба крутити пальцем біля скроні із приводу тактичних ядерних зарядів у розпорядженні Внутрішніх військ. Ніякої принципової різниці між їхнім застосуванням і, приміром, подіями 1993 року, коли був розстріляний російський парламент, просто немає…
Усе це - об'єктивно запрограмований хід подій. Уряду Росії просто нікуди подітися. Тому що вже зараз, на першій хвилі кризи, близько 60% росіян ставляться до акцій протесту з розумінням і повагою - це показують опитування громадської думки. Правда, число охочих особисто взяти участь у подібних акціях за останні місяці не сильно зросло - але це поки. У квітні експерти пророкують Росії другу хвилю кризи - і ледве гн останню. Що стосується сумарних наслідків кризи, то вона вдарить по Росії дуже сильно. Сильніше, до речі, ніж по Україні - чому є низка об'єктивних причин.
Від соціального вибуху врятує Україна?
Нинішня російська еліта - це все та ж чиновницька еліта, що поділила між собою по шматках величезні багатства, що дісталися від СРСР. Вона прекрасно відчуває хиткість свого становища. Розуміє, що населення Росії, позбавлене подачок у вигляді крихт від нафтового пирога, дуже швидко дійде до краю, за яким - соціальний вибух. Що захист у вигляді Внутрішніх військ - засіб, взагалі-то, останній. Що ненависть найкраще направити зовні. Що маленька переможна війна під ультрапатріотичними гаслами здатна відтягнути неминучу розплату на кілька років, можливо, на десятиліття, а там, дивишся, ціни на нафту знову підуть вгору. Потрібний тільки підходящий образ ворога. Україна, за низкою параметрів, підходить на цю роль майже ідеально.
Передбачу заперечення - мовляв, вони, помаранчеві, западенці, бандерівці і т.п. Люблять Бандеру, Петлюру і Мазепу. Пам'ятники їм ставлять. Насаджують українську мову. За газ не поспішають платити. Загалом - самі нариваються. Не хочу сперечатися і наводити аргумент за аргументом: сперечатися можна нескінченно. Зауважу лише дуже коротко:
1). Ніколи, жоден український політик не пропонував поставити пам'ятник кожному з перерахованих діячів на території Росії. Але Росія чомусь дозволяє собі судити про те, які пам'ятники Україна має право споруджувати на своїй території і які - не має права. Притім що більшість росіян мають, м'яко кажучи, дуже неясне і до непристойності миттєво-політизоване уявлення про українську історію.
2). В Україні - на відміну, до речі, від Росії - існує реальна багатопартійність і реальна політична боротьба. Ті, кому не подобається щось у нинішній українській політиці, у тлумаченні історії і в існуючому пантеоні національних героїв України, можуть висувати своїх представників - і у Верховну Раду, і на посаду Президента країни. Якщо їх, цих незадоволених, дійсно багато, якщо вони - частина народу, а не купка горлопанів, профінансованих на гроші…втім, добре, не будемо заглиблюватися в джерела фінансування "російських патріотичних рухів" в Україні… отож, якщо вони - відчутна частина народу, то вони цілком можуть виправити всі ці перекоси. Залишаючись у рамках України і не потребуючи збройної допомоги ззовні.
3). Газ, за який нібито час від часу не платить Україна ("нібито" - тому, що газові розрахунки насправді досить заплутана матерія), не належить ні Росії в цілому, ні більшості її громадян. Газ цей у них давно відібраний і переданий у власність міжнародної корпорації "Газпром". До речі, у міру усунення посередників і тіньових схем, Україна стала платити за газ акуратно.
1). Ніколи, жоден український політик не пропонував поставити пам'ятник кожному з перерахованих діячів на території Росії. Але Росія чомусь дозволяє собі судити про те, які пам'ятники Україна має право споруджувати на своїй території і які - не має права. Притім що більшість росіян мають, м'яко кажучи, дуже неясне і до непристойності миттєво-політизоване уявлення про українську історію.
2). В Україні - на відміну, до речі, від Росії - існує реальна багатопартійність і реальна політична боротьба. Ті, кому не подобається щось у нинішній українській політиці, у тлумаченні історії і в існуючому пантеоні національних героїв України, можуть висувати своїх представників - і у Верховну Раду, і на посаду Президента країни. Якщо їх, цих незадоволених, дійсно багато, якщо вони - частина народу, а не купка горлопанів, профінансованих на гроші…втім, добре, не будемо заглиблюватися в джерела фінансування "російських патріотичних рухів" в Україні… отож, якщо вони - відчутна частина народу, то вони цілком можуть виправити всі ці перекоси. Залишаючись у рамках України і не потребуючи збройної допомоги ззовні.
3). Газ, за який нібито час від часу не платить Україна ("нібито" - тому, що газові розрахунки насправді досить заплутана матерія), не належить ні Росії в цілому, ні більшості її громадян. Газ цей у них давно відібраний і переданий у власність міжнародної корпорації "Газпром". До речі, у міру усунення посередників і тіньових схем, Україна стала платити за газ акуратно.
