25-річка економічних провалів — Finance.ua
0 800 307 555
0 800 307 555

25-річка економічних провалів

Казна та Політика
2624
Україна відзначає черговий ювілей виходу з радянських катівень – 25-річчя Незалежності. Дата гідна, от тільки зустрічаємо ми її з присмаком гіркоти: з погляду економіки пишатися нема чим.
Наш реальний ВВП до чверті століття свободи на третину менший, ніж був 1990 року, за рік до звільнення. І це – найгірший результат економічного зростання в світі.
Такі дані дослідження Світовим Банком економік 166 країн. Зробити послаблення на те, що країна переживає агресію Росії – окупацію Криму та бойові дії на Донбасі – не виходить. Висновки СБ зроблені на підставі даних країн за 1991-2014 роки, при цьому і за результатами 1991-2013 років ми також були в топ-5 невдах.
Різниця лише в тому, що тоді перше місце було віддано Молдові. Тепер ми з нею помінялися місцями. За Молдовою ідуть Грузія, Зімбабве і Центральноафриканська Республіка – дві останні країни цього списку переживають багаторічні війни і гуманітарні катастрофи, основний промисловий регіон Молдови – Придністров’я – окупований російськими військами і сепаратистами з 91-го року, а два великих регіони Грузії – Абхазія і Південна Осетія – окуповані тими ж росянами з 2008-го.
Ще один показник, який підтверджує нашу економічну некомпетентність, – в глобальному рейтингу економічної свободи американського дослідницького інституту The Heritage Foundation і однієї з найвпливовіших американських газет The Wall Street Journal серед 178 країн світу Україна в 2015 році посіла 162 місце, пересуваючись то вгору, то вниз на одну-дві позиції протягом десятків років.
У Європі ми – 44-і. За прогнозом Bloomberg і за підсумками поточного року наша позиція навряд чи зміниться на краще. Дуже промовистий коментар авторів супроводжував рейтинг економічної свободи: «Уже сьомий рік поспіль Україна показує найнижчі рівні економічної свободи в Європі. Повага до верховенства закону не була встановлена, відсутність інвестиційної свободи негативно впливає на продуктивність, в тому числі в такій важливій галузі, як сільське господарство. Україна колись була визнаною житницею Європи, але відсутність модернізації аграрного сектора призвела до того, що таке звання залишилося в минулому».
В принципі коментар можна назвати рекомендаціями до дії для виправлення ситуації. І таких коментарів за чверть століття було безліч, але жодного разу можливість щось змінити не було реалізовано … Як результат – бідність.
Українці на сьогодні не стали багатшими, ніж на початку незалежного шляху своєї країни – дохід на душу населення за паритетом купівельної спроможності становить лише 7916 доларів на рік (17% зростання у порівнянні з 1990 роком). Це найнижчий приріст серед країн колишнього Радянського Союзу.
А ось наші найближчі європейські сусіди, які також більше ніж 20 років тому вийшли із соцтабору, домоглися феноменальних результатів у досягненні цього показника: у Польщі він становить 26455 доларів, Румунії – 20787 доларів, Угорщині – 26222 долара, в Чехії – 32167 доларів (за підсумками 2015 року Чехія стала найбагатшою посткомуністичної країною), Литві – 28359 доларів, Латвії – 24712 доларів, Естонії – 28592 долара.
Здавалося б, перераховані країни, що стрімко піднімали завалені Кремлем за довгі роки колонізації економіки, за сімома замками свої перетворення не приховували – варто було лише Україні придивитися до них, перейняти досвід – і все б пішло своєю чергою, і не були б ми зараз у тій плачевній ситуації, в якій перебуваємо. Що ж заважало це зробити? ..
Універсальний рецепт
Наші західні сусіди після розвалу «непорушного» Союзу повелися політично і економічно грамотно. Принцип їхніх дій, який призвів до успіху, практично ідентичний: миттєве позбавлення від роздутого державного промислового комплексу, безжальне відсікання і ліквідація неприбуткових підприємств, різке скорочення орієнтованої на потреби «всесвітньої революції» воєнної промисловості (непомірно роздутої в комуністичних країнах), радикальна реформа пенсійної системи (скасування спецпенсій і пільг для вчорашніх політдіячів, військових, чиновників), нарешті – вибір двох-трьох пріоритетних (в масштабах цілої країни) галузей, з подальшою концентрацією всіх доступних державі інвестицій та міжнародної допомоги на їхній розвиток (в тому числі – переорієнтація системи освіти для збільшення кількості фахівців, підготовлених за державний рахунок для цих пріоритетних сфер).
