Країна вагітна катастрофами...


Країна вагітна катастрофами...

У катастроф національного масштабу є спільна риса - вони несподівано дають змогу тверезо подивитися на речі, на які люди вже втомилися реагувати, і сказати собі: так далі жити не можна! Так, колись Чорнобильська катастрофа висвітлила всю облудність і гнилість радянського суспільства. Його остаточний розвал після цього став лише питанням часу. Можливо, карпатська катастрофа допоможе й українському суспільству розібратися в глибинних причинах усе частіших бід, що звалюються на нашу голову. Адже нині примхи клімату викликали повінь у Прикарпатті, завтра техногенна катастрофа може охопити рудовидобувні райони, де з природою вже давно виробляють таке, що даремно сподіватися на її милість, післязавтра обвалиться київське комунальне господарство, доведене до краю бездумним господарюванням останніх років. Не виключено, що катастрофа у Прикарпатті після цього видаватиметься легкою розминкою. Наша країна буквально вагітна катастрофами. Вони закладені в багатьох рішеннях влади...

Ось лише один епізод роботи Верховної Ради під час підготовки до голосування з бюджету. Обговорювалося питання: скільки мільйонів дати на боротьбу зі стихійним лихом? На попередження природних катаклізмів пропонували виділити 70 мільйонів і 280 мільйонів - на усунення їх наслідків. Профільний комітет ВР запропонував поміняти місцями цифри: 280 мільйонів дати на попередження, а 70 мільйонів - на ліквідацію наслідків. У пропозиції була своя логіка - ліпше більше коштів витратити на запобігання, аби потім не боротися з наслідками катастроф. У задачі питається: яка пропозиція здобула підтримку?

Перша...

"Треба зрозуміти психологію тих, хто ухвалює рішення, - пояснили мені люди, які знають тонкощі парламентської кухні, - у першому варіанті закону на зміцнення дамб, закупівлю техніки, нарощування гребель, тобто на речі, які можна виміряти, порахувати й обчислювати, буде витрачено менше грошей. А отже, у цьому разі буде важче вкрасти. Тому краще основну суму пустити на "усунення наслідків", бо цю графу перевірити набагато важче... "

Спробуймо й далі не політизувати, а "економізувати" ситуацію в країні. Погляньмо очима економіста на звичні гучні суперечки в нашому суспільстві. Уже котрий рік рядові громадяни спостерігають боротьбу за забезпечення судноплавства по українській частині гирла Дунаю. Від початку боролися два погляди: один - побудувати, як це зробили румуни, стаціонарний канал і забути про проблему. Другий - поглибити гирло Швидке, яке заноситься мулом. Переміг другий. Гадаю, не треба пояснювати чому - у результаті тепер щороку виходять у гирло Дунаю землеснаряди, щоб зарити нові мільйони гривень у мул. И хоча перший проект активно підтримала й довго за нього боролася зазвичай боязка Національна академія наук України, але коли йдеться про великі суми, логіка й наука безсилі. Коли треба прийняти технічне рішення, у нас перемагає не той проект, який краще вирішує поставлене завдання, а той, який дозволяє відмити більше грошей...

Нині є багато передумов говорити про те, що й катастрофи в Україні стануть погано контрольованим і тому дуже дохідним бізнесом. Жоден з урядів незалежної України не спробував виробити принципову концепцію попередження майбутніх загроз. Міністерства, які повинні були б узятися за розв’язання цього зав­дання - Мінекології, МНС - навіть питання такого не порушували. Отож нині Україна перед обличчям катастроф зовсім беззахисна. Концептуальний план порятунку від глобального обвалу в ЖКГ тепер створюється хіба що в Міністерстві комунального господарства. Та є всі підстави думати, що до президентських виборів на голосування у Верховної Раді його навіть не поставлять...

Остання повінь показала цілковиту безпомічність відповідних служб: з усіх постраждалих регіонів надходять повідомлення, що населення вчасно не сповістили про небезпеку, яка насувається, вкрай поганою була координація між окремими міністерствами. Потерпілі кажуть, навіть у радянський час допомогу при таких стихійних лихах було поставлено набагато ліпше!

