986
Євротрясіння: чого очікувати Україні від праворадикалів в Європі
— Казна та Політика
За кілька днів до початку виборів до Європейського парламенту, які відбулися в 28 країнах Євросоюзу з 22 до 25 травня 2014 року, один з претендентів на пост глави Єврокомісії Мартін Шульц сказав, що це голосування покаже, чи змогла Європа впоратися з кількома проблемами. І чи буде розвиватися далі або навпаки відкотиться назад у хащі популістських дебатів і гучних гасел, без конкретного наповнення.
Підсумки голосування показали, що європейські функціонери змогли впоратися, принаймні, з одним завданням – змусити населення прийти на виборчі дільниці. Цього разу явка не була рекордною, але становила прийнятні 43%. У майбутньому це дасть можливість політикам говорити, що вибори відбулися, оскільки немає певного порогу явки, і новий парламент представлятиме більшість населення Європи. А головне апатія, яка постійно зростала за останні вибори трохи відступила. До цього явка на загальних виборах падала від разу до разу мінімум на 3%, цього разу, інтерес виборців вдалося втримати. Минулого разу в 2009 році до урн прийшло також 43% європейців.
З іншими завданнями все виявилося набагато складніше. У більшості країн найбільше голосів набрали праворадикальні партії, які виступають за призупинення євроінтеграції та повернення значної частини повноважень національним урядам. Але ці політичні сили все одно не отримають більшості або навіть значного представництва в Європарламенті.
“У цьому сила європейської бюрократії. Результати всіх країн плюсуються. А правлячі Народна партія або Соціал-демократи виступають єдиним фронтом у всіх державах. А радикали розрізнені й не готові до боротьби”, – розповів Delo.UA Майкл Реттиг з аналітичного Інституту Брукінгса. У підсумку, за попередніми даними, дві головні партії отримають більш ніж 400 місць з 750. Решта навряд чи зможуть сформувати досить потужні фракції, щоб протистояти їм. Але популістам цього і не потрібно, вони отримали трибуну для того, щоб критикувати владу на рівні всього континенту.
І це підводить європейських політиків до третьої проблеми, з якою вони поки що не впоралися – це створення ефективної системи управління спілкою, яка перетворила б його на потужне економічне і політичне співтовариство. Але поки що зростання ВВП Єврозони у першому кварталі становило лише 0,3%, на тлі зростання валового продукту інших розвинених країн не менш ніж на 1,5%. У політичному плані, вибори, а також наступні за ними дні показали, що поки Брюссель не може налагодити систему реагування на зовнішні виклики, такі як Арабська весна або криза в Україні.
Готові підтримати
“В останні роки до виборів у Європарламент ставилися, загалом, байдуже. Їм не вистачало напруженості національних кампаній. А головні посади розподілялися в ході таємних переговорів між партійними босами”, – пояснює Тері Міллер з Фонду “Спадщина”. Так було і в 2009-му, коли економічна криза ще не встигла захопити Євросоюз, а проблема суверенних боргів тільки маячила на горизонті. Тоді європейці і не підозрювали, що вже скоро їм потрібно буде виплатити одним лише грекам сотні мільярдів євро (до лютого 2014-го розмір допомоги Греції сягнув 240 млрд євро). А всі проблемні країни ЄС вже поглинули більше 350 млрд євро. Тому тоді активність виборців була дуже слабкою. Експерти навіть очікували, що в 2014 році явка впаде нижче за 40%, і тоді потрібно буде вигадувати аргументи, щоб виправдати легітимність новообраного парламенту.
Але криза знову змусила виборців зацікавитися політикою. “Рядові голландці або угорці вирішили запитати себе, навіщо їм взагалі такий проект як ЄС. Чи не простіше згорнути його. Багато хто захотіли дізнатися який депутат представляє їхню країну в Європарламенті”, – говорить старший аналітик European Centre for International Political Economy Фредерік Ерікссон. І тут зіткнулися дві протилежні тенденції – з одного боку громадяни північної Європи не хотіли платити за прорахунки держав півдня, а з іншого жителі Середземномор’я не розуміли, чому вони повинні урізати свої зарплати і пенсії на догоду Берліну або Парижу. І всі вони направляли свої претензії до Брюсселю, який мав виступити арбітром у їхній суперечці, але не зміг навіть налагодити нормального діалогу між ними.
Тому цього року європейці прийшли на виборчі дільниці, але принесли з собою вони швидше гнів, ніж сподівання. Гнів на повну бездіяльність понад 10 тисяч європейських чиновників, які останніми роками активно з’ясовували, чи варто їм проводити засідання парламенту в Брюсселі і в Страсбурзі поперемінно, витрачаючи на всі переїзди на рік не менше 200 млн євро, або зупинитися таки на одному місті.