І ще одне – чіткий вектор розвитку, де як орієнтир обрано стандарти життя країн західної Європи. Наші найближчі сусіди не стали підсолоджувати пігулку і грати в комунізм – замість того щоб платити зарплати за безглузду роботу на неприбуткових підприємствах, розтягуючи агонію приреченої соціалістичної економіки, там звільняли тисячі громадян, вкладаючи одержувані від зовнішніх донорів гроші в перекваліфікацію людей, які відразу залишилися без роботи, і допомогу їм для відкриття власного бізнесу.
Щоб зрозуміти, як це виглядає на практиці, розглянемо приклад кількох постсоціалістичних країн Східної Європи: Угорщини, Польщі, Чехії, а також держав, які були в радянському стійлі: Литви, Латвії та Естонії.
Вони після падіння «залізної завіси» і розвалу РЕВ (Ради Економічної Взаємодопомоги – торгової та економічної організації, що діяла в 1949-1991 роках, створеної СРСР, Болгарією, Угорщиною, Румунією, Польщею та Чехословаччиною – комуністичного аналога ЄС) наприкінці 1980-х завзято взялися за економічні реформи, результати яких і сьогодні є феноменами на мапі Євросоюзу.
Угорщина
Угорщина ввійшла в епоху «будівництва комунізму» переважно аграрною країною, але потім, силами рад, перетворилася на індустріально-аграрну. Після придушених радянськими танками протестів у Чехословаччині, до Будапешту у Москви було обережне ставлення, і в 70-х Угорщині навіть дали добро на економічну реформу, відому під назвою «гуляш-комунізм».
Агро- і промпідприємствам була надана автономія, нечувана для соціалістичної економіки, заохочувався приватний бізнес, розширювалися торгові зв’язки з західними партнерами. Добробут угорців зростав, і у 80-ті Угорщину вже називали «найвеселішим бараком соцтабору». Тому країна в 90-і увійшла спокійно. У той час, коли Польщу і Чехословаччину накривала одна за одною хвиля акцій протестів і страйків, в Румунії заарештовували верхівку влади і розстрілювали сім’ю Чаушеску, угорці взялися за реформу законів для переходу на західні економічні принципи. І Захід це оцінив – до країни повалив інвестиційний капітал. Як результат – 2000-го року провідні світові рейтингові агентства одностайно підвищили рейтинг країни до найвищої категорії «А».
До цього часу країна розпродала непідйомний для неї держфонд підприємств, причому Угорщина стала першою з пострадянських країн, яка виставила на приватизацію так звані стратегічні об’єкти, включаючи енергетику і оборонку – підприємства саме з тих сфер, де українська влада зволікала з приватизацією, привівши більшість цікавих на момент розвалу Союзу інвесторам заводів до банкрутства і повного розграбування.
Зароблені на приватизації кошти уряд Угорщини вклав у соціальну сферу та інфраструктуру, яка була необхідна для обраних угорцями пріоритетних галузей – агрокомплексу і туризму. Не всі ці реформи сприймалися позитивно населенням, але тут угорці відзначилися – правильно вибудуваний владою діалог з громадянами, регулярне і детальне пояснення того, навіщо і чому відбуваються ті чи інші нововведення, закриваються кар’єри і шахти, дозволив уникнути напруги в суспільстві і протестів. Складним для країни виявився лише період вступу до ЄС, коли жорстка підгонка бюджетних стандартів під європейські вимоги призвела до втрати бюджетного балансу.
Проте донорські вливання Євросоюзу врятували ситуацію і допомогли пройти глобальну кризу 2008-го. На сьогодні Угорщина з населенням 9,8 млн осіб і з територією 93 тисячі кв. км – успішна країна, яка динамічно розвивається, популярна у туристів з усієї планети. Номінальний ВВП за 2015 рік – 137 мільярдів доларів. В низці центрально-східноєвропейських країн Угорщина знаходиться приблизно на одному рівні економічного розвитку з Польщею, Словаччиною та Хорватією.
Польща
До Польщі Кремль ставився не так ліберально, як до Угорщини. Велика за територією і населенням, з потужним агропромисловим комплексом країна вимагала, на думку політбюро, «жорсткого контролю».
Тому до кінця 80-х стан економіки Польщі мало відрізнялося від ситуації в СРСР – все завмерло в очікуванні дефолту. Річна інфляція в країні досягла гігантських 640%.
