2121
Слідом за нафтовою кризою дефіцит прісної води загрожує світовому економічному зростанню
— Енергетика
Із проблеми бідних країн Африки та Азії водна криза переходить у категорію актуальної загрози для розвинених і перехідних економік.
Від спраги вмираю над струмком... - сьогодні ці слова французького поета Франсуа Війона актуальні для третини мешканців планети. Правда, тепер вони набули зовсім іншого звучання. У нинішньому світі прозора і чиста на вид вода може нести страшні інфекції та усе рідше є придатною для споживання. Причому не тільки в побуті, але й у виробництві або в сільському господарстві. По всьому світі 1,1 млрд. людей з труднощами можуть дістати воду для пиття і ще 2,6 млрд. - ледь знайомі з базовими санітарними нормами у вигляді водопровідних і каналізаційних систем.
Інтенсивне використання води і в промисловості, і в аграрному секторі, і для житлово-комунальних послуг поступово виснажує світові ресурси і ставить людство в найсильнішу залежність від вологи. У результаті від глобального "зневоднювання" постраждають насамперед розвинені країни і країни, що розвиваються, де промислова спрага або вже перебуває на піку, або росте дуже швидкими темпами. За оцінками ООН, в 2025 році у світі знадобиться на 22% більше води, ніж її є в розпорядженні людей сьогодні. Але Земля - не мочалка, її не вичавиш, щоб потім всотати ще.
І чим менше буде залишатися "блакитного золота", як уже прозвали воду ЗМІ, тим дорожчою стане кожна крапля вологи. А в секторах, де виробництво без води неможливе, ця крапля буде особливо рости в ціні, викликаючи падіння обсягів виробництва. Вслід почне знижуватися і глобальний ВВП. Так проблема водопостачання остаточно переступить національні кордони і, поставивши під загрозу як фізичну, так і економічну безпеку держав, виллється в щось, аналогічне нафтовій кризі 70-х.
Водопивці
Протягом всієї історії людства вода завжди була приводом для конфліктів і війн. Наприклад, на Середньому Сході її джерела стали причиною конфліктів не тільки між Ізраїлем і його арабськими сусідами, але і між Єгиптом і Суданом, і Туреччиною, Сирією та Іраком.
Сьогодні ж проблеми з водою - це не "поділ військового видобутку", а скоріше відображення кліматичних змін, що охопили планету. Глобальне потепління, про яке в суспільстві та у пресі вже сказано чимало, зневоднює всю Землю і відбирає в людей ті недовговічні запаси вологи, які людство і без того нещадно та неефективно експлуатує. У результаті природа збільшує шкоду, завдану руками людини самій собі. Так, в 2003 році більшу частину Європи обпалив heatwave - тривалий період сильної жари, від якої загинуло близько 35 тис. чоловік. Правда, багатотисячні людські жертви вже перетворилися для нас у звичну частину хроніки новин. Більш вагомо говорять грошові знаки. Спека коштувала 10 млрд. євро: саме таких збитків зазнали незастраховані аграрні підприємства Центральної, Південної та Східної Європи. Крім того, було обмежене судноплавство по Роні, а багатьом електростанціям довелося скоротити потужності.
У той же час невблаганно зменшуються запаси підземних вод, які в основному і забезпечують населення питною водою. В залежності від цих прихованих під землею джерел перебувають 65% європейців і більшість світового населення. Але природне поповнення ґрунтових вод відбувається усе повільніше і повільніше, а кількість потреб росте з небувалою швидкістю - 146 немовлят на хвилину. Приміром, дослідження у Великобританії показали, що до 2055 року відновлення підземних вод упаде на 5-15%. При цьому країна має далеко не найвищі показники народжуваності і приросту населення... Але, навіть незважаючи на явне виснаження цих прихованих під землею джерел, їхнє надмірне використання однаково триває. Так, за даними Єврокомісії, місцевими підземними водами зловживають три з п'яти європейських міст.
З 1990 до 1995 року глобальне споживання води у світі підскочило в шість разів, удвічі обігнавши навіть приріст населення. Природно, у таких масштабах спрагу вгамовували не немовлята: головними споживачами стали сільське господарство і промисловість. Причому, залежно від розвиненості країни, міняється лише співвідношення між аграрним та індустріальним секторами, мало відображаючись на повсякденному споживанні води населенням. Сьогодні 70% водних ресурсів витрачається на сільське господарство, тобто на вирощування зернових, овочів і фруктів, а також на розведення худоби і т.п. І ще більше знадобиться, щоб прогодувати зростаюче населення, що, за прогнозами ООН, збільшиться з нинішніх 6,6 млрд. людина до 8,9 млрд. людина до 2050 року.
