Чому Україні потрібна реіндустріалізація

На момент розпаду СРСР неефективність планової економіки було доведено, тому теорія абсолютно вільного ринку захопила майже весь експертний простір. Боротьба проти тоталітаризму стала синонімом демонтажу планової економіки, а відкриття ринків, дерегуляція і приватизація були оголошені панацеєю.

Але теорія не спрацювала, і Україна після 20 років виконання відповідних рекомендацій отримала не економічне процвітання, а істотний спад (на 35% до рівня 1990 року) і деіндустріалізацію. Цей процес триває, консервуючи негативну ситуацію і готуючи ґрунт для нового еміграційного сплеску.

«Краще мати неефективну промисловість, ніж не мати ніякої», − вважає норвезький економіст Ерік Райнерт, учасник Київського міжнародного економічного форуму. На його думку, те, що трапилося з Україною в 1990-ті − це несвідома реалізація дій, передбачених планом Моргентау 1944 року щодо деіндустріалізації післявоєнної Німеччини, який, на щастя для німців, було призупинено.

П’ять років тому серед експертів була дуже популярною думка: якщо наше виробництво застаріло, то давайте його взагалі позбудемося і зробимо ставку на IТ та економіку знань. А сьогодні реформатори нігілістично сприймають промисловий сектор і стрижуть під одну гребінку як металургійні й хімічні підприємства, що працюють за технологіями 1950-х, так і сектор машинобудування.

Економіка знань потрібна, але вона починається з якісної освіти, яка тісно пов’язана з рівнем індустріального розвитку. Тому якщо відбувається деіндустріалізація − знання деградують, і економіку знань не побудуєш. Навіть якщо інвестори масово вирішать відкривати в нас виробництво, вони не зможуть знайти достатню кількість кваліфікованого персоналу. Не кажучи вже про розвиток інноваційного виробництва, для якого потрібна не просто технічна грамотність при використанні чужих технологій, а й інженерна думка для їх створення.

Необхідно брати курс на реіндустріалізацію і переходити до довгострокового планування. А також зробити пріоритетними ті види діяльності, які виробляють продукцію з високою доданою вартістю.

Індустріалізація − це шлях назад, на Заході головною вимогою цього процесу є освіта, яка вважається не витратою, а інвестицією. Повинні бути забезпечені професійна, вища освіта й наукова діяльність. Далі йде фінансування модернізації. Сьогодні ми спостерігаємо замкнене коло: українські підприємства не є фінансово успішними, тому в них немає грошей на інновації. Немає інновацій − триває технологічне відставання, а значить, виробники стають ще менш успішними фінансово.

Це коло треба розірвати. Але потреба української промисловості в капітальних інвестиціях протягом найближчих 10 років оцінюється в суму понад $200 млрд.

Зараз адекватного фінансування в Україні немає: банки дають мало і під високі відсотки. Гроші знайти можна: щороку з бюджету фінансуються як корупційні витрати, так і непродуктивні або непріоритетні програми. Додаткові резерви − у стягуванні ренти з сировинних галузей. Закордонні інвестори або донори теж надають фінансування, однак його не можна заводити прямо в бюджет, тому що він не передбачає довгострокового планування і контролю.

Повинна бути створена спеціальна структура − Фонд модернізації, який буде забезпечувати фінансування відповідно до бізнес-планів у рамках пріоритетів, про які повинні між собою домовитися всі зацікавлені сторони: держава, український бізнес і міжнародні інститути.

Створюючи Фонд модернізації, важливо не повторювати помилок минулого: виключити корупцію та нецільове використання коштів, не витрачати гроші на відновлення старих підприємств. Результатом діяльності фонду та інших подібних інструментів стане закріплення України серед країн «другого світу» і входження в глобальні ланцюжки доданої вартості.

Володимир Панченко