Промислове виробництво (знову-таки, в значній мірі «заточене» під воєнку зусиллями комуністів) впало на третину. 40% підприємств важкої і легкої промисловості виявилися на грані банкрутства. Польща стояла на межі голодного бунту. Його уникнути допоміг Захід – країни “Великої сімки” виділили $ 1 млрд на підтримку нацвалюти і продовольчу допомогу.
І Польща увагу до неї оцінила – в незалежність від радянських лап країна увійшла, стрімко взявшись за реформи. Їх архітектор – Лешек Бальцерович, в 1990 році він обіймав посаду віце-прем’єра і міністра фінансів. Основні постулати реформатора: швидка і прозора приватизація, скасування всіх перешкод на шляху іноземних інвестицій, адаптація законодавства до норм ЄС і якнайшвидший вступ до Євросоюзу, зниження податків, спрощення процедури реєстрації та ведення малого і середнього бізнесу, відкриття кредитних ліній для підприємців, тотальний контроль доходів чиновників і членів сейму, боротьба з корупцією, реформа фінансового сектора і соціальної сфери, витіснення держави з реального сектора економіки.
Ключовим, знову-таки, був етап приватизації промислових активів і агропідприємств. За два перших роки свободи в приватну власність було передано 45% всієї промисловості.
Іноземний капітал наповнив країну. Виручені кошти йшли на підтримку малого і середнього бізнесу (через податкові пільги і кредити), поповнення валютних резервів країни. Як результат – в 1992 році зростання ВВП склав 2,6%, а через три роки – 7%. До жорстких реформ поляки поставилися неоднозначно. Були й акції протестів, і показові виступи опонентів. Проте, зараз в Польщі визнають – якби не Бальцерович, то країна сьогодні не виглядала б так гідно, як це є. Зараз Польщу називають «Китаєм в Європі». Ernst & Young і Oxford Economics включили країну в групу 25 ринків швидкого зростання, які будуть мати ключовий вплив на світову економіку протягом найближчого десятиліття.
До речі, Польща єдиною в ЄС пережила глобальну фінансову кризу з ростом ВВП – в 1,7%. У країні з населенням 38,5 млн осіб мало мільярдерів, але практично немає жебраків. Основна маса – середній клас.
Польща змогла скористатися перевагами євроінтеграції і сьогодні увійшла до шістки найбільших економік ЄС. Звичайно, в неї Євросоюзом були вкладені мільярди євро, але вони не були проїдені на пенсії і зарплати в збитковому держсекторі, а були витрачені на реформи і підтримку приватного підприємництва. Звідси і такий феноменальний результат.
Чехія
Чехословаччина, до складу якої до 1992 року входила Чехія, була великою індустріальною країною на мапі соцтабору. Напередодні розпаду СРСР вона почала економічні перетворення. Всього за три з невеликим роки – з 1989 по 1992 – в державі були проведені радикальні реформи.
Всі кроки, до речі, ідентичні польським – тільки проведені вони були за часом раніше. Їх можна назвати шоковою терапією: скасування держрегулювання цін, введення свободи приватного підприємництва, жорстка монетарна політика, ліквідація державних монополій, реформа соціальної політики. Архітектор перетворень – Вацлав Клаус, прем’єр-міністр країни, а потім і другий її президент.
У 1992 році Чехія стала незалежною. Вона успадкувала від ЧССР структуру економіки, яка не була енергоефективної, володіла роздутим і неприбутковим сировинним комплексом, промисловість в основному орієнтувалася на потреби вже канув в Лету СРСР і в порівнянні з західноєвропейськими країнами була несучасної. Відразу ж стартувала масштабна приватизація, були виписані закони під стандарти ЄС, в тому числі про захист прав інвесторів. Чехія просто скопіювала податкову політику західних сусідів, не витрачаючи час на ламання списів в парламенті і винахід велосипедів.
Все це зумовило приплив в країну інвестицій, за рівнем яких на душу населення Чехія є лідером в Європі. Кошти витрачалися урядом на модернізацію виробництв і інфраструктуру. Але, слідом за різким підйомом чеська економіка в 1997-1998 роках пережила кризу, виходити з якого стала лише з середини 1999 року. Криза подолати вдалася не без допомоги Євросоюзу, до якого чехи потім і приєдналися – в травні 2004 року.