Хоча представники МНС докладають усіх зусиль, аби зменшити кількість загиблих і списати їх на природну смерть, кількість потерпілих вища, ніж у наших сусідів, яких спіткала така сама біда. Жителі прикордонних районів, котрі мають змогу порівняти дії влади по різні боки кордону, повідомляють, що, приміром, у сусідній Румунії боротьба зі стихією й, головне, запобігання їй організовані незрівнянно краще, ніж у нас. Там після минулих повеней побудували високі захисні греблі, і тоді як українські села вкотре потопають у воді, румунські лихо обминуло. Викликає обурення та сонна повільність, з якою українська адміністрація розгортає участь різних силових відомств України для подання допомоги людям. Навіть звернення по допомогу в міжнародні організації, НАТО, яке чудово оснащене й підготовлене до боротьби зі стихією, пішло лише через кілька днів після того, як при­карпатські села були цілком затоплені. При цьому не подали списків матеріалів і обладнання, потрібних для ліквідації наслідків стихії...

Зате в ЗМІ розгорнулася потужна пропагандистська кампанія, швидше схожа на передвиборне шоу, в якому претенденти на посаду президента ходять, закачавши штани, по затоплених селах, демонструючи "турботу про людину". Йде безсовісний піар на людській біді. Схоже, що під час наступної повені люди зіштовхнуться з тими ж проблемами: захисні дамби не будуть побудовані, сповіщення не буде налагоджене...

Прес-конференція, яку дав міністр МНС Володимир Шандра, залишила мало надій на те, що це відомство готове серйозно проаналізувати глибинні причини катастрофи, яка спіткала західні регіони України. Оглядач "Дзеркала тижня" зустрівся з Володимиром Микола­йовичем очікуючи, що принаймні у планах цього відомства закладені серйозні проекти, що захистять населення від майбутніх природних катаклізмів.

- Володимире Миколайовичу, спостерігаючи за тим, як організовує адміністрація боротьбу з наслідками стихійних лих, що дедалі частіше навідують Україну, мимоволі питаєш себе: чи усвідомлюють у верхніх ешелонах влади потенційну небезпеку катастроф у нашій країні?

- Якщо взяти для прикладу останній розгляд бюджету у Верховній Раді, то, гадаю, можна зробити висновок, що парламентарі не усвідомлюють у повному обсязі. Коли обговорювалося виділення фінансування для МНС, виявилося ставлення держави до таких непростих проблем. Усе це жодним чином не сприяє тому, щоб міністерство перейшло на дещо інший рівень виконання своїх завдань.

- ...?

- Я поставив перед МНС стратегічне завдання: наші співробітники мають почувати себе рятувальниками, а не тільки пожежниками. У селі, в кожному населеному пункті вони повинні бути фахівцями широкого профілю, які вміють не тільки гасити пожежі, а й кваліфіковано допомагати у різних, часом зовсім нестандартних ситуаціях, починаючи зі зсуву грунту, вибуху газу, повені й навіть ДТП, коли МНС залучають витягати людей із пошкоджених машин. Тому до розвитку цієї служби слід ставитися дуже серйозно, як до сили, здатної своєчасно реагувати на будь-яку непередбачену ситуацію й гарантувати безпеку простої людини.

- Нині біда сталася в Західному регіоні, де все частіше бушують урагани. Та не можна забувати, що й на Сході України будь-якої миті може статися непередбачене. Наприклад, фахівці дедалі наполегливіше нагадують про небезпеку, яка загрожує Кривому Рогу з його "перерозвиненою" гірничовидобувною промисловістю через колосальне переміщення грунтів у цьому регіоні. У небезпечному стані перебувають багато інших промислових регіонів, скрізь катастрофічно зношене, а в столиці тепер уже й жахливо перевантажене внаслідок ущільнення забудови, житлово-комунальне господарство. "Синдром Алчевська" висить над мерами всіх українських міст. У МНС є стратегічний план для регіонів чи воно живе тільки нинішнім днем?