Популісти попереду
Тому не дивно, що за підсумками голосування популістські і радикальні партії отримають, як мінімум, чверть місць.
Особливо важкою виявилася поразка правлячих партій у Франції. Країна, яку багато хто асоціює із зародженням самої ідеї ЄС, віддала 25% голосів за націоналістичний Народний Фронт Марін Ле Пен. Хоча якщо придивитися, в цьому немає нічого дивного – економіка Франції в останні роки все більше стагнує, за 2013 рік ВВП країни впав на 0,1%. Навіть на тлі невтішних даних Єврозони Париж виглядає гірше за всіх. Це підточує і так невисокий рейтинг президента-соціаліста Франсуа Олланда (наприкінці 2013-го йому довіряли лише 14% французів). І все більше жителів країни говорять про те, що Німеччина відтіснила Францію від управління спілкою і зробила молодшим партнером у цій сфері. А Народний фронт обіцяє побороти бідність і обмежити міграцію, зробити Францію знову сильною і це подобається людям.
Цікаво, що раніше такі лідери як Ле Пенн не могли суттєво впливати на політику всієї Європи. “Їх сприймали, як безпечних радикалів, які випускали пар з товариства. Тепер Народний Фронт став третьою за силою партією у Франції і може поборотися за посаду президента в 2017 році”, – говорить Пітер Павлак з European Union Institute for Security Studies.
Іншою великою країною, яка повірила євроскептикам, стала Великобританія. Але тут все більш зрозуміло – рейтинги консервативного уряду Девіда Кемерона падають і англійці більше вірять Найджелу Фараджу з партії Незалежності Великобританії. Цей політик, який вперше в XXI столітті зміг потіснити позиції консерваторів і лейбористів, обіцяє повернути частину повноважень до Британії. І поставити питання про вихід з союзу на референдум. У результаті, він заробив 27% голосів виборців і велику частину британських місць в Європарламенті.
Радикали також отримали найбільше голосів в Італії, Угорщині, Греції, Фінляндії та Нідерландах. Навіть у Німеччині, де більша частина населення задоволена політикою Ангели Меркель, партія “Альтернатива для Німеччини” набрала 7%.
Яким він буде
Новий Європарламент, на думку Тері Міллера стане більш розрізненим і марним. Головні партії можуть отримати більшість, лише об’єднавшись, а цього не траплялося за всю історію союзу. Максимум, що можливо – це ситуативні домовленості з важливих питань. Напевно, так і буде з призначенням голів Європейської Ради та Єврокомісії. Але й там через декілька днів після виборів почалися розбіжності. Так, кандидат в єврокомісари від Народної партії Жан Клод Юнкер, раптово позбувся підтримки німецьких соціал-демократів. Хоча до виборів Ангела Меркель обіцяла сприяти його висуненню.
Швидше за все, ім’я нового глави Єврокомісії ми дізнаємося лише до 17 липня, коли закінчується термін подання його кандидатури до Європарламенту. Потім він формуватиме склад комісії і в новому обличчі вона збереться не раніше осені. Зрозуміло, що до цього приймати важливі рішення ніхто не стане. Фредерік Еріксон взагалі вважає, що тепер прийняття законів буде справою непростою. Хоча зараз ЄС має в короткі терміни вирішити, чи виділяти Греції наступні 20 млрд євро допомоги і як змусити країни дотримуватися умов, за якими дефіцит бюджету не повинен перевищувати 3% ВВП. Головною причиною цього стануть радикали, які прийшли туди, щоб критикувати владу.
Приблизно те саме буде і з зовнішньою політикою. Вона ризикує стати занадто обережною і слабкою. “Зараз Росія нав’язує ЄС конкуренцію за контроль над Східною Європою і поки що спроби відповісти Москві дуже слабкі”, – говорить Майкл Реттиг. Навіть в обговоренні кандидатури нового комісара із зовнішньої політики немає єдності – фаворит цієї гонки міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський, останнім часом втрачає позиції через свою жорстку лінію щодо Росії.
Тому навряд чи варто розраховувати найближчим часом на посилення європейського тиску на Росію або важливі кроки відносно України. Звичайно, правлячі партії не захочуть залишати Київ беззахисним перед Москвою. Але їм належить подолати опір популістів, які вважають, що зараз не варто вплутуватися в небезпечні авантюри, а не погано б розібратися з повноваженнями центру і національних урядів у себе вдома.
Андрій Павлов
За матеріалами: Діло
Поділитися новиною