Відразу ж економічне зростання Чехії прискорилося, досягнувши 7% в рік. Причому на відміну від інших європейських країн Чехія з населенням 10,5 млн осіб по сьогоднішній день нарощує частку промисловості в ВВП (до 1990 року індустріальна частка в економіці Чехії становила 62%, потім впала наполовину, до 31%, а зараз досягає 38% – в інших розвинених країнах частина промисловості в структурі ВВП неухильно знижується).
Ще одна група держав, які розвивалися за схожим сценарієм і добилися успіху – країни Балтії. Хоча вони і не є нашими найближчими сусідами, але нас ріднять загальні радянські катівні. Проте, в економіці цих держав слідів радянського минулого практично не осталось.
Прибалтика – так єдиним словом позначалися Естонія, Литва і Латвія в складі СРСР – мала привілейоване становище. Так як п’яний тюремно-комуністичний пролетаріат почав освоювати ці держави в повній мірі лише після Другої світової війни, культура виробництва, а, отже, і якість продукції, що випускається в Прибалтиці були значно вище загальносоюзного рівня.
На момент розвалу Союзу промисловість і технології країн Балтії хоч і відставали від світових стандартів, але змогли стати непоганою основою для швидкого переходу до вільного ринку. Здобувши незалежність, країни Балтії відразу приступили до реформ – масштабна приватизація, не шкодуючи стратегічні об’єкти, створення нової банківської та фінансової систем, перегляд економічного законодавства.
Все – з прицілом на зближення і кооперацію з країнами Західної Європи та в наслідку на вступ до Європейського Союзу. У січні 1990 року Литва першою з союзних республік вийшла зі складу СРСР, а через рік, в січні 1991-го, заплатила за це кров’ю – тоді в Вільнюсі мирні протести Кремль спробував придушити за допомогою бойових підрозділів і танків. Слідом за Литвою зі складу СРСР вийшли спочатку Естонія, а потім і Латвія. Але їх російський терор вже не торкнувся.
При цьому, найбільш радикальними ринкові перетворення виявилися в Естонії. З аграрної та рибопромислової країни вона за десять років перетворилася в індустріальний центр. Якщо раніше основною сферою діяльності естонців було сільське господарство і рибний промисел, то в наші дні в тому ж агросекторі зайняті менше 3% працівників.
Основні галузі, які формують економіку сучасної Естонії, – IT (програмне забезпечення) і машинобудування. До глобальної кризи – до 2008 року – Естонію, Литву і Латвію в Європі називали «балтійськими тиграми». Зростання економік становив 6-7% в рік – вище середньоєвропейського рівня. З приходом глобальних економічних проблем ситуація змінилася, як і в усьому світі, але з кризи країни Балтії вийшли з мінімальними втратами. Зараз зростання економік набирає обертів, тримаючись на рівні 1-2% на рік, що вважається гідним рівнем в єврозоні.
Що ж завадило Україні піти таким шляхом?
Що ми зробили не так
Україна перед розвалом «імперії зла» була могутньою індустріальною і аграрною країною – в 1990 році на частку України припадало 18,5% ВВП СРСР і майже 4% світового ВВП, в результаті чого фінансові аналітики передрікали нашій державі безхмарне економічне майбутнє, справедливо відзначаючи, що на момент здобуття незалежності Київ мав найкращими серед сусідів стартовими умовами. На сьогодні вага нашої країни становить 0,6% в світовому виробництві, він скоротився більш ніж в 5 разів. У наявності – глибока деградація.
Як же так вийшло? Всьому виною – неспроможність влади, її тісний зв’язок з бізнесом і небажання в принципі побудувати успішну країну (а, навпаки, намір всіх урядів і президентів збагатитися особисто). Цей підхід вилився в кілька одночасних негативних для економіки і майбутнього країни тенденцій української економічної політики, домагатися України всі останні 25 років.
По-перше, українська влада всі ці роки навіть думати не хотіла про встановлення ринкової економіки за принципом цивілізованих країн, так як це не дозволило б політикам заробляти, розкрадаючи бюджетні кошти і мізерний прибуток знаходяться в держвласності застарілих підприємств.
Результатом цього підходу стала нечесна приватизація, коли найцінніші промислові підприємства, рудники і комерційно прибуткові шахти, об’єкти нерухомості були виведені з державної власності за копійки або взагалі безкоштовно.
З іншого боку, частина підприємств, потенційно надприбуткових, продовжують залишатися в держвласності, приносячи країні лише збитки (або мінімальний дохід) – їх прибуток з’їдають численні приватні фірми-посередники, які виведуть за допомогою різних схем гроші в кишені чиновників і наближених до них осіб. Найгучніший приклад такої «укрономікі» Одеський припортовий завод – другий за величиною виробник аміаку і карбаміду і третій з випуску азотних добрив в країні.
