1569
Обтяжена спадщина: підприємства без підприємців
Вітчизняні економісти часто люблять поговорити про недостатні інвестиції та основний капітал. Мовляв, машин, будинків, інфраструктури нам дісталося багато, а тому і жити ми маємо багато. Звичайно, якби не заважали (олігархи, ліберали, Росія, Захід і т.д. - в залежності від ідеологічних уподобань). Але чи був капітал? І якщо так, то чи все багатство дійсно вкрали, розтринькали, чи ми просто виявилися поганими спадкоємцями і не зуміли пустити його в справу? Вже років п'ятнадцять це питання, на жаль, із завидною постійністю порушується знову і знову. Можливо, настав час підвести риску?
Так, капітал був і багато в чому залишився. Звичайно, значно застарілий морально і фізично. Втім, менша продуктивність все ж не означає "нульова": і на старому обладнанні можна випускати цілком конкурентоспроможну продукцію - нехай не надто сучасну, зате дешеву. Звичайно, частина його була суто специфічною, створеною під гонку озброєнь. Навряд чи можна на ракетному заводі виробляти щось інше, а власне балістичні ракети в такій кількості нікому вже не потрібні. Але дуже багато чого можна переобладнати в мирних цілях, тим більше що на це навіть давали чималі гроші. Чому ж цей спадок нас не ощасливив?
Будь-який ресурс цінний в комбінації. Машина не може працювати без сировини і персоналу, що володіє певними знаннями - фізичний капітал мертвий без праці і людського капіталу. Це три фактори виробництва, які зазвичай беруть до уваги. Проте повноцінне підприємство вимагає ще одного чинника: підприємництва. Адже підприємство хтось мав створити, вдихнути в нього "душу" у вигляді специфічної корпоративної культури. І ризикнути своїми грошима, і запропонувати бізнес-ідею, від якості якої, врешті, і залежить успіх або невдача справи. Кожен, хто придумав хоча б вдало поставити кіоск, робить крихітну інновацію, яка трошки поліпшує життя кільком сотням або тисячам людей щодня, а йому приносить прибуток. І з таких ось дрібниць складається зручність життя, якого так бракувало в тому ж СРСР.
Цю роль підприємця як інноватора і об'єднувача ресурсу першого яскраво описав австрійський економіст Йожеф Шумпетер (до речі, довгий час викладав в Чернівцях). Без підприємницького таланту всі інші ресурси і таланти не будуть ефективно працювати на благо людей, тому його потрібно розглядати як такий же ресурс нації, як здоров'я або освіту, тільки обмежений. Бо талант - особиста якість людини: далеко не всім дано бути справжніми підприємцями.
На жаль, більшість економічних теорій залишають цей ресурс за дужками, оскільки у розвинутій ринковій економіці само собою зрозуміло, що капітал невіддільний від його власника. Більше того, так само, як більш складна машина вимагає більш кваліфікованого обслуговування, більш талановитий підприємець здатний залучити, накопичити та примножити більше капіталу. Як показав свого часу нобелівський лауреат Роберт Лукас, найкраще, коли розмір фірми строго відповідає таланту власника. Або (що те ж саме) призначеного ним менеджера - адже, щоб вибрати хорошого керівника, теж потрібен талант!
Звичайно, ніяка комісія не може оптимально розподілити капітал в залежності від підприємницьких здібностей хоча б тому, що їх не можна виміряти. Зате це успішно роблять ринкові механізми конкурентного відбору (особливо якщо вони посилені ринком капіталів). А ось при плановій економіці все було навпаки. Основний капітал часто відшкодовував брак здібностей керівника: поганий директор обґрунтовував свою нездатність виконати план браком інвестицій - і часто їх таки отримував. В результаті деякі дані вказують, що аж до 2000 року в промисловості України була зворотна залежність: чим гірший менеджмент, тим більшим обсягом основних фондів він керував. Інакше важко пояснити, як міг стати негативним статистичний зв'язок між капіталоємністю і продуктивністю праці. Тим часом саме такий парадоксальний результат ми з колегами отримали за даними 1998 року.