- Поки що держава бачить у МНС лише службу, яка повинна реагувати на те, що вже трапилося. У нас надто мало повноважень для виконання більш складних завдань - запобігання катастрофам. Скажу більше - в нас немає навіть оперативного фонду, із допомогою якого ми могли б відразу почати працювати в кризовій ситуації. Такий стан справ різко відрізняється, наприклад, від того, що ми бачимо в Росії. Там МНС має фінансовий запас на 72 години й може відразу почати діяти, ні до кого не звертаючись по кошти. Тому вони відразу ж підтягають до місця катастрофи всі сили й починають працювати. Безперечно, потім вони звітують про витрачені гроші, про виділену потерпілим їжу, воду, одяг тощо...

У нас таких коштів фактично немає. Тому сьогодні гостро стоїть питання про створення оперативного резерву. Нинішній фонд перебуває під Міністерством економіки, і отримати звідти гроші можна лише за досить складною бюрократичною процедурою. Однак у надзвичайних ситуаціях рішення потрібно приймати миттєво - за годину-дві мусимо розгорнути рятувальні сили, надати допомогу. На щастя, цього разу знайшлися спонсори, ми досить швидко одержали підтримку, паливно-мастильні матеріали й відразу почали працювати. Але в такій важливій справі не можна покладатися на щасливий випадок...

- Телебачення показало всій країні постраждалих, які повідомили, що їх ніхто не попередив, що радіо мовчало, телебачення не працювало, бо в них у селі... не було електрики. Невже працівники МНС, представники місцевої влади не могли сісти в машини, викликати гелікоптери й своєчасно попередити людей про небезпеку?

- У багатьох селах ми зіткнулися з типовою ситуацією, коли люди просто не хотіли залишати свої оселі, тварин, кидати господарство. У наших працівників було багато додаткових труднощів через те, що люди до останньої миті вірили - вода їх не заллє. При цьому вони посилалися на те, що раніше такого не було.

Наприклад, ми прилетіли на гелікоптері в одне прикарпатське село, відрізане водою. Сюди ж прилетіла Юлія Володимирівна й приземлилася за два кілометри від нас. Відразу ж зібралися люди й поскаржилися, що в них у селі народжує жінка й ніхто навіть не збирається відвозити її до пологового будинку. Прийшов її батько, котрий мені особисто повідомив, що вона справді народжує і ніхто з рятувальників не хоче їй допомогти...

Мене цей випадок просто обурив. Я відразу зв’язався зі штабом і почав з’ясовувати, як таке могло трапитися. Підходить заступник начальника Головного управління МНС у Чернівецькій області й звертається до батька породіллі: "Шановний, я вже тричі був удома у вашої дочки й пропонував її евакуювати на човні, але вона категорично відмовляється. Востаннє ми були в неї півгодини тому разом із вами, дорогий батьку. І вона нам відповіла "ні". Так що й зараз ми можемо разом із вами піти до неї. Якщо вона скаже, що згодна, ми її тієї ж миті відвеземо до пологового будинку"...

Після цього батько породіллі й односельці підтвердили: вони справді були свідками того, що жінці не раз пропонували евакуацію.

- Люди у стресовій ситуації поводяться іраціонально. Певне, їм потрібна була допомога психолога...

- Я не драматизую ситуації. До речі, коли в усьому вже розіб­рався на місці й усі заспокоїлися, я сказав Олександрові Турчинову, з яким ми летіли до Прикарпаття: "Напевно, жителі цього села поскаржаться на рятувальників і Тимошенко... ". І коли ми зустрілися з Юлією Володи­мирівною в літаку, виявилося, що і їй ті самі люди поскаржилися на рятувальників. До речі, ми не маємо права відселяти жителів насильно: якщо людина не хоче, можемо діяти лише переконанням. Не дивно, що телевізійні журналісти зафіксували такі випадки. Усе це ще раз підтверджує, наскільки складна, сповнена не лише небезпек, а й стресів, робота в наших рятувальників.

Люди найчастіше до остан­ньої миті не вірять у те, що до них наближається лихо. А коли стається найгірше, звертаються до нас: "Що ж ви нас не попередили? Ви, мовляв, нам сказали, що буде 50 см, а вода піднялася до 70!.. ". Звичайно, я згоден: оповіщення людей про надзвичайні ситуації налагоджено ще не ідеально. Будемо працювати. Але журналістів усе ж таки попросив би докопуватися до суті, бо рятувальники - такі самі люди, як і постраждалі. Їм буває прикро, що їхню буквально героїчну й погано оплачувану працю недооцінюють, а про роботу говорять без належної поваги.