Роками мусолити тема його приватизації, а тим часом завод втрачав гроші, що вимиваються з нього через різні компанії-прокладки. В даний час головна цінність ОПЗ – він є кінцевою ланкою аміакопроводу з російського Тольятті, що гарантує підприємству щорічний дохід в десятки мільйонів доларів просто за транзит аміаку. Однак, Росія нині будує свій перевалочний пункт в Краснодарському краї і до 2018 року він почне роботу.
Після цього Одеса як пункт перевалки аміаку стане нікому не потрібна. ОПЗ ризикує перетворитися на купу металобрухту, і інвестори це розуміють. Привабливість заводу, а значить і його ціна неухильно знижуються. Задумавшись над очевидними речами, влади в цьому році спробували продати ОПЗ, але не втрималися і з тріском провалили цей експеримент.
Крім того, в Україні досі приватною власністю не стала земля, що знижує бажання інвесторів приходити сюди і вкладати гроші. А приватизація в сільському господарстві почалася пізніше, ніж в інших галузях економіки. Як результат – без ефективних приватних власників агросектор країни радикально застарів, продуктивність сільського господарства у нас, з урахуванням кращих на планеті чорноземів, одна з найнижчих в світі.
По-друге, довгий час змінювали один одного українські уряди не мали чіткого напрямку і орієнтиру розвитку – євроінтеграція як мета аж до кінця 2013 року була під питанням, а президент Кучма свого часу і зовсім проголошував «багатовекторність» – рух одночасно в усі боки (а на ділі – стояння на місці) – своїм головним досягненням. В результаті цієї особливості української економічної політики частина промислових активів країни орієнтувалася на кооперацію з Росією, чиє керівництво постійно обіцяв українським верхам золоті гори.
Під тиском РФ українське керівництво не дозволяло іноземним інвесторам заходити на багато підприємств, прозвані «стратегічними» – наприклад, що виробляють комплектуючі для російських ядерних ракет або військові кораблі. Однак дружба у виконанні північних сусідів виявилася не вічною – росіяни відбудували потрібні виробничі ланцюжки у себе, а від послуг українських «стратегічних» підприємств відмовилися. Самі ці підприємства, які називали себе ласими шматочками для американських і японських інвесторів в 1991-му році, давно застаріли, деградували і виявилися нікому не потрібні. А колективи в десятки тисяч співробітників залишилися без роботи, затребувану професію і зарплати. Згадайте в цьому контексті прославлений в часи «Південмаш», деградованих від виробництва космічної техніки до збирання тролейбусів.
Цілком можливо, що його чекає доля знаменитих столичних заводів, таких як «Більшовик» або «Артем» – в минулому передові підприємства військово-промислового комплексу країни, на базах яких працювали науково-дослідні лабораторії, перетворилися в торгові та офісні центри.
Але ж на початку 90-х навколо них ходили західні інвестори … Влада тоді наполягала на збереженні ноу-хау і військових секретів, доступ до яких могли отримати нові власники цих об’єктів.
Пізніше, коли нічого скільки-небудь ексклюзивного і секретного на цих заводах не залишилося, чиновники не захотіли продавати приміщення «Більшовика» японцям, які мали намір розгорнути в його цехах пошиття дитячого взуття. На заваді стали тоді кілька обставин – незрозуміла віра в те, що якимось чином все незабаром зміниться і комусь в світі знову знадобиться масове виробництво неякісних озброєнь; почуття удаваної гордості – мовляв, будували пускові системи для ракет – як же тепер кросівки-то шити; розуміння, що для управління сучасними автоматизованими лініями з пошиття одягу не потрібно так багато людей, скільки було працевлаштовано на «Більшовику».
Підсумок сумний: в ТРЦ, розгорнутому на проммайданчику колишнього заводу, працює не так вже й багато продавців, а китайські кросівки в тамтешніх бутиках коштують дорожче, ніж могли б коштувати вітчизняні виробництва «Більшовика» …
… Як підсумок, Україна втратила цілі галузі, які становлять в кінці 80-х основу її економічного благополуччя. Майже нічого не залишилося від прославлених в минулі часи авіабудування, ракетобудування, суднобудування, верстатобудування, виробництв побутової техніки та електроніки. Ми скотилися в сировинну яму, на дні якої економічного зростання чекати не варто. Металургія і хімія на технологіях минулого століття великих доходів не принесуть.
