2176
Роман Бондаренко: банк і позичальник. Де тут кримінал?
— Кредит&Депозит
Про стосунки банків та клієнтів, які з певних причин не повертають позичені кошти, ходить чимало легенд і страшилок.
Вони розповідають про те, що в разі прострочки у поверненні кредиту банк уже буквально наступного дня насилає на ошелешеного позичальника колекторів з битками й кастетами, ночами тероризує його безперервними дзвінками, скаржиться на нього родичам, сусідам, начальству на роботі тощо.
Реальність принципово інша. Банк завжди зацікавлений домовитися з клієнтом. Поняття відстрочки і кредитних канікул — це якраз не легенди, а цілком конкретні інструменти допомоги позичальнику у тяжкий період і подолання тимчасових труднощів.
Банк завжди готовий на поступки, але лише за однієї умови — коли він бачить щире бажання позичальника йти на компроміс у питанні повернення боргу.
Інша річ — коли такий клієнт свідомо порушує умови угоди з банком і користується всіма законними і не дуже законними методами, щоб не повертати гроші.
Які важелі може застосувати до такої людини банк?
Цей набір доволі обмежений, оскільки в Україні права позичальника часто закон захищає значно ефективніше, ніж права кредитора. А притягти недобросовісного позичальника до кримінальної відповідальності взагалі вкрай важко. І довго.
Складність полягає в тому, що йдеться про стосунки між банком і клієнтом, які регулюються цивільними чи господарськими нормами.
Як правило, правоохоронні органи відмовляють у порушенні кримінальних справ проти таких позичальників, посилаючись саме на те, що це питання стосується не кримінального права, а цивільно-правових відносин.
Тобто, за такою практикою банк повинен подати позов до суду (цивільного чи господарського) і отримати рішення, яке набрало законної сили.
Після цього він повинен звернутися до виконавчої служби щодо відкриття виконавчого провадження і примусового стягнення заборгованості.
Лише у разі невиконання судового рішення за заявою банку може бути відкрите кримінальне провадження за статтею 382 (невиконання судового рішення) Кримінального кодексу України.
Водночас у Кримінальному кодексі є окремий розділ «Злочини у сфері господарської діяльності», де є статті про фіктивне підприємництво (стаття 205 КК), доведення до банкрутства (стаття 219), шахрайство з фінансовими ресурсами (стаття 222), а саме надання завідомо неправдивої інформації банку з метою отримання кредиту.
Крім цього, інколи за заявами банків порушуються кримінальні справи за ст. 190 КК – шахрайство, тобто заволодіння чужим майном (в тому числі грошима) шляхом обману чи зловживання довірою, в тому числі через підроблення документів (ст.358 КК).
Досвід показує, що досудове слідство у таких справах іноді триває роками, що пов’язано з проведенням експертиз, допитом свідків, вилученням документів.
Банки доволі часто самостійно збирають докази протиправних дій позичальників і виконують роботу правоохоронців.
Така практика негативно впливає на фінансову культуру позичальників, збільшує кількість подібних злочинів і змушує банки ретельно й обережно обирати клієнтів, яким вони готові позичити гроші.
Посилення захисту кредиторів та ефективніше притягнення до заслуженої відповідальності недобросовісних позичальників — ключ до активізації кредитування українців та української економіки.
Без такого кредитування її зростання завжди відставатиме від загальносвітової динаміки.
Роман Бондаренко, начальник юридичного управління ГЛОБУС БАНКУ
За матеріалами: Finance.ua
Поділитися новиною
