Губить людей вода — Finance.ua
0 800 307 555
0 800 307 555

Губить людей вода

Світ
977
У «Книзі Джунглів» Редьярда Кіплінга описується «водяне перемир’я» – в страшну посуху обичай джунглів вимагав, щоб хижаки не сміли вбивати своїх жертв біля водопою. Людям такі умовності не властиві. Коли вода стає цінністю, в хід йдуть навіть погрози застосувати ядерної зброї.
Зовсім недавно здавалося, що води на Землі в надлишку, і головний ресурс, за який триває суперництво, це вуглеводні. Але коли населення планети перевалило за сім мільярдів, води стало не вистачати. На сьогодні 1 мільярд 200 тисяч, тобто одна п’ята населення Землі, проживає в зонах, де не вистачає вологи, а ще понад півтора мільярда змушені споживати її в обмеженій кількості через відсутність відповідної інфраструктури.
Ситуацію посилює те, що басейни 260 з гаком світових річок розділені кордонами, причому часто водокористування ніяк не лімітується. За останні півстоліття ООН нарахувала більш ніж півтори тисячі конфліктів через воду, 27 раз справа доходила до застосування зброї.
Найбільш гарячі точки конфліктів знаходяться в Африці і в Азії. В Європі водні суперечки вдалося загалом врегулювати до загального задоволення, в Південній і Північній Америках конфлікти виникають спорадично. А ось у двох найбільш населених частинах світу, точніше у їх регіонах, бідних на воду, ситуація вже стала вибухонебезпечною.
Важка спадщина фараонів
Ніл ще з доантичних часів був найважливішою життєвою артерією єгипетської цивілізації. Щорічні розливи залишали на полях товстий шар мулу, дозволяючи вирощувати багаті врожаї. Зрозуміло, вода використовувалася й для пиття. Відтоді багато чого змінилося, і пити воду з Нілу в нижній течії мало хто ризикує. У стародавню річку зливаються каналізаційні стоки, і скидають відходи підприємства, що розташовані вище.
Найгострішою проблемою є питання гідровузлів. Найбільш динамічно розвивається держава басейну Нілу – Єгипет – знаходиться в нижній течії річки. 85 мільйонів населення країни проживають на чотирьох відсотках її території, решту простору займає пустеля. Населення країни збільшується вибуховими темпами, а отже, з кожним роком потреба Єгипту у воді зростає. З Нілу беруть воду для іригації, а Асуанська ГЕС постачає електрикою всю важку індустрію. Крім того, в Єгипті існує амбітний проект розвитку Південної долини, який передбачає зрошення величезних просторів Західної пустелі. Воду для нього планується брати з Асуанського водосховища, тобто з того ж Ніла.
Перш ніж дістатися до країни пірамід, Ніл протікає територією безлічі інших держав, зокрема Ефіопії та Судану. Те, що відбувається в них, викликає в Каїрі особливий інтерес: населення обох країн також стрімко збільшується, а отже, все більше нільської води потрібно для іригації, отримання електроенергії й просто для пиття. Зараз режим водокористування Нілу регулюється єгипетсько-суданською угодою від 1959 року, з якого повністю виключені країни, розташовані вище за течією. Зрозуміло, це викликає їх невдоволення. Лідером тих, хто вимагає переглянути угоду 1959 року, виступила Ефіопія – вона планує побудувати на Блакитному Нілі ГЕС, що може призвести до зменшення його стоку. Коли при владі в Каїрі був Насер, Єгипет буквально змусив сусідів вище за течією укласти серію угод: за ними лише єгипетські інженери могли зводити гідроспоруди в Ефіопії та Судані. Але ситуація відтоді змінилася, і козирі зараз аж ніяк не у Каїра.
Губить людей вода
У Каїрі питання нільської води вважають стратегічним. Як заявив свого часу директор Асуанської греблі Мухаммед аль-Амір Осман, «порушення договору 1959 року рівносильно порушення нашого кордону». Єгиптяни не раз заявляли, що, якщо країни вище за течією знизять кількість води, що надходить до країни, їхня армія відновить статус-кво. Поки що Єгипет намагається вирішити проблему дипломатичними заходами – тисне на сусідів, обіцяючи постачати Ефіопію електроенергією і навіть надати економічну й технічну допомогу в обмін на відмову від претензій. Крім того, Каїр всіляко перешкоджає наданню Аддіс-Абебі фінансової допомоги з-за кордону. Єгипетське керівництво підозрює в підступах Тель-Авів – Комітет з питань оборони і національної безпеки Народних зборів вимагає вжити активних заходів, щоб зірвати спроби Ізраїлю «отримати доступ до ресурсів Нілу через зведення каскаду гребель в Уганді та Ефіопії за інвестиційної підтримки США та Світового банку».