Продовжувати? А чи треба? Тих, хто переконаний у праві Росії диктувати умови всьому колишньому СРСР і навіть усьому світу, мені однаково не переконати…
А їх багато - тих, хто впевнений у тому, що Росія повинна правити силою кулака. Тому що курс на пошук зовнішнього ворога "зверху" зустрічає в сучасній Росії потужний відгук знизу - у маргінальних шарах суспільства, яким потрібно зірвати на комусь свою досаду, свою злість за скотиняче, злидарське, сіре життя. Криза множить ряди таких маргіналів. Вийти на вулиці, під кийки ОМОНа - на це не в кожного вистачить запалу. А от поонанувати над романчиком про те, як "наші" хоробро вмазали по морді "ненашим", "хохлам", випустити пару і помріяти про насолоду перемоги - воно і безпечніше, і приємніше. Є замовлення зверху - і є попит знизу. І на замовлення та оплачений попит відразу набігли халтурники - рубати легкий гріш.
Це ще не найстрашніше. Це, на жаль, тільки початок. Так, п'ять перерахованих книжок дивно бездарні і примітивні - але зараз, на той же запах легких грошей, потягнуться і реальні письменники. І десята книжка, дивишся, одержить премію за літературні здобутки…
Не думаю, що влада Росії всерйоз, так би мовити, "у металі", хотіла б реалізувати збройний конфлікт із Україною. І зовсім не тому, що кров людська - не водиця. Російське чиновництво - правлячий клас сучасної Росії - з легкістю проллє море крові в ім'я того, щоб зберегти власну владу. Але ті, хто нагорі цієї піраміди, розуміють, що до війни Росія не готова. Максимум, що може дозволити собі російська армія, що має вкрай обмежене число боєздатних частин, - це локальні конфлікти, на зразок грузинського - та й він, зізнатися, виявив досить великі проблеми російських військ і йшов, у принципі, на межі їх можливостей, так що будь грузини хоч трішки сильнішими - переможної війни могло б і не вийти. Російська влада хотіла б усього лише каналізувати суспільне невдоволення, погравшись з вогнем. Але коли пристрасті напружені, коли суспільство морально готове до війни, війна іноді спалахує і проти волі влади. Події виходять з-під контролю. Я дуже побоююся, що російсько-українські відносини саме і вступили в такий мало керований етап свого розвитку.
Війна в ім'я розтрощення пам'ятників українським героям?
Наслідки війни, якщо вона все-таки трапиться, будуть трагічні для обох країн. Переможців, за великим рахунком, не буде зовсім. Не хочу давати прогноз, як будуть розвиватися події такого конфлікту - хоча міг би…
А можливо, варто сісти і написати роман про те, як би все це виглядало насправді? Тільки от, боюся, що любителям патріотичних фанфар і описів легких перемог такий роман особливо не сподобається….
Я хочу запитати читачів, що одержали задоволення від названих п'яти творів: ви готові до того, що ваші мрії збудуться? Чи готові от буквально завтра - піти і померти? Причому не факт, що в бою. Досить імовірно - від побоїв товаришів по службі. Або просто від голоду - як, приміром, помирали матроси-тихоокеанці на острові Русский? Або згинути безвісно в полоні - забутими і кинутими? В ім'я торжества офіційного російського погляду на історію. В ім'я розтрощення української мови і пам'ятників українським історичним діячам, чимось нелюбимим у Росії - усе це, звичайно, під прикриттям розмов про "вічне братерство двох слов'янських народів". А на ділі - в ім'я наддоходів топ-менеджерів Газпрому. Готові піти на смерть самі і послати на смерть своїх синів? Не в романі - а в житті. Всерйоз. Точно готові? Добре подумали? Готові почати будувати храм слов'янського братерства на крові?
П’ятикнижжя про переможну війну Росії з Україною нагадало мені епізод з іншої книги - повісті "Втеча містера Мак-Кінлі". Не можу втриматися від спокуси навести уривок з неї - хай вибачить мені читач за велике цитування:
"Представлені Фармацевтичним суспільством на наш розгляд так звані оптимістичні таблетки створені для захисту розхитаної психіки населення від деяких... я б сказав, усе більш ускладнених вражень атомного століття і становлять досить благодійний, хоча, на мій погляд, надмірно сильний, я б навіть сказав - подвійної дії! - засіб...
…Будь-які впливи на піддослідну особистість, включаючи постріли холостим гарматним зарядом майже в саме обличчя випробуваного, незмінно викликали в нього після прийому всього тільки двох пігулок припадок гебефренічного... зізнатися, досить заразного для навколишніх сміху. Якщо дозволено підлестити присутнім тут авторам, то мені ще не доводилося спостерігати нічого рівного за силою впливу на кору головного мозку... якщо не брати до уваги травматичне втручання - скажімо, наїзд автомобіля або падіння з даху хмарочоса! Число залпів доводилось нами до семи... Примітно, що надалі самий показ пігулки викликав у клієнта негайний приступ таких же рефлекторних веселощів, завдяки якому він ставав зовсім байдужий до навколишнього оточення. Єдиним мінусом засобу треба вважати залишкові явища слабоумства тривалістю до півроку і довше".
Чимсь мені названі антиукраїнські книжки нагадали оптимістичні таблетки доктора Ліппінстока, описані в повісті. Не бажаєте прийняти?
Сергій Ільченко, Москва
За матеріалами: УНІАН
Поділитися новиною