- З іншими міністерствами у вас є взаємодія та координація зусиль?

- Ми досить тісно працюємо з МВС, Мінпаливенерго, з обл­енерго та газобленерго, комунальними службами. З ними в нас дуже ефективна взаємодія. Тепер на перший план виходить співробітництво із санепідслужбою, щоб контролювати епідемічну ситуацію в районах катастрофи.

Особливо хотів би донести до громадян таке: наше міністерство має більше займатися стратегічними завданнями, зокрема проблемою запобігання катастрофам. Воно не повинно бути лише службою швидкої допомоги. Однак для цього потрібно ще мати юридичні права, щоб випереджати подібні речі. Так, ми маємо деякі права в організації пожежної безпеки. Це позитив. Та цього сьогодні недостатньо - є техногенні загрози, в запобіганні яким та усуненні яких має брати участь МНС. Позитивні результати дав би моніторинг імовірностей природних катастроф. Наприклад, ми могли б перевіряти, наскільки надійними є дамби, чи можуть вони витримати натиск стихії. Хоча тут ми вже втручаємося в територію відповідальності Держводгоспу та Мінекології...

- А хто опікуватиметься тим, що одні люди (і дуже заможні!) селяться на березі Дніпра в 100-метровій зоні, інші вибирають гальку з річищ гірських річок, треті беруть пісок із морських пляжів для дач... Один з екологічних міністрів обіцяв, що він складе карти прибережних зон із супутників і ліквідує будинки, збудовані з порушеннями. Відтоді, як він зробив заяву, жодного будинку на березі не було знесено, а з’явилося безліч нових. Можливо, час уже наводити лад?

- Це не наша зона відповідальності. Подібними питаннями опікується Міністерство екології. Воно видає ліцензію на добування піску чи глини. Хоча вирішити всі ці питання не так просто, і тут має бути комплексний підхід, здійснюваний під керівництвом Кабінету міністрів. Для цього також є виконавча влада на місцях.

Є проблема аварійно-рятувальних робіт. Поки що ми все виконуємо завдяки героїчним зусиллям наших співробітників, бо не можна надійно працювати з технікою, якій по 30 і більше років. Така техніка взагалі функціонує лише завдяки золотим рукам і головам людей, котрі працюють на ній. Наша держава вже вибралася з ями, в якій перебувала економіка в середині 90-х років. Нині інша ситуація, і держава може нормально профінансувати з бюджету розвиток цього найважливішого напряму. Тоді ми зможемо оснастити й підготувати загони МНС, аби вони могли працювати за найвищими міжнародними стандартами.

Сподіваюся, українській армії в найближчому майбутньому не доведеться воювати. А от від розгулу стихій ми нікуди не подінемося. Тому рятувальникам та їхньому оснащенню слід приділити набагато більше уваги. У нас близько восьми тисяч осіб у всіх областях заступають на добове чергування. І це повинні бути найкращі з кращих - високі професіонали, чудово оснащені й готові в усеозброєнні зустріти будь-яку небезпеку: пожежу, повінь, нещасний випадок на дорозі, в горах, на воді... Вони повинні бути будь-якої хвилини готові до всього.

Уявіть, яке психологічне навантаження витримують ці люди, які постійно мають справу з небезпекою та постраждалими, котрі переживають страшенний стрес! Тому працівники МНС не мають турбуватися з приводу того, що не можуть прогодувати сім’ю, що бракує коштів вивчити своїх дітей. Ці люди мають повністю віддаватися роботі й готуватися до неї. Неприпустимо, щоб вони працювали через кілька діб, а в інший час десь підробляли. Цього робити не можна. Рятувальники мають готуватися до своєї роботи, повноцінно відпочивати й мати можливість повністю включатися в новий робочий день. Під час цієї повені вони спали по три години й навіть менше. Однак для рядових рятувальників - це звичний стан! Не можна недооцінювати цю професію. Вона так само важлива для суспільства, як, наприклад, професія лікаря.