Поки що ситуація з договором 1959 року зайшла в глухий кут. Єгиптяни й суданці не збираються переглядати угоду, а сил, щоб примусити їх це зробити, у ефіопської коаліції немає. Ефіопія та інші країни все ще споживають мізерну кількість води, але це ненадовго. У країнах басейну Нілу проживають 160 мільйонів людей, ця кількість зростає на два з половиною мільйони на рік, і рано чи пізно стародавню річку доведеться ділити по-новому.
Земля свята й суха
Для Ізраїлю, що затиснений в кільце арабських держав, доступ до прісної води – питання виживання. Але й для його сусідів це питання також вкрай болюче. Джерела прісної води, якою забезпечується Ізраїль, знаходяться на територіях, захоплених єврейською державою під час шестиденної війни 1967 року. На Західному березі річки Йордан знаходиться водоносний пласт, а після окупації Голанських висот Ізраїль отримав повний контроль над Галілейським морем. Саме на Голанах бере початок більшість річок, що протікають через Ізраїль, Сирію, Ліван, Йорданію та Палестину.
Це одна з причин, чому всі розмови про повернення арабам захоплених територій закінчуються марно. За час, що минув від закінчення війни, населення Ізраїлю потроїлося, і віддати потенційному ворогу джерело прісної води, яка поїть сім мільйонів людей, Тель-Авів не готовий. В Ізраїлі активно розвиваються технології водозбереження, в тому числі крапельне зрошення, але лише їх явно недостатньо. В Палестині ж воду витрачають абсолютно безконтрольно, свердловини кожен бурив як хотів. У підсумку водоносні шари виснажені, зі свердловин йде іноді навіть морська вода. Враховуючи, що водоносний пласт у Ізраїлю з Палестиною спільний, зрозуміло, що проблему вирішити складно.
Губить людей вода
Існує спільний проект з використання водних ресурсів регіону на паритетних засадах з Йорданією і Палестинською автономією, але оскільки сторони ставляться одна до одної з недовірою, то він так і залишається на папері. Жоднеа з великих угод досі не реалізована, включаючи ідею водного каналу з Червоного моря до Мертвого. Постійно виникають тертя, що не сприяють порозумінню. У 2002 році ліванці відкрили водозабірну станцію на прикордонній річці Ваззані, справа ледь не дійшла до збройного конфлікту з Ізраїлем, але в підсумку вдалося домовитися, хоча й з труднощами.
Водяний зашморг
У Південній Азії водна проблема погіршує традиційні індо-пакистанські протиріччя, яким вже багато років. Витоки практично всіх річок, що протікають територією Пакистану, в тому числі головної водної артерії, Інду, знаходяться в Кашмірі на території, яку контролює Індія. І Делі неодноразово користувався «водною зброєю». Так, не минуло й року після оголошення незалежності Індії та Пакистану, як навесні 1948-го індійці перекрили канали, що зрошують Пенджаб.
Компромісу вдалося досягти лише в 1960 році: Пакистан отримував право користуватися водами західних притоків Інду, а Індія – східних і зобов’язалася не перекривати пакистанські притоки, що протікають її територією, хоча й могла користуватися їх водою. У 1960-70-ті роки, хоча сторони неодноразово воювали одна з одною, продовжували реалізовуватися спільні проекти з будівництва гребель.
Угода худо-бідно діяла до 2005 року, коли Делі оголосив про плани будівництва гідровузла на річці Чинаб, а Пакистан побачив у цьому порушення договору 1960 року. Конфлікт вдалося врегулювати, але, судячи з усього, ненадовго – населення обох країн зростає швидкими темпами, а індійська економіка вимагає все більше води. Пакистанське керівництво дало зрозуміти: у випадку, якщо Індія спробує задушити Пакистан водною блокадою, Ісламабад може застосувати ядерну зброю.
Індія хоч і має водний зашморг для Пакистану, сама є вразливою – витоки більшості її річок, крім Гангу, знаходяться в Тибеті, який контролює Китай. І КНР зараз реалізує проекти на Тибетському плато, плануючи вибудувати систему дамб, загороджень та іригаційних каналів. Індія постійно вимагає у Китаю зобов’язань не міняти природний потік річок і не зменшувати кількість води, але в Пекіні залишаються глухі до прохань Делі. Більше того, китайські експерти ще від середини 90-х регулярно говорять про поворот на північ річки Брахмапутра, що практично зневоднить весь північний схід Індії та схід Бангладеш.
