990
Дискредитація демократії
— Казна та Політика
Українські політики люблять нагадувати західним друзям про те, що Україна - це демократична та європейська країна. Іноді здається, що згадування про демократію та європейськість виступає таємним козирем, який витягають з рукава, щоб одержувати благословення євроінтеграційних прагнень.
Однак останнім часом цей козир втратив свою магічну дію, оскільки Захід, стурбований проблемами фінансової кризи, став все частіше казати правду в очі про те, чим є, або точніше, чим насправді не є Україна. Ну що ж, принаймні, тепер наші політики не зможуть подавати банальну толерантність як знакові дипломатичні перемоги, а ми, суспільство, одержимо підтвердження того, у чому самі давно сумніваємося - чи демократія в Україні?
Ілюзія демократії в українському суспільстві народилася завдяки виборам, і як це не парадоксально, вибори ж її і знищили. Можливість чесно обрати владу була центральним критерієм в оцінці демократичності країни протягом тривалого періоду. Втім, це завжди був тільки один з багатьох інших важливих критеріїв. Демократії відрізняються одна від одної, але їх завжди можна упізнати. У політиці це: верховенство права, незалежний суд, свободи громадянина, дотримання політичних зобов'язань тощо; в економіці: ринкові відносини, конкуренція, повага приватної власності, індивідуальна ініціатива - все це важливі складові того, що робить демократію бажаною та ціннісною.
Але українська політична еліта зосередилася винятково на виборах. Вся політична та економічна діяльність у державі обертається навколо виборів. Всі рішення оцінюються з позиції політичних рейтингів, а всі дії здійснюються з прицілом на одержання і/або збереження влади. На жаль, виборчі погоні перетворили демократію з інструмента досягнення добробуту і процвітання на інструмент з'ясування політичних стосунків. Фактично, своїми діями політики дискредитують демократію в очах суспільства, причому здійснюють це скрізь і всіма можливими способами.
Дискредитація політична
Демократична логіка виборів передбачає, що вони допомагають вирішити політичну кризу і дати можливість органам влади працювати. Однак в Україні, як свідчить досвід, все відбувається навпаки. Вибори можуть вирішити кризу нерівномірного представництва в парламенті, проблему балансування влади тощо, але вони не можуть вирішити проблему стосунків між політиками. Наприклад, яку кризу повинні розв’язати дострокові вибори в діючому парламенті?
З моменту початку осінньої пленарної сесії парламент переживає щонайменше третю кризу. Перша була пов'язана з розвалом коаліції і пошуком нової. Друга була пов'язана із самим фактом організації дострокових виборів. І в даний момент триває третя - пов'язана з виборами нового спікера.
У всіх цих криз була загальна причина: спочатку робимо - потім думаємо. Що думав БЮТ, коли голосував загальні законопроекти з ПР на початку вересня, а потім переголосовував їх назад? Що думав президент, коли видавав указ про дострокові вибори, а потім його скасовував? В остаточному підсумку, що думали депутати, які звільняли Яценюка, а тепер не можуть обрати спікера? Все це не є рисами демократичної влади. Обов'язковим елементом демократії є публічне обговорення до ухвалення рішення, а не публічні розбирання після. Дискусія дає політикам шанс зрозуміти правильність і ризики майбутнього рішення, і відчути переваги пошуку компромісу. Крім цього, вона дає суспільству можливість зрозуміти справжні мотиви ухвалення рішення і почути альтернативи. В Україні ж політичні дискусії і передвиборні дебати вважають тим самим, тоді як, насправді, перші покликані знайти істину, а другі знищити суперника і довести свою правоту.
Не перевантажені можновладці й таким важливим атрибутом демократії як дотримання норм, при чому не дотримують навіть тих норм, які самі ж приймають. Порушення регламенту, що є порушенням Конституції, при звільненні Яценюка - красномовне підтвердження перемоги політичної доцільності над законодавчою необхідністю. Однак, проблема ще глибше, оскільки навіть політична доцільність не може бути стабільною і тривалою. Здавалося б, усунення Яценюка повинне було спричинити призначення Литвина, чиї 20 "золотих" голосів ще більше виросли в ціні після розвалу коаліції. І, проте, маючи домовленість з БЮТ і з ПР одночасно, лідер блоку свого імені так і не зміг одержати пост спікера. Виходить, що депутати не дотримуються норм і своїх обіцянок не тільки перед народом, але навіть один перед одним. Де ж тут демократія?