"Румунські села майже не постраждали, а в нас тут усе плавало…"

Закарпаття втретє потерпає від катастрофічного паводка. Перші два - в листопаді 1998-го та березні 2001 року - не лише завдали величезної шкоди господарству, а й забрали три десятки людських життів. Цьогорічний удар стихії виявився найслабшим, тому, порівняно з тим, що коїлося в сусідніх Львівщині, Буковині і особливо Прикарпатті, закарпатцям, можна сказати, пощастило. Утім, назвати "щастям" те, що залишила по собі вода в затоплених селах, язик не повертається.

Ділове розтягнулося на кілька кілометрів уздовж Тиси, по руслу якої проходить державний кордон між Україною і Румунією. Правий, український берег річки - суцільне урвище висотою три і більше метрів. Тепер, через кілька днів після стихії, важко повірити, що течія гірської річки могла піднятися так високо, однак замулені верхівки прибережних дерев свідчать, що підйом води був набагато більшим - він сягнув п’яти метрів і менше, ніж за дві години, затопив частину присілка Ділового - Хмелів. В окремих хатах вода сягала стріхи, і те, що обійшлося без руйнувань, має просте пояснення - старі саманні хати впали під час двох попередніх паводків, а нові встояли.

- Зі 150 будинків Хмелева підтоплено 34, - розповідає голова сільради Ділового Людмила Романюк. - Городи фактично знищено, продукти, що зберігалися в підвалах, - теж. На щастя, ніхто не постраждав - наші селяни вже мають гіркий досвід, тому готові до стихійного лиха. Однак люди все одно дуже обурені, адже багато хто вважає, що таких наслідків паводка можна було уникнути. У Тису напроти нашого села впадає румунська річка Вішева. Якраз у цьому місці дорожні служби неодноразово забирали гравій і пісок для будівництва автодороги державного значення Мукачеве - Рогатин. Цим самим вони порушили русло, що значно посилило удар води, яка ринула на село з румунського боку. Крім того, румуни побудували на своєму боці високі дамби. В результаті тамтешні села майже не постраждали, а в нас тут усе плавало. Після перших паводків ми неодноразово зверталися й до місцевих, і до центральних органів влади з проханням побудувати дамби й біля нашого села. Їхня протяжність має бути чималою - близько двох кілометрів, а це коштує великих грошей, яких ніхто не виділяє…

Після того, як вода пішла, селяни самотужки заходилися наводити лад у своїх господарствах - вигрібати з хат намул, чистити двори, виносити на сонце намоклі речі.

- Про паводок нас ніхто не попереджав, - розповідає мешканка Хмелева Ганна Боднар. - Ми вже самі навчилися визначати, коли річка вийде з берегів і піде на наші хати. З минулої середи дощі майже не припинялися ні вдень, ні вночі, тому Тиса ледве вміщалася в свої береги. А найстрашніше почалося в суботу під вечір, одразу після того, як румунська Вішева скинула свої води в наш бік. Вода піднімалася дуже швидко - якихось півтори години - і тут усе затопило. За цей короткий час люди рятували, хто що міг: вивозили з гаражів машини на узвишшя, гнали в гори худобу, виносили на горища продукти з підвалів. Тут багато літніх людей, чиї діти виїхали за кордон на заробітки, то їм фактично нікому було допомогти… Нашу стару хату затопило майже повністю - вода всередині сягала двох метрів, дійшла аж до верхньої рамки вікна. Електроінструменти та матеріали, які чоловік тримав там, - пропали. У новій хаті, що стоїть трохи вище і має підвал, вода в кімнатах сягала метра. Після трьох-чотирьох годин затишшя Тиса поволі почала входити у свої береги. Але цього вистачило, щоб зіпсувати в хаті всю підлогу, меблі й побутову техніку. І це вже втретє за останні десять років! То скільки можна терпіти? Чому румуни можуть захистити свої села, а ми - ні?..

