669
Сповідь українського корупціонера
Заклики до боротьби з корупцією вже стали неодмінним атрибутом політико-правової риторики нинішнього покоління українського політикуму. Вуха корумпованості нашого, як і кожного іншого, посттоталітарного суспільства стирчать із усіх боків: від якогось "в.о.-другого-заступника-завгоспа" і до найвищих кабінетів. Вона в нас - у нашому світогляді та способі життя
Прописна істина: хабарник - і той, хто бере, і той, хто дає. Доводилося бути хабарником принаймні тричі: улагоджуючи питання навчання, вирішуючи дитячо-юнацькі проблеми з "відповідними органами" та ухиляючись від "священного обов'язку кожного чоловіка", - приблизно типова ситуація для кожного з нас.
І сліпий бачить шкоду і зло, яких завдає корупція на рівнях громадському та індивідуальному. Двох думок бути не може: категорія корупції не релятивізується. Але що викликає значно більше питань і сумнівів - так це методи боротьби з явищем. Завзятість, з якою готові викорчовувати цю суспільну недугу представники нової управлінської еліти, розбивається об неприступні бастіони суспільних звичаїв та устояних сторіччями практик буття. Здається, що дилема між єдністю громадського осуду корупції на рівні суспільної системи та одночасним щирим практикуванням її на рівні індивідуальному - нерозв'язувана. І все-таки наблизитися до зниження корумпованості в Україні потрібно і можливо. Зробити це допоможе насамперед осмислення її онтологічної сутності, а не полум'яні заклики про боротьбу з хабарами.
Чорно-білий світ українця
Православістична свідомість нашого народу, глибинно осмислена та описана Миколою Бердяєвим, споконвіків орієнтовано на язичеське пізнання світу в категоріях "добра і зла". Ідучи своїми філософськими коріннями в Адамові часи первородного гріха, воно є незмінним супутником багатьох культур, епох і цивілізацій. Україна в цій констеляції - скоріше правило, а не виняток, однак, на відміну від багатьох інших розвинених співтовариств, українці дотепер повністю просочені духом осмислення світу і суспільства такими "двомірними" категоріями, як "свій-чужий", "добрий-злий", "ворог-друг".
Трагічне підневільне-імперське минуле, багаторічні конфлікти з потужними народами-сусідами, відсутність державницької свідомості, що формується століттями, - все це істотно сприяло тому, що в генетичний код українців всоталися православістичні пояснення власних екзистенційних проблем. Тлумачення своїх проблем ми вдало знаходимо в підступних задумах ворогів. Сюди вам приплетуть і Чорнобиль, і хвороби, і матеріальне зубожіння народу - усьому провиною злі сили і зовнішні вороги. Саме ця тема - родючий ґрунт для різних модифікацій теорії всесвітньої змови. Тривалий час перебуваючи під зовнішнім втручанням, ми розучилися критично мислити.
Мистецтво показування пальцем, культура пошуку винуватих, естетика боротьби із чужинцями, - все це хоч і вважається архаїчним кітчем у розвинених співтовариствах, але як і раніше має багатьох послідовників і цілі академічні школи серед інших, часто скривджених історією народів. Саме на такій ідеологічній основі з'являються і міцніють ідеї тоталітаризму, нетерпимості, ксенофобії, фундаменталізму і радикалізму, а вінцем їхнім є доктринальний тероризм із релігійно-містичним ореолом мучеництва.
Таку схильність до пошуку добра і зла ефективно використав і комуністичний режим, злегка пристосувавши церковну риторику до партійної, перемінивши акценти, але зберігши суть. Тому наша православістична свідомість легко прийняла такі однозначно "чорні" категорії, як "світовий імперіалізм", "буржуїни", "визискувачі" та інші "слуги" головного "ворога-сатани" - "Заходу".
Свідомість народу не змінити ні за рік, ні за десять років. Уже два десятки років у нас перехідний період, тобто переходимо нібито до вільної держави. А усе ще залишаємося наркотично залежними і болісно чутливими до спокуси пошуку зовнішніх причин у власних безладдях: такий дизайн нашої логіки, так організовані шаблони нашого мислення, такі стереотипи пізнання себе і свого місця у світі.
Останнім красномовним прикладом цієї світоглядної біполярності стала помаранчева революція, під час якої навіть наймудріші голови зволіли бачити в одній частині суспільства "наших", "гарних", а в іншій - "чужих", "поганих". Недарма у вуличній риториці обох таборів так активно експлуатувалася міфічна карта двох зовнішніх ворогів - Росії і США, що невидимо маніпулюють маріонетковими фігурами вітчизняних лідерів.
Виносячи за дужки цих міркувань аналіз змін в українському суспільстві за останні три роки, ефективність управлінських дій нових політичних еліт держави і тонізацію духу свободи - основного компонента тривалої еволюції як індивіда, так і нації, - говоримо зараз лише про шаблонність очікувань і сподівань від суспільних реформ. Вірили ми, що варто тільки прийти до влади порядному керівництву - і вся зграя громадської погані буде виметена "добрими" вождями-провидцями. Сподівалися змінити суму від перестановки доданків, забуваючи, що вірус корупції належить до епідеміологічних, а отже, його носієм є кожен член українського суспільства, хоча і не кожному доводиться перехворіти ним у гострій формі. Причому виявилося, що лікарі теж є його носіями, як і пацієнти.
