2846
Як змінилася Росія за півроку після Криму
— Світ
На цьому тижні виповнюється рівно півроку з того моменту, коли в Криму було проведено референдум про незалежність від України – про незалежність, яка, впродовж лічених годин, привела півострів до складу Російської Федерації. Приєднання Криму до Росії порушило сецессіоністські настрої в Донецькій і Луганській областях і дало старт кривавій громадянській війні в сусідній державі. І вже зараз можна стверджувати, що посткримська Росія суттєво відрізняється від докримської, що наша країна – це зовсім інша держава, ніж та, в якій всі ми жили п’ять чи десять років тому. Відмінностей маса, і я зупинюся тільки на самих очевидних з них.
По-перше, посткримська Росія – це країна, що стала міжнародним ізгоєм, котра вважається порушником міжнародного права. Крим не мав юридичної можливості вийти зі складу унітарної України, і це значить, що він був де-факто анексований Москвою. Навіть якщо слово «агресія» не вимовляється офіційно – через право вето або ядерного статусу, якими володіє наша країна, дії Росії на Заході трактуються саме так. Ми отримали кілька хвиль санкцій, і остання з них, що вступила в силу 12 вересня, показує, що відторгнення Росії від світу буде тривати й далі – до тих пір, поки Москва не піде назад, а вона на це не піде. Посткримська Росія – це Росія автаркічна.
По-друге, посткримська Росія – це країна, свідомо поставила хрест на економічному зростанні, а значить, і на горезвісному «путінському договорі» (влада забезпечує підйом добробуту, населення не пред’являє їй політичних вимог). Після того як резерви будуть розтрачені на соціальні допомоги або роздані наближеним держкомпаніям, громадянами країни можна буде управляти тільки жорсткою силою, а не неформальними домовленостями. З 2014 року заборон і обмежень стало набагато більше, ніж, наприклад, в роки президентства Дмитра Медведєва, і вони будуть тільки наростати. Авторитарні тенденції в суспільстві стануть посилюватися, і для того зараз є всі передумови – від «мобілізації» масової свідомості до втрати інтересу до демократичних процедур та відторгнення досвіду інших країн і народів. При цьому протестний потенціал суспільства сьогодні вкрай низький. Посткримська Росія – це Росія авторитарна.
По-третє, посткримська Росія – це країна, що відмовилася від реального шансу піймати нову технологічну хвилю. Всі епохи швидкого розвитку нашої країни (від Петра I через кінець XIX століття до сталінської індустріалізації і проривів 1960-х років) представляли собою періоди масованих технологічних запозичень, а часом і періоди притоку з-за кордону значних капіталів і маси людей, чия присутність помітно змінювала управлінські практики. Зараз вектор повернутий в інший бік: якщо навіть до росіян, які мають подвійне громадянство або вид на проживання в інших країнах, держава ставиться з неприхованим підозрою, то що говорити про справжніх іноземців? Якщо ми й справді сподіваємося обійтися тим, що створять «Роснано» і «Ростехнології», то про який новий технологічний уклад йдеться?
Тим часом саме в наш час відбуваються зрушення в групі світових технологічних лідерів. Не потрапивши до неї сьогодні, країна втрачає можливість опинитися в ній завтра. Ми свідомо обрали цей особливий шлях – і скоро відчуємо його результати. Посткримська Росія – це Росія ретроградна.
По-четверте, посткримська Росія – це країна, яка допустила героїзацію насильства і порушення законності. Логіка підтримки сецесії Криму і повстанського руху на Донбасі рішуче дисонує з принципами порядку, безпеки та стабільності, яку проповідували протягом більшої частини останнього десятиліття. Російське керівництво сьогодні фактично аплодує тим, хто практикує сепаратизм і скидає законні органи управління.
В результаті наше суспільство все легше приймає доведені до абсолюту подвійні стандарти, стає терпимим до брехні і обману і, що найнебезпечніше, спокійно сприймає насильство як інструмент вирішення політичних і цивільних спорів. Сьогодні ніщо не заважає українській громадянській війні бути імплантованою на російський грунт і серйозно підірвати фундамент російської державності. Посткримська Росія – це ще й Росія, яка нігілістично ставиться до права.
По-п’яте, посткримська Росія – це країна, в якій наростають тенденції до її кінця. Приєднання Криму і ті негативні тренди, які породжені його наслідками, несуть в собі серйозну загрозу єдності країни. З одного боку, ми й так вже бачимо різке збільшення відтоку населення: якщо, за офіційними даними, число тих, хто поїхав з Росії в 2008-2011 роках становило менше 40 тис. осіб на рік, то в 2012-му воно досягло 122,8 тис, а в 2013-му – 186,4 тис .. людей. За підсумками 2014 показник напевно буде перевищено. Значить, за десять років ми втратимо стільки ж людей, скільки приєднали разом з Кримом.
З іншого боку, «особливий статус» Криму підштовхне прагнення інших регіонів країни до утвердження і їх власної «особливості». Чому, наприклад, ексклавному Криму до 2020 року майже 700 млрд руб., а не менше ексклавному Калінінграду дістануться, судячи з усього, тільки наслідки торгових ембарго? Та й чому, якщо ми так вітаємо федералізацію Донбасу, зростає страх перед федералізацією Сибіру? Посткримська Росія – це Росія відцентрова.
Список можна продовжувати, але основний вектор є зрозумілим – і маловтішним. Приєднання Криму та підтримка сепаратистів на сході України розділили епоху Путіна на «до» і «після»: на період економічного зростання, неактуальність політики, апології порядку і при цьому відносної відкритості і на період господарської стагнації, політичної невизначеності, захоплення насильством і пасіонарністю і при цьому швидкого відчуження країни від зовнішнього світу.
Посткримська Росія – це країна, в якій за вуаллю самовпевненості ховаються серйозні комплекси неповноцінності і уразливості. Можна погодитися з тими експертами, які вважають, що політика Росії в Україні – така собі спроба нанести упереджувальний удар по тим загрозам, які бачила там наша еліта. Але чи були ті загрози гідні такої контрреакції? До чого веде нас уявлення всього світу в якості ворога, а Росії – як обложеної фортеці? На всі ці питання поки не дано відповідей, і поки їх немає, не можна остаточно зрозуміти, що саме виявиться найважливішою рисою посткримської Росії. Але з цим можна і змиритися – адже чекати відповіді, мабуть, залишилося недовго.
Владислав Іноземцев, доктор економічних наук, директор Центру досліджень постіндустріального суспільтва
За матеріалами: РБК daily
Поділитися новиною