Ще одна особливість Закарпаття порівняно із сусідніми регіонами в тому, що після перших двох паводків люди почали страхувати своє майно від стихійного лиха. У тому ж Хмелеві з 34 підтоплених будинків 22 були застраховані. Утім, користі з цього мало. Місцеві селяни живуть небагато, для них навіть страховий внесок у 100 гривень на рік - серйозна сума, тому відповідно мізерними будуть і виплати.

- Старої хати з майном ми не страхували, тому всього, що в ній пропало, нам не відшкодують, - продовжує Ганна Боднар. - Нову застрахували на 15 тисяч гривень. Ця сума передбачена за повне руйнування, тому за підтоплення заплатять набагато менше. Дехто з наших сусідів страхував майно й після паводка 1998 року, то їм потім виплачували всього по одній-дві тисячі гривень. Це не покриває й десятої частини від завданої шкоди. Звичайно, якби в селі була робота й стабільний заробіток, ми б укладали відповідні страхові договори. Але грошей нема, от і доводиться заощаджувати на всьому. Держава трохи допомогла після перших двох паводків, напевно, допоможе й тепер. Але хіба не краще було б звести один раз надійні дамби, ніж кожні кілька років виплачувати компенсації від стихії? Берег Тиси потрібно зміцнити, якщо цього не зроблять і тепер, ми й далі весь час житимемо в страху й очікуванні нового лиха...

Загальної суми збитків, завданих регіону стихією, поки що не визначено, однак уже сьогодні зрозуміло, що найбільшої руйнівної шкоди на Закарпатті завдано інфраструктурі гірських сіл - насамперед це зруйновані дороги та мости. Відновлювальні роботи розпочалися одразу після паводка, у критичних місцях їх ведуть цілодобово. За свідченням фахівців, перші рани від стихії вдасться залікувати впродовж двох місяців, проте для відновлення інфраструктури в повному обсязі знадобиться не менше двох років…

Дністровський потоп

Не встигла Львівщина оговтатися після буревію, як вдарило нове лихо - підтоплення. Цього разу стихія "розгулялася" в інших районах області, де, на щастя, обійшлося без людських жертв. Найбільше постраждала від негоди прикарпатська частина області - Сколівський, Жидачівський, Старосамбірський, Турківський та деякі інші райони.

Нині вода спала і добре видно наслідки потопу: полеглу городину, розмиті дороги, пошкоджені мости. Лише в Сколівсь­кому районі підмито сім мостів, які місцева влада спішно лагодить, аби відновити автомобільне сполучення між населеними пунктами.

Сколівщина першою прийняла на себе удар водної стихії з карпатських річок. Приміром, на території між річками Сукіль і Свіча вода піднялася до 1,5 м, утворивши плесо площею в кілька квадратних кілометрів. Трьох днів її перебування на полях цілком вистачило, аби від посівів мало що залишилося.

Та найбільшої шкоди вода завдала мешканцям навколишніх сіл, де вона прорвала ще радянської побудови протипаводкові загородження. Село Млиниська Жидачівського району - одне з таких. Найбільше постраждали оселі, розташовані в його низинній частині. За попередніми оцінками, збитки від стихійного лиха оцінюються приблизно в 340-400 млн. гривень. Уточнення цифри - іще попереду.

- Майже завжди підтоплення села починається з нашого будинку, - розповідає Марія Сивик. - Так було і цього разу. Вода прибувала настільки швидко, що ми ледве встигли захопити теплі речі й вибратися на дах. А коли за два дні вона зійшла, ми вжахнулися. У будинку не залишилося жодної сухої речі, підлога й меблі практично знищені. Ще більшої шкоди негода завдала присадибному господарству. Картопля почала гнити, виявилася непридатною для вживання й інша городина.

Що тепер робити, жінка не знає. Роботи не мають ані вона, ані її чоловік. Зі стабільних доходів хіба що пенсія її матері. А на руках двоє малолітніх дітей. Слабка надія і на державну допомогу. У минулі роки також було багато обіцянок, але кошти виділили мізерні. Цього разу кожній постраждалій родині видали по тисячі гривень, але що на них купиш? Не розраховують і на кошти страхової компанії. Приміром, під час попередньої повені страхова компанія «Оранта» виділила як відшкодування аж… по 250 грн. Навіть підлоги за ці гроші не полагодиш.