При цьому аграрний сектор - справа досить витратна, і частка витрат на зрошення відіграє в цьому не останню роль. Як правило, витрати на розгортання іригаційних систем коливаються в діапазоні від $1 тис. до $10 тис. на один гектар. За припущеннями аналітиків ООН, майбутні сукупні річні витрати на інвестиції в усьому світі обійдуться в $25-30 млрд., включаючи розширення зрошуваних земель, відновлення і модернізацію існуючих систем і забезпечення додаткових ємностей для зберігання води.
Правда, виросте не тільки витратна сторона сільського господарства, але і віддача від вкладеного капіталу. Передбачається, що ефективність використання води для іригації, що у цей час становить 38% у середньому по всьому світі, буде поступово підвищуватися. Завдяки технології і поліпшеним методам управління водними ресурсами до 2030 року ефективність води в зрошенні складе 42%.
Не відстає від аграрного сектора і промисловість. Якщо в 1995 році річне споживання води на промислові потреби нараховувало 725 куб. км, то до 2025 року запити сектора досягнуть 1 170 куб. км (практично 24% від загального водоспоживання). Більша частина цього збільшення припаде на країни, що розвиваються і стимулюють швидке промислове зростання. У процесі виробництва вода використовується і як ключова сировина для миття, готування харчових продуктів, охолодження і т.д.
Одна з найбільш "жадібних до води" галузей промисловості - енергетика. Вона поглинає близько 7% живущої вологи. А якщо врахувати, скільки уваги політики приділяють зараз енергетичній безпеці, то варто задуматися і над "водною" безпекою. Аналогія води з нафтою не настільки проста, як здається на перший погляд. Їхня подібність не тільки в дорожнечі. Нафту і воду поєднує ще одна риса: обидві лежать в основі енергетичної безпеки. Так, виробництво електроенергії на теплових, геотермальних, атомних і, звичайно, гідроелектростанціях впритул залежить від наявності води поблизу.
Якби системи водопостачання і каналізації були приватизовані, то, можливо, і аграрний сектор, і промисловці змогли б знизити частку водних ресурсів у своїх витратах. Та і приватне споживання від цього б виграло, адже сьогодні в багатьох країнах компанії, що займаються поставками води, не покривають вартість витрат за рахунок установлених (і найчастіше занижених) тарифів, і, відповідно, нерентабельні. Вони тримаються на плаву лише завдяки урядовій підтримці і не мають коштів на модернізацію мереж і приєднання непідключених жителів та організацій. Як правило, таке відбувається в бідних країнах. У результаті неприєднані жителі з найменш розвинених країн платять за воду в десять разів більше, ніж багатії з розвинених країн.
Вологі інвестиції
Актуальність водної кризи за останні кілька років вивела водну інфраструктуру в топ-аркуш найбільш пріоритетних сфер для інвестування. За "Копенгагенським консенсусом" - проектом за участю найвизначніших світових економістів, найбільш підходящими для витрати коштів проектами в 2004 році були визнані, по-перше, ВІЛ/СНІД, потім - забезпечення мікроелементами і живильними речовинами для боротьби з голодом, торговельна лібералізаціяій на четвертому місці - малярія. "Водним" інвестиціям було відведено 6-е, 7-е і 8-е місця серед 50 заявок. Нинішнього літа пріоритети були переглянуті. У підсумку за три роки водопостачання пересунулося на 2-е місце за пріоритетністю (після ВІЛ/СНІД).
"Випиваючи" найбільшу кількість води, аграрний сектор та енергетика і є головними потенційними інвесторами у водну інфраструктуру. Бізнес-структури можуть здійснити радикальні зміни в цій галузі: як з погляду більш кваліфікованого менеджменту, так і відносно нетрадиційних підходів та інноваційних технологій. Але багато фахівців дотримуються тієї думки, що вода повинна залишатися суспільним благом, тому не може бути віддана під контроль приватного сектора. Серед прихильників збереження водних ресурсів під державним контролем - Барбара Фрост, виконавчий директор WaterAid. "Необхідно безперечне визнання, що водні ресурси - це суспільне благо, і що уряд відповідає за те, щоб гарантувати своїм громадянам доступ до базових водних і санітарно-каналізаційних послуг, - підкреслює Барбара Фрост. - Роль приватного сектора - забезпечувати таланти і досвід". У той же час віце-президент ЄБРР Брігіта Шмодгнерова під час Європейського політичного саміту з питань води, що відбувся у червні 2007 року, підкреслила необхідність перевести управління водними ресурсами на комерційну основу. За її словами, це гарантувало б ефективність і доречність інвестицій, привело б до операційної ефективності і поліпшило фіскальну дисципліну.
Відносним компромісом між чиновниками і бізнесом могли б стати компанії, організовані у формі державного і приватного партнерства. Вони могли б поєднати в собі позитив держсектора (наприклад, можливість дешевого залучення капіталу) і підприємництва (повторне використання води у виробництві, зниження вартості транспортування та інших шляхів мінімізації витрат).