Корупція. Спокуса ефективності
Продовжуючи медичні аналогії, відзначимо, що корупція - це онкологічне захворювання суспільства. Як метастази виснажують і поїдають людський організм, так корупція пронизує й перероджує тіло суспільне. Ефективно лише те лікування, що враховує глибинні характеристики проблеми, пізнання її сутності. Головне ж у процесі лікування - подолання страху й мужність називати речі своїми іменами. Тобто насамперед потрібно поставити точний діагноз явищу.
Давайте відмовимося від популярно-бездумних, беззубо-наївних закликів "очистити від хабарників Україну" - тобто, інакше кажучи, застосування вже вкотре православістичної логіки "добра і зла" і заміни "гарними нашими поганих ваших". Розглянемо корупцію неупереджено. Визнаємо, що це неодмінний атрибут саморегуляції того суспільства, у якому немає традицій демократичної правової держави. Не тільки кримінальна відповідальність, але і публічна страта та відсікання кінцівок не стають ефективним інструментом боротьби з корупцією. Причина цього - її внутрішня органічна ефективність.
Святе місце порожнім не буває: мафія заміняє неефективну державу, "поняття" приходять туди, де немає чинного права, а корупція стає невід'ємним атрибутом суспільства, позбавленого високого рівня самоорганізації. Кожна мафія, кожні "поняття" і кожен хабар займають місце публічних інститутів у випадку їхньої неефективності.
Усі знають, що дати хабар дрібному чиновникові - значно розумніше і зручніше, ніж прирікати себе на паперову тяганину. Кожна корупційна дія наділяється його суб'єктами імунітетом раціональності. Жодного у світі корупціонера не мучать безсонними ночами сумніви у власній правоті, і жоден з них не кається у вчиненому. Кожна корупційна дія - апріорі виправдана, оскільки не позбавлена здорового глузду.
Коли група молодчиків напідпитку задирає перехожих, їм загрожує кримінальна відповідальність за хуліганство і, як наслідок, позбавлення волі. Зате хабар, яким батьки порушників віддячують основним учасникам процесу - потерпілим, державному обвинувачеві і судді, - здатний принести користь (причому користь без лапок) як самому злочинцеві, так і потерпілим, судді, обвинувачеві і навіть державі, що не буде витрачатися на утримування цієї особи у в'язниці. Так само недоречною може здатися - а найчастіше так воно і є - витрата дорогоцінного часу в суді для сплати копійчаного штрафу за перевищення швидкості під час їзди на автомобілі. Значно простіше вручити двадцятку інспекторові. От де сутність дилеми "ефективності корупції". Ключем до вирішення цієї дилеми є переведення логіки розуміння корупціонерів з індуктивної (від одиничного до загального) у дедуктивну (від загального до одиничного).
Про правила і винятки
Як відомо, ніякі запобіжні заходи не будуть діючими, поки в суб'єктів не з'явиться повне розуміння доцільності і необхідності цих дій, тобто поки операційна логіка бажаних учинків не стане органічно прийнятною для всіх учасників експерименту.
Тільки мантрами про злочинність корупції неможливо ні знизити її рівень, ні протидіяти її подальшому поширенню. Поки не пізнана суть проблеми, неможливе її лікування. А суть корупції полягає в тому, що на індивідуальному рівні практично кожен акт корупції - більш раціональний, мудрий, ефективний і комфортний, ніж дії в строгих рамках та у чіткій відповідності із чинним законодавством.
От сутність антично-хрестоматійного "Нехай загине світ, але буде дотриманий закон", от чому зав'язані очі у Феміди: партикулярна раціональність кожного акту порушення/недотримання права нівелюється розбалансуванням системи права в цілому. Яким би доцільним не було вручення хабара заради ухилення від відповідальності або одержання цілком заслужених благ для окремого контексту обставин, ця доцільність повністю перекривається негативним впливом на загальну структуру відносин. Адже якщо кожен акт корупції - одинично раціональний, виправданий і за ним видно струнку логіку доцільності, тоді принципи правової держави будуть повністю втрачені, а системність корупції перетворить суспільство в розбитий паралічем первіснообщинний конгломерат, у якому тріумфує принцип революційної або тимчасової доцільності. Причому якщо позитивні наслідки від кожного акту корупції - короткострокові, то шкода для суспільства в цілому має непрямий, довгостроковий і системний характер.
Таку систему поводження найбільше відтіняє національний характер народів, з педантичністю яких пов'язані часті жарти та анекдоти українців. Неможливо уявити, наприклад, німця чи скандинава, котрий дозволив би переконати себе раціональними аргументами порушувати закон. В країнах з розвинутою демократією право не є і ніколи не було священною коровою, однак всі дебати про доцільність та ефективність тої чи іншої норми ведуться під час її обговорення і прийняття.
Пройшовши законодавче горнило, раціональність норми позитивного права стає аксіоматичною вже самим фактом її дії. Тому ніякі апеляції до здорового глузду або прагматизму не змусять "сухого буквоїда-чиновника" переступити закон: і не тому, що йому загрожує публічна страта або відсікання кінцівки, а тому, що за такими принципами організовуються розвинені суспільства. Зате в Україні законопроекти практично завжди залишаються без уваги громадськості на стадії їхнього обговорення, але як тільки вони вступлять у дію, їхня доцільність та ефективність "авторитетно" ставляться під сумнів тоді, коли це вигідно відповідному учасникові суспільних відносин.
Саме повага до правил, а не до винятків відрізняє наші суспільства, а може бути - і світи. І саме тут потрібно шукати ключ, що допоможе якщо не подолати, то принаймні зрозуміти суспільну недугу корупції.
Олесь Андрійчук
За матеріалами: Дзеркало Тижня
Поділитися новиною