Така ж ситуація і в інших оселях, які розташовані переважно в низинній місцевості. Впадає в око, що господарі геть не врахували при їх зведенні та облаштуванні можливості підтоплення: багато будинків не мають нормальних фундаментів, стіни стоять практично на землі.

Як зазначає завідувач кафедри геодезії та картографії Національного аграрного університету України доктор географічних наук Іван Ковальчук, підтоплення можуть загрожувати всьому передкарпатському регіону. Річки Дністер, Стривігор і Болозівка, зливаючись тут в одне русло, час від часу підтоплюють місцевість. Особливо часто це трапляється після проведення наприкінці 1980-х років меліоративних робіт, коли було розорано багато лугів. Саме вони разом із лісами десятиліттями утримували воду в землі, спиняли її плин. І.Ковальчук піддає критиці й технологію зведення протипаводкових дамб на Дністрі, Верещиці, Бистриці. Усі вони, на його думку, є ненадійними, причиною чого є помилки проектування. У Німеччині, наприклад, дамби будували на певній відстані від річок, а в Україні воді цього простору не залишили. В результаті вона піднімалася і, ніби молотом, била по дамбі, доки не руйнувала її. А все тому, що комусь заманулося збільшити площу полів за рахунок річкових берегів.

Як стверджують фахівці, практично вся долина Дністра - від передгір’я і до Миколаєва - періодично затоплюється. І так буде доти, доки в регіоні не оптимізують співвідношення між сільськогосподарськими угіддями, лісами й лугами. Вирішення проблеми Львівська обласна рада вбачає у розробці й ухваленні державної та обласної програм протипаводкових заходів для Івано-Франківської, Львівської та Чернівецької областей на 2008-2012 роки. Одним із її пунктів пропонується реалізувати унікальний проект для накопичення паводкової води в заплаві річки Дністер. Зведення об’єкта дало б змогу акумулювати до 170 млн. кубометрів води і знизити рівень паводкової хвилі в басейні Дністра до 2-3 м. Орієнтована вартість проекту - близько 80 млн. грн. Це в десятки разів менше від збитків, яких завдав удар стихії західним областям 24-27 липня.

На думку в. о. голови облдержадміністрації Миколи Кмітя, потрібно ретельно обстежити територію з тим, щоб вода затоплювала не будівлі, а рівнини. Це добре зробили після стихії в Закарпатській області, де збудували якісні гідротехнічні споруди. Завдяки цьому тамтешні жителі постраждали найменше.

Однак, як вважає Іван Ковальчук, вирішувати проблему слід спільними зусиллями. Сьогодні кожен займається лише своїми питаннями: лісівники - лісами, водогосподарники - протипаводковими дамбами. А результат буде тільки тоді, коли на весь комплекс питань подивитися з державницьких позицій.

Життя після армагеддону

Страшна повінь, якщо не сказати - катастрофа, що сталася в західних регіонах України вночі з 25 на 26 липня, не оминула Тернопілля. Наслідки водяної стихії, озвучені головним управлінням Міністерства з надзвичайних ситуацій в області, безсилі передати весь той жах, що його принесла безпощадна дністровська стихія. Але основні наслідки біди такі: підтоплено 26 населених пунктів у чотирьох районах. За попередніми даними, вода потрапила у понад 600 житлових будинків з господарськими будівлями, декілька об’єктів соціально-культурного призначення, залила понад 10 тисяч гектарів сільськогосподарських угідь. Рятувальні загони МНС тимчасово відселили 1709 людей. На щастя, Бог уберіг Тернопільщину від людських жертв, чого не скажеш про Прикарпаття і Буковину. Для тернопільських наддністрянців, з якими мені вдалося поспілкуватися, це вже третє суворе випробування, послане природою. Попередні сталися 1941 і 1969 років…

Отже, лиховісної п’ятниці 25 липня рівень води у Дністрі в районі села Устя-Зелене Монастириського району піднявся вище за шість метрів. Вода зі страшною силою прорвала річкову дамбу в семи місцях і потужними потоками ринула в людські оселі, на городи. За свідченням сільського голови Василя Нича, хвиля змела з лиця землі кілька господарських будівель та накрила п’ять-сім глиняних хат, які ось-ось розваляться. А всього підтоплено в Усті-Зеленому 103 житлові будинки та ще більше господарських будівель і споруд, яким конче потрібен ремонт.