Навряд чи знайдемо ми її в підконтрольних судах, куплених ЗМІ, сплачених мітингах, кишенькових партіях і тому подібному. В Україні немає того, що у світі називають демократією, але те, що в нас є впевнено називають демократією українські політики. Саме тут криється велика небезпека: суспільство, яке втомилося від політичного безладу, може засудити не тільки винних у ньому політиків, але й саму демократію як форму правління. І зростання рейтингу КПУ, яке фіксують соціологи, тривожний тому сигнал.
Дискредитація економічна
Демократія - благолюбива, вона не проростає в середовищі криз і хаосу. Існує прямий зв'язок між рівнем статку населення і рівнем демократичності країни. Тривалий час політичні протистояння вже не позначалися на українській економіці, яка стабільно прогресувала, незалежно від того, хто сидів у кріслі на Грушевського. Частково це відбувалося завдяки зростанню світової економіки, і, у першу чергу, сусідів України. Однак, тепер, коли криза починає перевіряти товщину гаманців пересічних громадян, можна побачити, як мало в нас було від того, що називається ринковою економікою.
Приватизація великих металургійних комбінатів, на яких тримається одна четверта ВВП країни, як в епоху Кучми, так і під час президентства Ющенка, теж була проявом демократичності влади для всього світу. Але при цьому, знову ж, була порушена елементарна логіка приватизаційного процесу. При демократії завод передається в приватну власність, оскільки держава вважається поганим менеджером, а приватний власник більше чутливий до вимог конкуренції і власних прибутків. Тепер під час кризи, з'ясувалося, що приватні власники настільки ж неефективні як і держава, оскільки не створили ніяких передумов для збереження власної конкурентноздатності на світовому рівні. Божевільні зверхприбутки від продажу металу в попередні роки успішно вкладалися в нерухомість і предмети розкоші, а не в модернізацію заводів і зменшення їх енергозалежності. У підсумку, за допомогою в рішенні своїх приватних проблем бізнесмени від металургії побігли саме до держави.
Неринкові відносини можна спостерігати в багатьох економічних сферах. Рейдерство і політичне дахування, залежність бізнесу від владної кон'юнктури, корупція - все це зробило українську демократію нездатною дати швидкі економічні результати, а тепер, помножена на політичне безладдя у владі, демократія не може запропонувати ефективних виходів з майбутнього економічного колапсу. У той час як населення живе в страху перед масовими скороченнями і поверненням у голодні 90-і, українські політики продовжують з'ясовувати свої стосунки і паралельно захищати інтереси своїх спонсорів. Кому потрібна така демократія?
Без сумніву, гірше кризи - її очікування. Якщо в багатьох країнах Заходу ці очікування супроводжуються надіями на владу, то в Україні демократично обрана влада відверто засмучує і лякає. Сучасне становище справ вимагає від політиків конкретних підбадьорливих кроків щодо зміцнення довіри в суспільстві і запобігання можливого соціального загострення. Безперечно, закочені рукави ще не гарантують успіх у подолання кризи. Проте, вони дають суспільству надію і спрямовують його діяльність у позитивне русло. Тоді як хаос і безладдя у владі змушують усіх готуватися до найгіршого. На цьому ґрунті може почати розвиватися соціальна напруга, що буде супроводжуватися повною недовірою до влади, та й до самої політичної системи. Економічна криза завжди переростає в соціальну і політичну. І всі вони можуть вдало збігтися з президентськими виборами. Проблема полягає в тому, чи вибере суспільство тепер дискредитовану демократію так, як це було в 2004 році?
"Європу тривожить, що Україна весь час лише говорить про демократію замість того, щоб щось робити. І, чесно кажучи, ми вже дуже втомилися від цих розмов: "демократія, демократія, демократія..." - сформулював європейське бачення президент Естонії Тоомас Хендрик Ільвес, що, без сумніву, збігається з думкою багатьох українських громадян.
Віктор Андрусів, Інститут ДемАльянса ім. Р. Шумана/p>
За матеріалами: Подробности
Поділитися новиною
