10599
Прагматичне «божевілля» Путіна. Економічний аспект захоплення Криму
— Світ
Кримська криза твердо усталила в українських та світових медіа образ кремлівського вождя як шизофреника з імперським комплексом. Та це поверхнева картинка, далека від справжніх мотивів російської агресії.
3 березня після телефонної розмови з Путіним Меркель розповіла Обамі, що президент РФ «живе в іншому світі» і що вона не певна, чи «зберіг він контакт із реальністю». Такого не чекали від німецької канцлерки, яка ставиться до господаря Кремля доброзичливо і з розумінням, вдаючись до дипломатичних викрутасів завжди, коли той чинить провокації, навіть на рівні Євросоюзу. Відтоді пішло-поїхало: Путін такий, Путін сякий, його називають Путлером, вішають на психіку цього політика все, що коїться у Криму, роблячи з нього великого, яким він насправді не є. Журналісти згадують паради Гітлера, пропаганду Ґеббельса тощо…
Така постановка питання не є безпідставною. Але цілком списувати дії керівників Росії на дурість чи особисті комплекси недалекоглядно й помилково, бо можна проґавити глибинні причини анексії Криму. А їх ціла низка, адже різкі кроки в геополітиці завжди робляться на підставі комплексного аналізу й порівняння позитивних та негативних наслідків. Так і тепер.
У перші дні кримської кризи Євген Марчук в одному з ефірів сказав, що дестабілізацією ситуації на півострові Москва хоче створити вісь Придністров’я – Крим – Абхазія (та Південна Осетія), яка виступила б буферною зоною між Росією та НАТО на півдні. Тоді це прозвучало дивним, адже видавалося, що агресія РФ пришвидшить рух України в бік НАТО, а відтак наявність згаданої осі втратить зміст. Тепер зрозуміло, що генерал Марчук у чомусь мав рацію.
Зауважмо: в Чорному морі є величезні поклади вуглеводнів. За оцінками експертів, тамтешні запаси природного газу становлять 45–75 трлн м3, більшість із яких лежить в економічній зоні України, принаймні так було до анексії Криму. Ці резерви блакитного палива зіставні з усіма його запасами в Росії (48 трлн м3), котра на сьогодні є найбільшим газоекспортером у світі й регулярно зловживає своїм монопольним становищем. Перспектива масової розробки чорноморських покладів була досить близькою: ішлося про кілька років, хоча вони мають форму метангідратів, для розробки яких необхідна спеціальна, вже тепер наявна технологія вилучення метану, й потребують глибоководного буріння.
Якщо додати до цього 7–22 трлн м3 сланцевого газу, поклади якого містяться в континентальній частині України, та потенціал видобутку метану з вугільних пластів (6–8 млрд м3 за рік), то картина стає зовсім завершеною. Адже сумарних українських запасів блакитного палива вистачить нам на тисячу років, навіть якщо енерговитратність економіки збережеться на теперішньому рівні, у 3-5 разів більшому, ніж у розвинутих країнах. Використовуючи наявні в галузі технології повною мірою, Україна може забезпечити ще одну революцію, глобальну енергетичну, яка матиме низку далекосяжних наслідків. По-перше, ми не лише повністю забезпечимо власну енергонезалежність, а й станемо глобальним гравцем на ринку вуглеводнів. По-друге, ціна на газ упаде внаслідок появи конкуренції, від дефіциту якої страждає передусім європейський ринок. По-третє, нафтогазова монополія Росії зникне і Кремль не зможе нав’язувати свої політичні умови не лише Україні: він не матиме ресурсів, аби взагалі бути глобальним геополітичним гравцем. По-четверте, компанії нафтогазового сектору, які є економічним базисом могутності російських олігархів, утратять свою потугу. Тож РФ доведеться трансформувати свою олігархічну політико-економічну систему, що супроводжуватиметься соціальною нестабільністю й матиме непередбачувані наслідки. По-п’яте, ціни на газ вирівняються. Унаслідок сланцевої революції на сьогодні ціна блакитного палива у США становить $156 за 1 тис. м3, тоді як Європа купує російський газ по $388. Зі сланцевим газом Штати здобули величезну перевагу над Євросоюзом на рівні економічної системи, що червоною ниткою проходить через їхні фінансово-економічні успіхи та невдачі країн ЄС останніх років. Понад те, американці підтримують цей вигідний їм дисбаланс цін, бо в них діє заборона на експорт енергоносіїв, який міг би зрівноважити світові ціни.
Безумовно, Кремль усе це розуміє. Для нього реалізація енергетичного потенціалу України – смерть у всіх її проявах. Тому всі ці газові ігри та схеми, які Москва грала з Києвом упродовж десятиліть, викручуючи нам руки, спрямовані лише на одне: не допустити реальної незалежності України, за якої істинно суверенна влада миттю візьметься організовувати енергетичну безпеку країни. У цьому контексті розповіді про братські народи бачаться міфом, і навіть ідеологія «Русского міра» – баєчкою, якою вуалюють справжні економічні інтереси Росії. Інакше чому Москва зовсім не поспішає прибрати під свій покров країни Середньої Азії чи навіть ту ж таки Білорусь?