Втім, яка корпоративна культура могла бути закладена в промисловість, що виросла на злочинах сталінської індустріалізації? Заводи були побудовані руками зеків-рабів, обладнання куплено на гроші, виручені від продажу відібраного у голодуючих селян зерна, а директорами поставлені неосвічені, зате ідейні комісари, які командували техспецами під постійною загрозою НКВС. Витрат не рахували і навіть пишалися тим, що при соціалізмі можна робити економічно безглузді речі. Ні про яку самостійність не могло бути й мови, вона жорстоко карала. Тому не дивно, що віддача від інвестицій падала весь час і стала нульовою в 80-і роки, а ці підприємства (саме підприємства як представники певної корпоративної культури, а не їх фізичний і людський капітал!) виявилися зовсім не при справах після краху СРСР.
Ситуацію могли б змінити підприємці, вітчизняні чи закордонні, якби вони мали можливість придбати ці заводи і вдихнути в них життя. Так сталося в країнах Центральної та Східної Європи, Балтії і навіть, почасти, в Росії. Саме тому, наприклад, нашими дорогами їздять "Шкоди", а також зроблені в Угорщині та Словаччині машини інших марок; на полицях магазинів повно польських і прибалтійських товарів, а люди в цих країнах живуть в кілька разів краще - хоча починали практично з одного невеселого місця.
На жаль, в Україні вся державна політика перших років незалежності була спрямована на збереження в недоторканності директорів і фізичного капіталу. Людожерська корпоративна культура нашої промисловості, побудованої на кістках, не бажала здаватися - мертвонароджений зубами тримав живого. В результаті, якщо вірити державній статистиці, в 1992-1993 роках, коли гіперінфляція з'їла всі заощадження і доходи і більша частина народу в прямому сенсі слова голодувала, промисловість робила інвестиції такими ж темпами, як і за радянських часів, тільки тепер вже з безумовно негативною віддачею. Саме величезні кредити "з повітря", видані підприємствам, які ніхто не створював, зірвали в штопор гіперінфляції фінансову систему. Нечисленні винятки, яким пощастило, коли директор виявився підприємцем, погоди, на жаль, не робили.
Ситуація почала виправлятися лише з проведенням масової приватизації, яка у нас запізнилася мінімум років на три. Уже в згаданому вище 1998-му приватизовані підприємства істотно відрізнялися від державних на краще. Але й тоді абсолютна більшість керівників залишалися незмінними з радянських часів. І не дивно, адже держава дозволяла підприємствам працювати за бартером, не сплачуючи ні податків, ні рахунків за енергію та газ, а часто і зарплат, аби уникнути "дезінвестування", а насправді витіснення "червоних директорів", настільки милих серцю тодішнього президента, справжніми підприємцями. Промисловість, народжена в гріху, як і раніше, не могла існувати інакше, як висмоктуючи кров з народу, тепер вже через бартер і взаємозаліки. Але цій політиці поклала край криза. Після ліквідації бартеру і взаємозаліків "червоні директори" нарешті здали позиції, і справи пішли вгору. Зокрема, з'явився-таки хоч і слабкий, але позитивний зв'язок між фізичним капіталом і продуктивністю, тобто більша частина його знайшла-таки господарів, хоча, можливо, і не найкращих. За даними McKinsey & Company, продуктивність праці в нашій економіці з 1998-го по 2007-й зросла приблизно на 80%. Значно збільшилися і інвестиції, тепер вже, будемо сподіватися, вкладені з розумом і талантом. Однак надолужувати втрачене доведеться ще довго.
Таким чином, СРСР виявився схожий на надто амбітного авторитарного і скупого батька, який, тримаючи своїх дітей в чорному тілі, за рахунок цього зміг побудувати величезний, але безглуздий будинок. І коли його не стало, діти отримали чималу спадщину, але скористатися нею толком не вдалося. Будинок занепав, частина його обвалилася, і лише в деяких кімнатах вдалося налагодити нормальне життя. Адже він, хоч і великий і навіть капітальний, але несучасний, незатишний, і пристосувати його під щось путнє нелегко - потрібні талант і підприємницька жилка. А діти в результаті авторитарного виховання обтяжені численними комплексами і забобонами, несамостійні - звикли до патерналізму! - і не знаються на основоположних життєвих питаннях, виявилися малоздібними господарями. Хоча вони і отримали місцями непогану освіту, але про це наступного разу.
Володимир Дубровський
За матеріалами: Дзеркало Тижня
Поділитися новиною