ГЕС і газ
У Середній Азії проблема з водою існувала ще століття тому, але зараз вона набула загрозливого характеру. За часів СРСР водна система регіону діяла як єдине ціле, але після розпаду Радянського Союзу гідротехнічні споруди опинилися по різні боки кордонів. Хтось отримав більше води, хтось менше. У підсумку всі країни розділилися на дві групи: ті, у кого води в надлишку, і ті, кому її не вистачає. Серед перших – Таджикистан і Киргизія, серед других – Узбекистан і Казахстан.
Найбільш вибухонебезпечні відносини в трикутнику Ташкент – Бішкек – Душанбе. Узбекистан має розвинуту промисловість і найбільшу армію в регіоні, але його промисловість і сільське господарство повністю залежать від води Амудар’ї і Сирдар’ї. А їхні витоки знаходяться на землях сусідів. Коли Емомалі Рахмон оголосив, що планує побудувати каскад ГЕС на річках Вахш і Пяндж, які, зливаючись, утворюють Амудар’ю, і на Зеравшані, крупному її притоці, в Ташкенті дуже занепокоїлися. Занепокоєння посилилося ще більше після того, як Киргизія повідомила про готовність побудувати Камбаратінські ГЕС. По суті це означає, що обсяг води, що йде в Узбекистан, значно зменшиться.
Логіку лідерів Таджикистану і Киргизії зрозуміти нескладно: обидві країни перебувають в перманентній кризі, грошей для закупівлі енергії за ринковими цінами у них немає, і єдина можливість вирватися з бідності – побудувати власні енерговузли. Бішкек і Душанбе запевняють, що їх зведення піде тільки на користь узбецькій економіці – з водосховищ можна буде скидати воду в разі необхідності, і навіть натякають на те, що Узбекистану непогано б розщедритися і виплатити компенсацію за таку люб’язність. Зрештою, резонно зауважують в Таджикистані та Киргизії, газ вони в Узбекистану купують за гроші, а воду чомусь надають йому безкоштовно.
З точки зору Узбекистану, його національна безпека перебуває під загрозою. Ці побоювання не безпідставні. Для Таджикистану можливість маніпулювати обсягом стоку – приваблива перспектива, лише кілька днів без води – і бавовняні плантації Узбекистану загинуть на корені. Ташкент задіє «газову зброю», так як у Таджикистану і Киргизії накопичилися колосальні борги за газ. У підсумку виходить замкнуте коло: подібні відключення лише підштовхують Таджикистан і Киргизію до будівництва ГЕС, щоб не залежати від узбецького газу, а навпаки, продавати енергію Афганістану і Пакистану, які її вкрай потребують. Суперечка триває вже котрий рік, але будівництво ГЕС неминуче рухається до завершення. Тим часом погіршується ситуація в низов’ях Амудар’ї і Сирдар’ї, все більше висихає Арал. Якщо опустелювання буде й надалі відбуватися такими темпами, мільйонам казахів, туркменів і узбеків доведеться шукати нове місце для житла.
Губить людей вода
Казахстан, що має економіку, що найбільш динамічно розвивається в регіоні, в цій ситуації стоїть окремо. Витоки всіх великих річок, що протікають через його територію, знаходяться за кордоном: у Китаї (Іртиш), Киргизії (Сирдар’я) і Росії (Урал). В Астані плекають мрію відродити проект скидання частини стоку сибірських річок. Йдеться про будівництво каналу від Обі до Сирдар’ї та Амудар’ї. Екологічні наслідки цього рішення прорахувати неможливо; не виключено, що в підсумку реалізація проекту призведе до зростання площі солончаків і виснаження грунтових вод.
Водне питання регулярно обговорюється в рамках ООН. У Декларації тисячоліття, прийнятій Організацією Об’єднаних Націй у 2000 році, міжнародне співтовариство взяло на себе зобов’язання до 2015 року наполовину скоротити кількість людей, позбавлених доступу до чистої питної води, і покінчити з нераціональним використанням водних ресурсів. До реалізації залишився рік, і Декларація в цьому напрямку, схоже, так і залишилася лише папером.
Питання розподілу води найкраще ілюструє той факт, що світова політика насправді є грою з нульовою сумою: якщо хтось виграє, то хтось неминуче зазнає поразки. Неможливо зробити так, щоб води вистачало на всіх. Війни за воду передрікали ще у 80-ті, але їх так і не сталося. Але це не означає, що рано чи пізно живлющу вологу людство не почне все-таки ділити зі зброєю в руках.
Олексій Купріянов
За матеріалами:
Лента.РУ
Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter , щоб повідомити про це.

Поділитися новиною

Підпишіться на нас