Деякі російські експерти кажуть про привабливість, ба навіть критичність для РФ українських активів у військово-промисловому комплексі, авіа- й суднобудуванні. Мовляв, для забезпечення геополітичних амбіцій Путіна потрібна сильна боєздатна армія. Кремль нібито може її профінансувати, але не має достатніх фізичних потужностей, щоб озброїти, й без українських виробників (Мотор Січ, Антонов, Зоря-Машпроект, миколаївські та кримські суднобудівні заводи тощо) тут не обійтися. Припустімо, що, захопивши Крим, Росія здобула кілька суднобудівних та судноремонтних заводів, які дадуть змогу скоротити відставання від темпів, закладених у федеральній програмі переозброєння. Але на кін поставлено значно більше: саму можливість вести геополітичну гру, її економічний базис, те, що забезпечує Росію фінансовими ресурсами. Отож не дивно, що одним із перших кроків «кримської влади» була конфіскація Чорноморнафтогазу й озвучення планів передати компанію Газпрому, який нібито зацікавився видобутком вуглеводнів у Чорному морі. Насправді газовому монополістові РФ ті поклади не цікаві, принаймні поки що, але для нього, як і для всієї путінської Росії, критично важливо, щоб вони надовго залишилися там, де перебувають зараз, – під землею.
Незалежність України – це питання життя і смерті для Путіна, його олігархічного почту й Росії загалом. Ставки у грі, яка останніми місяцями розгорнулася на теренах нашої держави, для Кремля є захмарними, тому він не може бути лише режисером і залишатися осторонь, а вимушений стати гравцем, по суті, опустившись на рівень Києва. Те, що називають «божевіллям» Путіна, насправді є війною за виживання. Анексія Криму не божевілля, а істерія лідера РФ, спричинена геополітичним безсиллям. Він визнає, що російська економічна система безпорадна, а ресурсоорієнтована модель народного господарства приречена на крах у той момент, коли Москва утратить монопольне становище на глобальному ринку природних ресурсів, передусім енергетичних. Така позиція наводить на нього жах і підштовхує до активних дій. Україні це реально загрожує тим, що на Криму Путін не зупиниться. Імовірно, він готовий «відкусити» рівно стільки нашої території, скільки досить для того, щоб Україна не стала конкурентом Росії на світовому ринку енергоресурсів. А заодно і прихопити активи, необхідні для забезпечення військової потуги Кремля у стратегічній перспективі. Кількість крові українців та росіян, яку Путін може пролити для досягнення мети, бачила, мабуть, лише Друга світова війна. Тому не варто самозаспокоюватися його «божевіллям» та імперськими комплексами.
А що ж ЄС і США? У тому й річ, що нічого. Поки Європа купує дорогий російський газ, Штати стиха потирають руки. Вони поза конкуренцією, адже користуються очевидними перевагами, які дає дешеве блакитне паливо їхній економіці та долару як світовій резервній валюті. Щоправда, нестабільність в Україні зачіпає інтереси окремих американських компаній, котрі планували видобувати тут нафту й газ, однак поки США мають сланцевий, американці готові пожертвувати приватними інтересами на користь національних. Натомість Європа зайнята диверсифікацією джерел постачання енергоресурсів. ЄС розуміє особливості ведення бізнесу в Україні. Отож нафта й газ нашого національного видобутку та падіння ціни, пов’язане з ними, здаються європейцям занадто віддаленою і досить примарною перспективою. В Євросоюзі вже прозвучали заклики дати Україні пряму перспективу членства, але поки це перші ластівки, котрі, як відомо, весни не приносять.
Тому для Європи й Штатів ставки в нашій грі наразі занизькі, щоб вони почали грати не на рівні слів та санкцій, а більш рішучими діями, зокрема й військовими. А отже, те, що ми називаємо прихильністю світу до України й нашого народу, є лише компромісною формою конформізму. Санкції санкціями, але минатиме час, про блокаду РФ забудуть, а енергетична залежність розвинутих країн від російських енергоресурсів залишиться. Мабуть, на це сподівається і Путін. Європейцям та американцям є що втрачати у відкритому протистоянні, а Росія може лише здобути, причому не що-небудь, а життя – кількадесят років безтурботного існування. За таких передумов глобального протистояння не буде, а що в цьому разі може пролитися багато крові українців, схоже, у світі нікого не цікавить. Україна покинута проти Росії, як Давид проти Ґоліафа. Тож тільки наполеглива праця для розвитку економіки, а також молитва й надія на Бога можуть схилити шальки терезів на наш бік: інших засобів протидії прагматичному путінському «божевіллю» не маємо.
Любомир Шавалюк
За матеріалами: Тиждень.ua
Поділитися новиною