Жителька села Марія Ду­шенко з чоловіком Петром почали будувати хату у далекому 1966-му, відразу після весілля. Первинний капітал - 300 радянських карбованців, подарованих молодятам на весіллі. Цієї суми вистачило на фундамент майбутнього житла. Приданим були корова і теличка. Молодий господар і господиня продали їх і на виручені гроші купили стовпи - «кістяк» стін. Місили глину і зводили стіни. Шість зим провів чоловік на заробітках у Тюмені, аби довести хату до пуття. А три роки тому хата Душенків зазнала пожежі.

"Житло "оклигало" зовсім недавно, - розповідає пані Марія. - Тепер нове лихо: будинок підтопила водна стихія. У перші дні після повені плавали одяг, меблі, побутова техніка… Погляньте-но, в кімнатах досі залишаються сліди води - висота 40-45 сантиментрів. Потрібно ремонтувати стіни, підлогу. І чотирьох тисяч гривень відшкодування, передбачених у договорі зі страховою компанією, для такого фронту робіт явно замало…

Будинок учительки місцевої школи Марії Саєвич застрахований на більшу суму - 10 тисяч гривень. Але й цих грошей катастрофічно бракуватиме для його відновлення. Вода у хаті прибула на метр висоти, заливши підлогу, стіни, меблі, телевізор. Уже тепер осипається штукарка, а в стіні утворилася велика тріщина. Статки, які надбав чоловік пані Марії - Ілля, працюючи на закордонних заробітках уже в наші дні, в одну мить перекреслила вода. І нікуди не подітися - доведеться частину будинку перебудовувати, а в іншій - міняти підлогу, купувати нові меблі тощо - аби мати людські умови для життя вже тепер, а не через кілька місяців. І тому сім’я Саєвичів пропонує виплачувати державну допомогу потерпілим від повені людям у два етапи: аванс і решту суми після обстеження стану підтоплених будинків та інших будівель, земельних ділянок. Співрозмовники вважають, що такий принцип розподілу варто застосувати і для ремонту об’єктів соціально-культурного призначення, зокрема школи в Усті-Зеленому, яку теж не оминула негода.

Сільський голова Василь Нич - корінний устянин. Тут одружився, виховав трьох дітей. Працював бригадиром колгоспу, тривалий час - директором будинку культури, а 2006 року вперше обраний керівником села. У його будинок повінь цього разу, на щастя, не «вселилася», вода підійшла лише до порога. Проте Василь Петрович пережив схожу водяну навалу 1969 року і набув цінного досвіду ефективнішої ліквідації її наслідків та, що найголовніше, попередження лиха: "Я не маю серйозних претензій до рятувального загону МНС. Свої обов’язки щодо попередження про підняття води в Дністрі, відселення людей, забезпечення їх питною водою і харчуванням вони виконували. Щоправда, моторних човнів для перевезення людей явно бракувало. А цього не скажеш про ліквідацію повені, що сталася майже тридцять років тому. Тоді держава відразу дала вдосталь плавзасобів і один БТР для перевезення людей у безпечні місця, доставила багато продуктів. З усього видно, що була краща організація рятування людей, аніж у ці дні. Потрібно змінювати і систему попередження людей про загрозу затоплення. Це слід робити не за кілька годин до стихії, а за дві доби, мінімум - за добу, щоб людина встигала взяти не тільки документи і гроші, а й перевезти інші речі…"

Слова сільського керівника - чим не завдання урядові і профільному міністерству для "роботи над помилками".

Олександр Рожен, Володимир Мартин, Василь Худицький, Роман Якель

  • i

    Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідну частину тексту й натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це нам.

Дивись також
Рейтинг популярності матеріалу «Країна вагітна катастрофами...» на Finance.ua - 2.0
Топ новини
Обговорюють

Читають

В Контексті Finance.ua