Крім того, інноваційний потенціал, що є невід'ємною частиною успішного бізнесу, істотно оптимізував би водопостачання. Приміром, розробляючи альтернативні підходи до одержання прісної води. Так, один з нетрадиційних методів, що допоміг би освоїти і поліпшити приватний капітал, - це знесолення води морів та океанів, які містять 99,7% води на планеті. Поки цей спосіб, що потребує великої кількості палива, не користується особливою популярністю як занадто дорогий (тим більше, з погляду бюджетних організацій). До того ж він підходить для прибережних територій, але не знімає питання транспортування води на сільські території вдалині від джерел.
"Знесолення є відповіддю, якщо ви живете на острові і не маєте інших можливостей, як, наприклад, у Сінгапурі. Або в тому випадку, якщо ви будуєте п'ятизірковий готель у Тихому океані, - вважає Френк Рійзберман, генеральний директор Міжнародного інституту менеджменту водних ресурсів (IWMI). - Ціни падають, і великі міста, як то Сінгапур, можуть собі дозволити побудувати великі заводи із знесолення, суміжні з електростанціями (для дешевої енергії), і виробляти воду із прийнятною собівартістю на рівні $0,5-1,0 за кубічний метр. Готелі можуть просто імпортувати 20-футові (6-метрові) контейнери з повним обезсолюючим заводом усередині: залишається лише встановити і відкрити кран, витрачаючи значно менше, ніж сума рахунку в подібному готелі. Для бідних же людей або для тих, що живуть далеко від узбережжя, це непосильні витрати".
Більше того, за словами аналітика, ця сума непід'ємна і для сільського господарства, де сьогодні 1 куб. м води коштує всього кілька центів і максимум - $1 при інтенсивному вирощуванні овочів.
Втім, на сьогоднішній день основні капіталовкладення у водопостачання якщо і надходять, то лише від урядів. Правда, влада дотепер не змогла усвідомити весь масштаб водної кризи, що нависла над світом, і необхідність більш тісного і, головне, більш оперативного співробітництва на міжнародному рівні. Та і цілісне бачення того, як треба реформувати систему, доступно теж небагатьом політикам. Єдиним, хто узявся за стратегічне планування використання водних ресурсів, виявився Євросоюз. І то не без внутрішніх протиріч.
Спрямовуючи русло
Зміни в кліматі політично розділили Європу. У той час як Північна і Центральна Європа стурбовані повенями і льодовиками, що тануть, жителі півдня страждають від недостачі води і засух. Взяти, приміром, весна-літо нинішнього року в Євросоюзі. Для Італії травень-2007 став місяцем оголошення надзвичайного стану в окремих регіонах в очікуванні засух після жаркої і сухої погоди. З тих же побоювань Франція обмежила використання води в деяких частинах країни.
Правда, дещо таки поєднує всіх жителів ЄС: обмеженість водних ресурсів. Ні величезні опади північної Європи, ні рідкісні джерела прісної води на півдні не здатні задовольнити потреби європейців у чистій воді. А через відмінність факторів, якими це "водне голодування" обумовлено в різних частинах Євросоюзу, політика ЄС щодо менеджменту водних ресурсів також користується абсолютно різною підтримкою на півночі і на півдні. Визначають цю політику, виражену у Водній рамковій директиві (Water Framework Directive - WFD) Єврокомісії та інших додаткових документах, по більшій частині не вихідці з південної Європи. Тому основний акцент робиться не на збільшенні обсягів водопостачання, а на якості води, що постачається.
Зокрема, директива припускає врегулювання проблеми не в межах національних кордонів, а в межах басейнів рік та інших водойм. Для цього місцева влада повинна розробити до 2009 року план управління ресурсами басейнів, де буде визначатися поточний екологічний стан джерел та їх "ідеальний" варіант. Реалізуючи план, чиновники будуть прагнути до встановлених орієнтирів щодо якості води, відслідковувати її забруднення і контролювати всі зміни якості.
Однак для південних країн-членів Євросоюзу, зокрема - для країн Середземномор'я, питання якості води - другорядне, адже нема рації говорити про якість того, чого в них просто немає. Не дивно, що жителі півдня - головні критики європейської водної стратегії.
Правда, далі словесної критики жителі півдня навряд чи зможуть просунутися. Відповідно до Римського договору, основоположного документу Євросоюзу, кількісні показники повинні бути проголосовані всіма учасниками анонімно. А оскільки думка голосуючих 27 країн тут визначається стовпчиком термометра і широтою на глобусі, то прийти до єдиної позиції щодо цифр буде надзвичайно складно.
У будь-якому разі, момент для "ідеальної" та універсальної версії вже назрів. За прогнозами фахівців, зворотний відлік уже пішов: лише десять років залишається на те, щоб змінити хід подій і запобігти глобальній водній кризі.
За матеріалами: Інвестгазета
Поділитися новиною
