928
Саміт ЄС-Росія: геостратегічний аукціон, лот "Україна"?!
— Казна та Політика
Підсумки завершеного днями Саміту ЄС-Росія, добра третина якого була присвячена питанням України, оптимізму не вселяють. Нехай і неофіційно, хоч і не з вуст перших осіб, але після зустрічі все частіше щодо України почала звучати формулювання “буферна зона”.
“Буферна зона”, в якості якої ключові гравці розглядають Україну, – це, як мінімум, передумова для подальшого поділу сфер впливу. Захід і Росія поступово переходять від стратегії “все і одразу” до стратегії “точкових впливів”. У цьому контексті інтереси Росії орієнтовані переважно на індустріальний схід і діловий центр України (“оплот” великого і середнього бізнесу), а Європи – на аграрний захід і діловий центр (“оплот” дрібного і середнього бізнесу). При цьому Росія, в принципі, може погодитися на підписання Угоди про асоціацію Україна-ЄС, однак за умови отримання “контрольного пакета”, тобто маючи контроль над ключовими підприємствами України. У цих умовах Україна з одного боку – геополітично “інтегрується в Європу”, але геоекономічно – залишається у сфері домінуючого впливу Росії.
Внутрішня логіка подальшого розвитку подій – накладення внутрішнього і зовнішнього контекстів – поступово призводить до того, що Україна остаточно скочується до втрати своєї міжнародної суб’єктності і перетворюється на об’єкт геостратегічного торгу між Росією і Заходом. Виступаючи навіть не “продавцем” або “покупцем”, а скоріше, “лотом” на геостратегічному “аукціоні”.
Надані Росією масштабний кредит і газова знижка, як показує ситуація, можуть бути досить просто і швидко “відіграні назад”. Немає сумніву, що цей інструмент буде використовуватися як важіль тиску на українську сторону, перш за все, в контексті можливої перемоги на виборах 2015 опозиційного кандидата, що тяжіє “назад до Європи”. Москва цілком може стимулювати і навіть спровокувати державний дефолт (кажуть, що на цьому варіанті давно наполягав Сергій Глазьєв). І тим самим, підштовхнути ситуацію в Україні до розвитку за “жорстким” варіантом територіальної дезінтеграції. Але цей варіант слід розглядати, виключно, як “крайній випадок”.
Європа ж, вустами глави МЗС Польщі (країни – “адвоката”) Радослава Сікорського, наполягає на тому, що з одного боку ЄС не фінансуватиме “відсутність реформ” і “неефективну економіку” в Україні, а з іншого – підписання Угоди про асоціацію, крім макроекономічної допомоги європейців, дозволить збільшити приватні інвестиції і кредитні ресурси міжнародних фінансових інститутів.
Для реалізації відцентрових сценаріїв в Україні існує досить базових соціально-гуманітарних передумов, попередніх економіко-політичних умов і навіть історико-політичних прецедентів (від Криму до Сєвєродонецька). Їх накладення один на одного може викликати “кумулятивний ефект”, а загострення конфронтації ключових гравців (насамперед Росії й Заходу) може перевести проблему реалізації сценарію “української федерації” в практичну площину.
Українська федерація? (замість висновків)
У медіа (від українських і російських до румунських і турецьких) все активніше мусується тема потенційного розколу України – на 2-3 квазі-держави.
Так, ще наприкінці жовтня 2013 року радник Володимира Путіна Сергій Глазьєв заявив, що Україна може перестати бути цілісною і суверенною державою, якщо підпише Договір про Асоціацію з ЄС. На початку січня в інтерв’ю “Вести недели” Патріарх Московський і всієї Русі Кирило сказав: “Я розумію, що існує загроза поділу нації, загроза чергового витка громадянської конфронтації”…
Але до таких гострих, яскраво виражених форм ситуація, звичайно, не дійде. Адже подібна стратегія чревата складними і непередбачуваними геополітичними сценаріями (згадаймо хоча б колишню Югославію початку 1990-х р.), і невигідними нікому геоекономічними наслідками.
Однак від самого початку існуючого внутрішньоукраїнського протистояння на межі розколу Центр-Регіони та/або Захід-Схід нам, на жаль, нікуди не дітися. Його політичне продовження на тлі невирішених соціально-економічних проблем (а передусім – дисбалансів регіонального розвитку) “загрожує наслідками”. Насамперед – серйозним посиленням ролі регіонів, через ослаблення впливу президента на губернаторів. Якщо при нинішній системі президент призначає губернаторів, то у випадку конституційних змін губернатори будуть, безсумнівно, обиратися. Відповідно, знизяться важелі впливу на ситуацію в регіонах, може ослабнути центральний бюджет, можуть з’явитися регіональні силові та ін. структури (“муніципальна міліція” і т.д.).
Навіть досить сильна і легітимна влада України зможе лише сповільнити розвиток ситуації, використовуючи насамперед, альтернативні засоби – переважно “поліцейські” методи і механізми (шлях до чого відкриває відповідний пакет законів, скасування яких поки що, нагадаємо, не підписано).
У разі переходу нинішньої соціально-політичної кризи в латентну політико-економічну форму, ситуація в Україні, в цілому, буде розвиватися по вектору “економіко-політичної федерації”. Тим більше, що в Україні вже є територіально-адміністративний прецедент – Автономна Республіка Крим (зі своїми конституцією, парламентом, бюджетом, офіційними мовами тощо). Економічно використовуючи досвід АРК і політично апелюючи до нього, такі ключові регіони як “проросійський” Донецько-Луганський (“кістяк” важкої промисловості) або “проєвропейський “Львівсько-Закарпатський (“кістяк” національно-патріотичних ідей і рухів) можуть вимагати як посилення своєї ролі, так і додаткових прав і свобод (від культурно-мовних до фінансових).
Зрештою східна, південна і навіть центральна частини України можуть остаточно піти в сферу абсолютного впливу Росії, тоді як західна частина країни – в “зону особливої уваги” і впливу Європи і побічно США.
Олексій Полтораков, к.політ.н., Інститут української політики, Громадський комітет національної безпеки України
За матеріалами: Діло
Поділитися новиною
