1415
Європейські банки йдуть додому помирати
Творці глобальної політики регулярно вітають один одного з тим, що вони уникли політичних помилок 1930-х років під час фінансової кризи, яка почалася в 2008 році. Під керівництвом голови ФРС США Бена Бернанке, економічного історика Великої депресії, вони згадали ідеї Джона Кейнса і послабили грошово-кредитну та податково-бюджетну політику, щоб уникнути гіршого. Що ж, якийсь результат є: у 2008 році кінця світу не сталося.
Посилення монетарної політики було не єдиною значною стратегічною помилкою 1930-х. Помилкою також було повернення до протекціонізму, пов'язане, зокрема, зі збільшенням тарифів за законом Смута-Хоулі на початку того десятиліття. Історики досі сперечаються щодо ролі цього закону, проте війна тарифів завдала шкоди торгівлі та економічному зростанню, значно погіршивши і без того плачевну ситуацію.
Сьогоднішні політики люблять говорити, що вони також уникли протекціоністських помилок, але чи правда це? Зрозуміло, я не очікую початку війни тарифів найближчим часом, але є небезпечні індикатори, що вказують на торговельні проблеми в майбутньому.
Багато європейських банки рішуче згортають свій закордонний бізнес. Дохійський раунд глобальних переговорів про вільну торгівлю був покинутий. І представники СОТ в даний час нудяться на березі Женевського озера. Можливо, в Досі навряд чи можна було багато чого досягти в нинішніх умовах, але відсутність постійного діалогу в світовій торгівлі збільшує ризики.
У фінансовій сфері спостерігається безліч ознак відродження націоналістичних підходів до регулювання і валютної політики. Криза кинула виклик Вашингтонському консенсусу, який припустив, що світ поступово рухається в напрямку вільного руху капіталу і визначаються ринком обмінних курсів.
У деяких країнах - в тому числі в Бразилії, Південній Кореї і Туреччині - вже ввели різні засоби управління капіталом. Навіть МВФ, давнє втілення Вашингтонського консенсусу, визнав, що "контроль за рухом капіталу є законною частиною інструментарію управління потоками капіталу в певних обставинах". Американські конгресмени дивляться на китайських чиновників як на архітипових маніпуляторів курсом валюти, але й Швейцарія встановила тверде обмеження зростання вартості франка.
Ці ранні ознаки деглобалізації фінансових ринків мають свої паралелі в комерційній банківській діяльності. Ми бачимо скорочення масштабів діяльності деяких найбільших глобальних інститутів. Citibank і HSBC пішли далі інших у розвитку глобальної присутності; дійсно, зараз навряд чи хтось може сісти в літак, щоб йому не нагадали, що останній є "місцевим банком по всьому світу". Але обидва вони закривають свої відділення у багатьох країнах світу.
Багато європейських банків рішуче згортають свій закордонний бізнес. Найбільш помітний цей тренд в сфері фінансування торгівлі, в якій європейські банки були гравцями в Азії. Зараз вони швидко йдуть з цих ринків, створюючи пролом, який прагнуть заповнити азіатські банки.
Є ще дещо. Поки йде боротьба за залучення нового капіталу, європейські банки і страховики, швидше за все, будуть змушені продавати закордонні активи.
Якби в цьому був натяк на нові життєздатні стратегії, ситуація була б не такою гнітючою. Але є ознаки того, що даний процес супроводжується нормативними змінами, а в деяких випадках нормативним протекціонізмом.
Банки контролюються домашнім регулятором в країні, в якій вони зареєстровані, а так само регуляторами в тих країнах, в яких вони діють. Домашні регулятори і кредитори останньої інстанції все частіше турбуються про їх потенційну схильність до ризику, пов'язаного із зарубіжними операціями. Як дотепно зазначив Мервін Кінг, керуючий Банку Англії, "банки глобальні в житті, але національні при смерті". Іншими словами, домашній владі залишається платити за рахунками, коли справи йдуть погано.
Домашні регулятори все більше нервують з приводу банків, які працюють в рамках їх юрисдикції через філії своєї материнської компанії, без місцевого капіталу або місцевої ради директорів. Тому вони наполягають на субсидіях. З точки зору банків це означає, що капітал виявиться в пастці дочірніх компаній і не зможе бути оптимально використаний через їх мережу. Тому банки просто можуть піти.
Цей феномен особливо помітний в ЄС. На єдиному фінансовому ринку банкам дозволено приймати депозити в будь-якому місці, без схвалення місцевої влади, якщо вони мають право робити це хоча б в одній європейській країні. Однак коли ісландські банки збанкрутували, британській і голландській владі довелося рятувати місцевих вкладників. Тепер регулятори перешкоджають такому транскордонного бізнесу, що призводить до нового процесу з потворною назвою "деєвропеїзація". Ми можемо тільки сподіватися, що він не приживеться.
Регулятори, усвідомлюючи ризики фінансової деглобалізації, шукали кращі засоби для того, щоб впоратися з банкрутствами великих глобальних банків. Якщо банкам буде дозволено легко збанкрутувати, коли справи підуть погано, справедливо розподіливши збитки, регулятори можуть на більш простих умовах дозволяти їм продовжувати свою глобальну діяльність. Таким чином, основні зусилля з пошуку оптимальних рішень тривають. Але це складна робота, і Даніель Тарулло, керуючий ФРС визнав, що "єдиного рішення поки не видно".
Чи означає все це згортання глобалізації? Обережна відповідь була б такою: занадто рано говорити про це. Можливо, ми просто бачимо початок зміни варти, - скажімо, HSBC і Citibank будуть замінені, як глобальні гравці, китайським ICBC, бразильським Itau Unibanco або російським Сбербанком.
Але може виявитися, що ми спостерігаємо відродження менш сприятливої кейнсіанської доктрини: "ідеї, знання, наука... по своїй природі повинні бути міжнародними. Але нехай товари будуть домашнього виробництва, коли це доцільно і зручно, і, перш за все, давайте дозволимо фінансам бути національними".
Говард Девіс, екс-голова Управління з фінансових послуг Великобританії, професор Інституту політичних досліджень (Париж)
За матеріалами: ЛігаБізнесІнформ
Поділитися новиною