По-третє, намагаючись зберегти свою владу, українські президенти та уряди займалися відвертим популізмом, відмовляючись від «шокових» реформ і розтрачуючи кредити МВФ і міжнародну допомога не на модернізацію країни, а на виплати соціальних допомог і пенсій, погашення боргів по зарплаті працівникам давно нікому не потрібних збиткових державних підприємств, на утримання необґрунтовано низькі тарифи ЖКГ, субсидії і т.і.
В результаті цього до 25-ї річниці незалежності України прийшла з тисячами громадян в прямому сенсі щодня виробляють збитки для економіки: збереглися збиткові підприємства і шахти продовжують поглиблювати боргову яму країни.
Наприклад, тільки економічно нерентабельні шахти, на ліквідацію яких немає політичної волі, вимагають на своє утримання понад 200 мільйонів гривень платників податків в рік. Принцип – відсікти все тягне на дно – до сих пір не використовується. Але ж позбавлення від баласту обіцяє значну економію бюджетних коштів, і все це – гроші платників податків. Тих, хто залишився без роботи потрібно відправляти на курси перекваліфікації, вчити писати бізнес-плани і сприяти у відкритті власної справи. Де на це взяти гроші? На це піде набагато менше, ніж на утримання нікому непотрібних підприємств.
Однак, цю проблему держава як і раніше вважає за краще ігнорувати. Питання – коли ми відмовимося від нерентабельних, збиткових виробництв – продовжує стояти на порядку денному, і, навіть незважаючи на економічні труднощі і війну, уряд відмовляється давати на нього відповідь. Вимивання грошей платників податків в державні фінансові ями веде до зубожіння країни в цілому, наслідок – колапс соціальної системи, медичної сфери та сфери послуг (в нужденних людей немає грошей, щоб витрачати їх в перукарні або ресторані, купувати медичну страховку і подорожувати). Замкнуте коло.
Час минає
Україна роками отримувала допомогу Заходу на реформи економіки – всілякі транші МВФ, Світового банку, ЄБРР … Це – мільярдні суми. І що? Нещодавно СБ заявив, що наша країна не здатна розпоряджатися виділеними коштами. Україна не в силах ефективно освоювати кредити через забюрократизованість влади, корупцію та відсутність гнучкості, заявила старший менеджер портфеля проектів Світового банку в Україні Клавдія Максименко.
І вже котрий рік продовжує залишатися в рейтингу п’яти найнещасніших економік світу. Ми там на другій позиції, гірше йдуть справи тільки у Венесуели. Війна і загроза загибелі держави як такої змушує політиків і чиновників думати і діяти в правильному напрямку – ми визначилися з європейським вектором наших устремлінь, стали впроваджувати прозорі електронні системи держзакупівель, спробували вдарити по корупції електронним декларуванням, почали відмовлятися від популістських тарифів ЖКГ і скорочувати соціальні витрати бюджету, впроваджуючи, наприклад, хворобливу пенсійну реформу … Та тільки от всі наші реформи надто скидаються на обгортку, всередині якої – повітря.
Піднявши пенсійний вік, не наважилися скасувати спецпенсії для екс-чиновників і суддів, піднявши тарифи – заклали в бюджеті гігантські витрати на субсидії, анонсували, та не провели приватизацію, ніби як вирішили не витрачати гроші на тимчасово окуповані території, але все одно купуємо там по космічними цінами вугілля, прогресивна система держзакупівель виявилася вразливою для жадібності керівника держкорпорації, який бажає купити у одного за гроші платників податків дорогущий «Мерседес», а на шляху електронного декларування кістьми лягли солодкомовні антикорупціонери …
Це – не суб’єктивне бурчання, немає. Це все прекрасно бачать і відчувають наші партнери, втомлені слати українським політикам сигнали і попередження і просто ті, що припинили надання фінансової допомоги нашій країні – навіть узгодженої в рамках раніше затверджених програм.
І з урахуванням того, що кожна незавершена реформа, кожне фіктивне поліпшення, кожен симулякр державної модернізації зараз це – патрон в обойму сусіда, що мріє нас знищити, часу залишилося не так багато.
Часу, щоб створювати видимість змін, взагалі більше немає. І про це варто пам’ятати всім в 25-ту річницю Незалежності.
Нана Чорна
За матеріалами:
УНІАН
Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter , щоб повідомити про це.

Поділитися новиною

Підпишіться на нас